Літературна студія 87

залишаєш це місто
де автівки викидаються на узбіччя
немов морські леопарди
їх потім загорнуть у целофанові пакети
а ті узбіччя знову будуть такими ж охайними і непримітними
так наче ніхто й не бив по них металевим хвостом

доля квітне білими рисками на нігтях
хоча це може просто нестача кальцію
калію класифікації чи хоч якоїсь контрацепції
тобі кажуть що робота – як хлопець
перестарілий потенційний директор каже що робота як хлопець як чоловік
з яким треба спати без резинки
віддаватися цілком і повністю
вкладати давати присвячувати

цей день ці слова теж вирізьблюються вигадливими квітунками
хоч їх і так не видно з-під невиклично нафарбованих нігтів

над містом тонни неба
автівки теж задихаються
чмихають в обличчя і так нерозважливо забуваєш відвернутися
їдеш з міста
з міста
де
твоє волосся можуть переплавити на тридцять мідяків
не спитавши згоди
не підписавши контракту
де люди з голосами побутової техніки
розповідають усі казки світу.

Ти йдеш із горем у очах.
Тебе слізьми своїми поливає небо.
Та не змиють вони ран з душі,
Бо небо плаче не за тебе.
Чому така довірлива була?
Його слова були солодше меду.
Навіщо своє тіло й серце віддала?
Хоча й передчувала його підлу зраду.
Обнімав. Так ніжно в губи цілував.
Від слів його серденько завмирало.
А в мислі план жахливий будував,
Що ранить серце, мов осине жало.
Він обіцяв, що будете щасливі,
Твою голівоньку віночком білим повине.
Він клявся, що в нього ти єдина,
Що понад все на світі любить він тебе.
А ти повірила, й дала те, що хотів він.
Та виявилось — пусті були його слова.
Сміючись, до іншої пішов він,
Й для нього ти неначе й не була.

Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі?
Куди винеться стежка, мов смерічка?
Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі,
А під мостом несе бурхливі води чиста річка.

Тепер у прірві погляд твій шукає забуття.
Достатньо серденько вже слізоньок напилось.
Мов кінострічка, все твоє життя
У пам’яті, мов на екрані прокрутилось.

«Простіть усі! Я зараз може й неправа,
Та помилок в житті я забагато наробила!»
Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова
Вмить твоє тіло юнеє накрила.

А він живе. І розкошам своїм радіє,
І іншу тішать вже його слова.
А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим
І душу твою вже забрала чистая ріка.

Коли весна виявилась ще тою шльондрою,

Й тепло під ковдрою стає бажаним, та нечастим гостем,

Шукаєш розради і ласки стоячи навколішки у душі,

згадуючи водоканальних богів,

й ангелів їхніх блаженно-п’яних з розвідними ключами,

І  тепло  яке ллється на тебе  з висоти

Краплями пестить  тіло й волосся твоє

Змиваючи сором’язливі бажання, сни й прожиті дні

До стоків  міста, до каналізації життів,

Запітнівше дзеркало сховає тебе оголену в собі

мрії і сльози, що змиті тобою,

вип’є хтось інший на другому кінці Землі

оце  здається і весь кругообіг води.

З протертим дзеркалом починається новий день,

час подібно воді, що розлилась планетою,

стікатиме тілом твоїм, від дня першого

до останнього – холодного.

Спеції мого серця
босими ногами
торкались холодної шкіри перону…
ступали обережно,
ненав’язливо,
злизуючи жовті болючі сльози.
Спеції мого серця
торкались прозорої невідомості
байдужого настрою твоїх думок.
Вибач.
ВИБАЧ, що таки не навчилась жити без тебе,
не змогла…
кінець-кінцем,
У НАС НЕМАЄ ПРИЧИН НЕ БУТИ.
Але ти далі соло.
практичне,
задумливе,
спокійне соло.
Ти – мої сльози…
Борсаюсь ночами в ліжку,
механічно шукаючи твого тіла,
проводжу колючою самотою
по своїй подушці…
Знаєш, за 10 років ти згадаєш мої слова.
Скажеш : О, ПРОЙШЛО ВЖЕ 10 РОКІВ,
ти була права…
…і буде як 10 років тому, але навпаки…
Я ходитиму пероном
жаліючи приправи ТВОГО серця….
твій біль…
… бо ліжко пропахлось не мною…

[Самотнє небо
Кислою півсферою
Гойдається, гойдається.
До мертвих, кволих,
Скупих на любов
Не вертаюсь я.

