Нове рококо – це відчайдушні пошуки унікального стилю ціною змісту. Як же, здавалось би, задовольнити вимоги і стилю, і змісту, не ставши жертвою власної «торгівельної марки»? Це важко, звісно. Легше приєднатися до ненормального множення стилів\технік й вельми характерного поєднання екзотичності подачі з банальністю теми. Ми не центруємося, а розлітаємося по периферії.
| На підвіконні старої комори, Розцвіли у горшку помідори, Розцвіли запишалися, цвітом, Привітались, усмішкою з світом Помідори, мої помідори, Все цвіте і розноситься мрія, Все згадаю, що вчора, й одначе, Огірки, кабачки й ти, капусто, Степ мережкою гай доганяє, |
Пригадується мені, шо я вже шановній спільноті повідомляв про можливість організації виступу у Львові, а саме в УКУ!
От тільки жодна жирна дупа досі не зрухалась і не повідомила мені жодного результату!
КОЛЛЛЛЛЛЛЛЛЛЛИИИИИИИИИИИИИИ???????????????
Отже. Звертаюсь до ваших лінивих задниць:
обговоріть, будьте такі ласкаві, мою пропозицію, що до виступу в моїй альмаматер.
Бажаючі можуть використовувати відеоінсталяції чи представити відеопоезію.
Хотілось би, щоб тут в коментах мені написали:
1) коли ви приїдете? (бажано будні дні)
2) що вам треба із тех забезпечення
3) список людей, які зголосилися
4) відмов від тих, кому доступне це повідомлення не приймаю!
5) люблю Вас!
Ти пам’ятаєш, як безжально настала ніч,
Вдумливо-чорна, як і квадрат Малевича?
Ти пам’ятаєш. Бо ми тоді – пліч-о-пліч –
Палили мости і грілися.
Ти пам’ятаєш ті затхлі потяги без тепла?
І нескінченність електропроводів
За вікном?
Експресіоністи заздрять.
Я би з радістю продала
Всі картини Пікассо,
Щоб купити одну – Да Вінчі,
Але я не живу в Луврі,
Та й фарби
не вічні.
Ти пам’ятаєш, яка Сена під мостом Мірабо?
Вічна і непричасна, як моря в Айвазовського.
Під нашим спаленим мостом Мірабо,
Плине наша Сена.
Я пам’ятаю, як тоді
Так заламалися твої
У гніві брови
Все ж, зате
Нарешті бачив я тебе
У гніві. Це видовище
Було настільки вайлуватим,
Сказав би хтось
А я сказав,
Що був простим,
Прости мені.
Ми існувати навчимось.
Ти відвернулася, я зблід
Лише дивився тобі вслід
Лише стояв. А поряд страх
Я за тобою по слідах
Таємно йшов.
Твій аромат
Зривав мій дах.
Все ж, на очах
цвіла ти вже у далині.
А ми – ніхто, ми – вороги.
І ці сліди, що на землі
Місцями начебто співають
Твої сусіди – солов’ї
Вони зі степового раю.
Розстрілюють стрілки
нервово тишу.
Вгинає стіни
погляд дикої кішки.
Ріжуть темряву
навпіл очі.
Рішуче, як постріл,
як скальпель,
як зранений звір.
Розриваючи
часу тенета,
як нитку тонку.
Розтинаючи криком
серця різким
брудний чорно-синій
вельвет невідомості
й пітьми.
В мільйонах
крапок і тире крапель
читають долоні простір
за холодним склом.
Довго сканують пальці
штрих-код дощу
на сірій коробці вікна.
Крутять думки кіно -
чорно-білий фільм нервів.
Неспокою
чорні карлики
викреслюють
страхом і болем
у чорнім квадраті ночі
світлу знайому постать -
твоє маленьке
гаряче сонце
у сірій галактиці суму…
Нарешті ти прийшов.
Вона лежала на ліжку гола, мокра і п’янка…Як троянда восени, як перший зірваний листок абрикоса – такий же духмяний і запашний як дощ у п’ятницю тринадцятого. Так, саме цього пекельного дня вона зустріла його не кладовищі, він був у чорному, та вона не боялася, їхні губи зустрілися, як дві крижинки у відлигу і зімкнулись, як кігті у руках таракана..
Того дня вони ночували під мостом, під тим трухлявим, дубовим. Вони гуляли по кладовищах і смітниках, часто зупиняючись на 10 хвилин. Люди їх не розуміли. Вони спопеляли їх зневажливими поглядами і казали: « Ці двоє не знають що таке кохання!». Та вони знали, вони знаходили його на роздоріжжях, під мостами і під деревами. Воно жило у шпаринках між гробами і скелетами, бони носили його у долонях, як квітку, як перший промінь весни.
Вони танцювали до опівночі біля старого склепу,як кінозірки на червоній доріжці, як зимова паморозь і їм не було боляче, бо вони кохали!
Передозування самотністю.
Я вирішила закінчити життя самогубством…. Щоб вся червона рідина повільно, крапля за краплею витекла на килим. Щоб душа звільнилась і полетіла у космос. Щоб мої нейрони не скорочувались, а тіло не мліло від нестачі кисню. Щоб твоє вчорашнє стало моїм завжди. Щоб мої очі з кришталевою самотністю задивились у пусту вічність. Щоб мої губи назавжди затихли, як старий годинник на стіні.
Твоя амнезія мене не врятуює, у мене виростають крила і я вже не тут. Я гублюся у просторі твоєї кави без цукру, а в навушниках дограє остання мелодія. Мої молекули із сейсмічною швидкість долітають до твого обличчя і ніжно обіймають його. Ми вже не тут. Я на пів мертва, а ти на пів мій. Нам бути поруч лише до завтра, доки не приїдуть санітари і не заберуть мій труп у це похмуре місце. Я лежатиму там на своєму металевому ліжку, де температура завжди мінусова і розчинятимусь у повітрі злітаючи над містом самотніх ліхтарів. Над вокзалом пустих поїздів і загубленим носовичком у метро.
Ще кілька метрів і мене не буде. Я гладитиму безпритульних собак, даруючи їм свій холод і мертву ласку ,і вони помиратимуть швидше. Я стану повелителем нікому непотрібних тварин і лякатиму ними пішоходів на вулицях, а в морозяні вечори я літатиму над твоїм будинком. Заглядатиму у твої вікна, на твою самотність. Я згадаю тобі все, розсипані чіпси у кінотеатрі, загублений носовичок у метро і, те як ти дав мені померти від передозування самотністю. Та ти мене не побачиш, лиш вітер дуситеме твою свідомість, а мороз забиратиме твоє життя по міліметру квадратному. Ти помреш. Всі ми помремо. Тільки червяків колись не буде, бо я звелю себе кремувати, а попіл висипати тобі у каву.
Портал оновленої НСПУ Буквоїд