Літературна студія 87

Козаки йшли у бій за країну,
Повбивали вони ворогів,
Віддавали життя, Батьківщино,
Хто стобою це лихо вчинив.

Як нам жити — твоїм патріотам?
Ти за гроші вбиваєш синів.
Ти слугуєш чужим ідіотам
І не бачиш цих зловісних днів.

Що стобою? Якою ти стала?
Проти рідних війною повзеш.
Ледь жива, а знущаєшся, мама.
Не збагнеш і чужою помреш.

А що ми — твої сироти змерзлі,
Без любові живем не життям.
А чому? Все тому, що безмежні
Наші смерті, шприци і стакан?

І не стане живого народу,
І засохне як хліб, так і ліс,
Всі забруднюють волею воду,
І ніхто не позбудеться сліз.

Україно, не треба вбивати,
Ні себе, ні мене, ні гаїв.
Поки можемо, треба вставати
І здобути життя для синів.

Всіх прогнати, хто є нам немилий,
Допомоги навколо й усім,
Не вмирати без вчинків красивих,
Й викидати горілку з домів.

Ми народ чорноземів глибоких,
А не збрід шинкарів й лихачів,
Треба дбати про щирість пророків,
Та прожити для рідних гаїв.

Останнім світлом лампочка погасне
В душі, яка розкрила всі секрети,
Тьмяніє все, що звалося «прекрасне»,
Лишаючи одні знайомі силуети.

Полинути в думки і пошукати спокій,
Піти слідом зневіри у чужі життя,
Коли ще хтось один із випадком наврочить,
Коли отим одним для себе буду я.

І сниться кам’яна розбита годівниця,
Куди вже не летять розхристані птахи,
Чому ж оце мені у повен місяць сниться,
Що скажете на це, мої німі кати?

Це видиво примар на чорно-білих стінах,
Ці поштовхи у серці затерпають вже, –
Від мене повідходять посивілі тіні,
Мене з собою пристрасть світом поведе.

Не думаю, що осінь ще прийде наївна,
Не бачити мені Твого у відстань раю,
Ти дай мені на мить оту, що так потрібна,
В хвилини каяття, благаю…

05.12.09

«Если я заболею, то к врачам обращаться не стану…» – В. Высоцкий.

Усе недобре пропускаючи крізь пальці,
Порізавши «злі язики» «чужих агенцій»,
Я дякую за «ніжність» Голодюк Натальці,
За «гопніків», «придурків Сіда й Ненсі».
За «інфіковану душу» й «дівчаток в метро»,
Коли про «ангелів» викрикує Колісник,
І прямо рве з дахів усіх Сашко
Про «менструації» в «ж а л ю» не добрі звістки.
За «польську пресу» і» пшепшинських» Судової,
За «волоцюг», «інфінітиви» Юльки Валах,
За Мішкову «любов з бананами на двоє»,
За те, про що нам Галя не сказала.
За сльози Англії від «Лондона дощами»,
За «очіночі» – Марті в авангард поклін.
За «електрички в Львові» – це Богдану,
За «неготові автогени» … навздогін.
І про «зелених зміїв» Свєтки Андріїшин,
Можливо, хтось її захоче «подзвонити»;)
За Юльку – іншу, шо вже нас не тішить,
За тих, які пішли від нас відкрито.
За тих, (фігєю, ніби тост якийсь)
Котрі доклались до літ.TER.ного граніту,
За антологію, що стала вже «колись»,
За те, що завтра будем іншим жити.
Романовичу теж окремий «Тенкс!))»
За наше «вісім-сьоме» покоління,
Яке в дорозі точно знайде сенс,
І все «до лампочки» і «торба» і надійно.
Ну, блін, не «гримайте дверима»,
Вони дістали… і вже… пишу «час».
Я дякую, (ну, шо поробиш?)) в формі «рими».
Я в парку з пивом сяду коло вас.
04.12.09

1.

воля – остаточна потуга
яка воскрешає померлу надію
продовження зору
аксесуар для щастя
небо у жмені
сонце за екстреним викликом
приручений вулкан розлючений
батько який шукає додаткову роботу
матір яка вплітає мрії у душу нової людини

2.

ніщо мені не належить
чверть спогадів струхлявіла в шухлядах
заплутуюсь у власних жилах
викликаю себе на допит
підкуповую свідків
втікаю од вигаданих переслідувачів
стаю заручником кімнати зі зламаним ключем

любов не надає права власності
любов не тренується на манекенах
любов містить ГМО у допустимих нормах
пояс вірності не вберіг ще анікого від сумнівів віри
надія є для екстремальних випадків
таких наприклад як вистрибування із парасолем
з нічного вікна

3.