У мене психоз,
НОВИЙ психоз -
Не можу пробачити.
Любов - це війна,
Любов - це НЕВРОЗ,
Любові не знаєш ти...]

Електропоїзд
ЛЬВІВ-ТЕРНОПІЛЬ
Це вже велика причина
Знайти кохання життя.
Хай ти здається
Народився цілим
Все як має бути
2 ноги 2 руки
Зелені очі
Все у тебе присутнє
Та все ж твоя половинка
Зараз веде когось за руку
Читає книжки
Ходить містом
Цілує сонце
Любить ванільне морозиво
І мандаринки…
Просто знай
Електропоїзд
ЛЬВІВ-ТЕРНОПІЛЬ
- ВЕЛИКА МОЖЛИВІСТЬ ЇЇ ЗНАЙТИ.

Сидячи у долонях кімнати
На плечах підлоги
Дмухаючи у потилицю стінам
Малювала жовті хмари
диких кольорів вітру.
Зірвала зірку з неба.
Відіслала факсом. В простір.
П”яна ним вже вкотре.
Обсмоктувала сцени нового роману.
Що він приготує їй на завтра?
Вічність?
Що??
П”яна ним вже вкотре
розмальовувала думки
Жовтим Зеленим Червоним Синім (очі)
ОЧІ, Які у нього очі!
Не з”їхати б з глузду.
Безколірні. Та не ПРОЗОРІ.
Такого відтінку ще не придумали.
Не дібрали слова.
Сухі як завжди
Потріскані
Обвітрені губи
Кислий присмак
Що?
Забути?
Безхарактерна.
НЕ МОЖЕ.
Сидячи у неба в долоні
скутою не будеш.
Щирість – диво.
Таке не забудеш.
Скільки ж їх у неї було
тих щиростей ?
І не зліпити.
Не зважала.
Дихаючи в потилицю стінам
Просила не ображатись.
Постійне наступання на п”яти .
А хто таке любить??
Сидячи у долонях кімнати
На плечах підлоги
Жувала Рум”яну Радість приспівуючи
Жувала Сміялась
Танцювала з вітром
Перемотувала плівку вчорашнього дня
Пила ковтками ніжність
Ліпила простір
Марила небом
Воно ж вічність.
І не знати що простір готує на завтра
Яку сцену?
Сьогодні їй добре
Сьогодні їй тепло.
Фільтрує небо…

ТоПИТИ небо в ромашковім чаї…
(з)губити крила в липневій траві.
Прийдеш – не бійся, я все тепер знаю
(прийдеш – не бійся, я все тепер знаю)
прийдеш до мене в солодкім півсні…

ТоПИТИ серце лимонного неба,
Забути чари ванільні, живі,
Сивіє любов моя щедра до тебе,
А влітку горіла в шаленім огні.

МалиНОВИЙ вечір шукає рятунку,
Ромашкове небо шукає тебе,
Цілункам немає рахунку -
Любов вже як кішка шкребе.

Незворушність таки впіймала мене за руку
і тягне на дно тихої, як китайські квіти, кімнати.
Моя ніжність хворіє на пневмонію.
Блакитність солоних сліз верзе маячню :
“…- коханий. – коханий? ?? – “коханий”…”

Хмільний, барбарисовий відтінок аромату
теплих, пряних днів життя
того липня, що приніс тебе,
спить у моїх долонях,
спить і бачить рожеві сни.
Я буду про це писати восени і взимку,
Лише восени
І лише взимку,
бо моя весна спить
бо моя весна цнотлива.