Краплі прохолодного дощу падали на її оголену спину, змушуючи шкіру здригатися від неочікуваності кожного дотику і від тієї насолоди, яку дарував спраглій шкірі дощ. В повітрі відчувався запах пилу та втоми. На небесне полотно вилили фарбу і Хтось невидимим пензлем вимальовував страшні гримаси химерних істот, час від часу сміючись розкотами грому. А вона йшла. Від неї віяло печаллю, нездійсненими мріями та ладаном. Віолетта завжди вперто знала чого хоче від життя, та цього разу її розгублена свідомість оскаженіло пручалася, дряпалася, кричала – опиралася як могла – почуття непідвладні мозку. Вода омивала тіло, змиваючи кроваві плями минулого, знімаючи напругу теперішнього та даючи/забираючи надію на чисте, оновлене майбутнє. Небесна канцелярія посилила свою владу і дощ лив, немов прорвало водопровідні труби. Невдовзі Віолетта змокла до нитки, її біла на пів прозора сукня прилипала до тіла, вона відчувала/не відчувала бридке дихання холоду. Вона мовчки йшла у небуття, мандруючи часопростором, відволікаючись на незначні дрібниці.
Несподівано біля неї зупинилось авто. Молодий чоловік трохи опустив вікно.
- Доброго вечора. Може Вас підвезти? Ви зовсім змокли.
Віолетта дивилася байдужими очима. Мокре волосся прилипло до обличчя, з кінчиків губ та вій стікали краплі дощу. Чоловік вийшов з автомобіля, зняв свого сіренького піджака, накинув на жінку, відчинив дверцята, і швидко сів за кермо, оминаючи шалені потоки води на асфальті.
- Welcome до нашого ковчега. – Засміявся чоловік. – Таке враження що починається потоп, Ви бачили які калюжі, а дощ і не думає стихати. А, так, Ви бачили! І чому ото Вам не сидиться в затишній квартирі?
На що відповіді так і не прозвучало. Риторичне питання, подумав про себе чоловік. Віолетта сиділа мовчки.
- Мене звати Ярослав. Вирішив трохи відпочити, виїздив на вихідні за місто, до бабусі, привозив ліки, трохи допоміг по господарству. Вона живе в Петрівці. Знаєте де це? Відколи закінчилася Друга світова і дід не повернувся з війни, живе сама. Одна втіха – то онуки, я ще приїжджаю, а старший брат, Остап, виїхав три роки тому до Варни, лиш по скайпі й спілкуємося. А як Вас звати? А то я щось тут розговорився.
- Віолетта. – Витримавши належну паузу, повторила, доповнюючи слова вкрай важливою/неважливою інформацією. – Віолетта Самойлова.
- Тож Ви художниця! Думаю – обличчя знайоме. Кілька місяців тому була виставка Ваших робіт. Збирався піти, та з часом не вийшло. А чому Ви тут, сама, під дощем?
Віолетта мовчала.
- Ви так не жартуйте, можна легко дістати перехолодження і застудитися. Я лікар. Маю приватну клініку, щоправда психіатричну. То Ви не лякайтеся. Я за фахом терапевт. Ось моя візитка.
Чоловік поклав їй на коліна папірчик. Озерський Ярослав Олександрович, лікар-терапевт… Далі Віолетта не читала, не було/була потреба.
- Вам сподобалися мої картини? – Тихо спитала жінка.
Ну нарешті, подумав він, не тягнучи з відповіддю, мовив.
- Більше того, навіть маю одну в своїй колекції. З трохи дивною, як на мене назвою «Фрагментарний відбиток вічності». Там зображена мертва голова з застиглою гримасою чи то жаху, чи то крику, посеред каміння і якихось давніх колонад. І небо – таке вишукане поєднання кольорів. Страшно. Але ж то неперевершено! Голова – фрагмент людини, смерть – відбиток вічності. Заінтригувала стаття в місцевій періодиці якраз про цю Вашу картину. Там ще… – Отут Ярослав вирішив трохи прикусити язика. Потрібно було терміново змінити тему, та нічого корисного в голову не приходило.
- Ви любите тварин? – Почував себе останнім дурнем, та розумнішого запитання вигадати не встиг.
- Ви вірите тому що там написано про мене?
- В жодному разі. Ця преса, їм аби писати. Та не звертайте на мене уваги, говорю не знати що. Хіба ж мені знатися на мистецтві. Я ж лікар.
Жінка попрохала зупинити ще на початку міста. Чоловіка трохи здивувало те прохання, адже окрім кладовища і кількох заводів там нічого не було. Тож далі він поїхав сам.
Наступного ранку він повернувся до лікарні. Улеслива жіночка підійшла і взяла його під руку.
- Ярославе Олександровичу, де ж Ви були? Ми так хвилювалися за Вас. Нарешті Ви приїхали.
Лікар накинув білого халата і пішов оглядати пацієнтів. Тим часом в кабінеті вели розмову колеги.
- Що та таке? – Спитав високий чоловік в окулярах та білому халаті улесливу медсестру.
- То це Ярослав Олександрович повернувся.
- А це той божевільний. Все їздить до села своєї бабці. Ніяк не може змиритися з її смертю. А брат відмовився від нього. От якби не його гроші, то вже б давно скнів у якійсь божевільні, я б його власноруч туди поклав би. Лікар. То який він лікар? Псих! І ще придбав ту картину художниці – самогубці. Ну тієї, Віолетти Самойлової. Місяць тому наклала на себе руки.
- Вона повісилася? – Спитала улеслива жіночка, підпилюючи нігті на руках.
- Та наче. В одній газеті було написано що її знайшли у власній квартирі, вона висіла вся посиніла, вимазана фарбою. А її картини були порізані на мілкі шматочки, рами поламані. Геть чисто збожеволіла. Та її всі вважали ненормальною. Такі картини писати. Та хіба то картини? Страхіття.
- А я чула що її вбили.
- Хто Вам таке сказав, Аллочко?
- Чула що то якісь віруючі пробралися до її квартири і вбили, а потім обмазали фарбою і повісили прямо в майстерні. А міліції нащо нерозкриті справи, от і визначили як самогубство. Та і я не думаю що вона б наклала на себе руки.
- Чому це?
- То в неї було все – кар’єра, успіх, гроші. Чого б їй ще бажати?
- Простого людського щастя, Аллочко, простого людського щастя. – Протягнув лікар, обіймаючи за талію медсестру. – Та що нам до тих навіжених і віруючих, хіба нам тут своїх божевільних бракує. Аллочко, а що ви робите сьогодні ввечері? – Спитав він улесливу жіночку, зачиняючи двері до ординаторської.
Завантаження ...