ти не знаєш іще що темрява є
присмак землі в повному роті
хапання найдрібніших гілок
як посковзаєшся і падаєш
геть шкереберть
наростаючий спіральний фон у вухах
дивитись углиб свіжо викопаної могили
відгадувати хто там
ті люди на протилежній стороні вулиці
забули вже як на язику тане цукор
запам’ятовуються хвилі близькості
пишуться скарги
даруються провини
міняється модальність голосу
як вампіри перевдягаються в клоунів

якби ти була телеведучою
я просто не зміг би тобі більше вірити

4.

а серце людське виготовляється
із застарілих детальок
ні тобі комп’ютерного керування
ні тобі потрійного захисту від підробок
чи злодіїв
ні тобі відпочинку
коли воно реаґує на інше серце і вилітає
проламує грудну клітку
проте немає кращого радіо як то серце
у блаженній самотності помпує собі
щось червоне і тепле
не борщ
не сік кавуна
малює музику розкладає пасьянси
прасує крила
постійно свариться з розумом

а ще
серце
чуєш
танцює

мов молитва мовчить
муза муркоче й манірно мізинцем
у мозку малює майже молочний
музичний міраж
мислиш і можеш
мерзнеш та мокнеш
від містера Макро і місіс Мікро
містке монотонне місто
мостів мюслів та мушель
молодіє й мудрішає

медова мадонна
муштрує медвяну музику макраме
з мускату мускусу й млості

Цигарку смакую з панк-роком удвох,
Якщо забути про випиту каву,
Цей дим терпко згадує смерті доторк,
Але життя якось фак показало.

Ніч за вікном – ще один день зник з орбіти,
Сонце втекло й дзвінко кричать мертві квіти,
Розумієш потрохи, що слово – багно,
І рима не хоче у тексті сидіти.

Все десь пішло і вертатися не захотіло
Життя пролітає потиху, чекаючи мертвого тіла…
Звук за вікном – це крик бухих зір
І місяця тупе сповідання,
Сонце мовчить, бо внутрішній звір
Чекає твого нічного повстання…

Все затикається ковтком хмілю пива
Чи смаком отої тупої цигарки –
Той, хто п’є водку і курить траву
Тихо чекає удома чергової п’яної сварки…

Вдихаєш дим… все знову й знову… мені остогидло!
Чо ти поводися в кампанії дєвок як якесь втрачене бидло?
Образ життя невідомий ось тим растаманам,
Які за косяк дають гроші приникані собі на сніданок!

Випите все ще нікому-ніяк не вдавалось,
Зранку фігово, а ввечері чи за обідом все розпочиналось,
Ось такий міф про нікчемне створення світу –
Всюди лайно, коло нього папір,
А в лайні бавиться еліта, яку в соромі зовемо – ДІТИ!

Навколо тихо, світло мліє,
Десь чути галас, світ радіє.

Безкрає небо, сонце згасло,
Навколо тихо й так прекрасно.

Великий вечір, мала втома,
Тягар впав з плечей, ніч знайома.

Багряне сяйво, очі кішки,
Ти дивишся, тобі ще трішки.

Та треба йти: холодний вечір,
Лиш місяць світить в твої плечі.

Дорога, ліхтарі на палках.
Двері… поріг знайомий з малка.

Тут ліжко, сон, солодкі очі,
Вони так дивляться щоночі.

Замкнеш повійки та заснеш,
З собою горе забереш.

Ось ранок, сонечко зійшло,
Ти ж думав, що воно втекло.

Та ось вона сяє, як злото,
А ти в маршрутці на роботу.

Сім’я є й діти на руках,
Хтось скаже: «Це життя – жах».

А ти, працюючи щодня,
Всім крикнеш: «Ні! Маячня.»

Обідаєш, сам в кабінеті.
Дешеве їдло, мов в наметі.

Працюєш, не спочивши й миті,
Шкодуєш: роки марно зжиті.

Та все ж працюєш, сина бавиш,
Його ти батька не позбавиш.

Двадцять нуль нуль – вже час додому,
Ідеш та лиш плюєш на втому.

Навколо тихо, світло мліє,
Твою дитину серце гріє.

Безкрає небо, сонце згасло,
Дружина й діти так прекрасно!

Епоха генерації нових ідей

І покоління у форматі А4,

Шукаю я людей серед людей

І з кожним днем все менше сили.

Лаковані односторонні почуття

Й професіоналізм глобальної афери

Перевзуваються в нове взуття,

Щоб переходити від сфери і до сфери.

Новин суспільних катаклізм,

Прихованість брехні,відкритість правди,

У нас вселяють вічний оптимізм

Володарі землі,тирани влади.

Давайте подумаємо про свій літературний конкурс. Перше запитання: Чим він буде особливий?

Про декотрі літературні конкурси Читаю далі »

Ось полігон життєвої борні,

Де прагнення стираються у вічність,

Де ейфорії міражі німі,

То часу будного одноманітність.

Іде у безвість битий шлях,

Ховається у синяву туману,

Ось мариться червоний стяг

Під проводом облудного обману.

Галопом мчить крилатий кінь,

Ілюзії підкови крешуть,

Всесвітній агітатор – лінь,

А люди? Люди тире брешуть!