Літературна студія 87

…А ти не знаєш,що пісні,
які співаєш не мені,
написані,немов для мене,
неначе сукня підійшла.
Хай з іншої,зате мій розмір
і не потрібен більше дозвіл
щоб плакати у час дощу.
А ти все ходиш,за спиною
ти носиш у футлярі ту,
яку так складно не любити,
яка в руках твоїх співає,
і як мені без неї жити?…
І як мені без тебе жити….

риба запечена в піску
то сталось як відступив океан
а ми вже мусили бігти
бути найшвидшими щурами
вдавати що голови зайняті мріями
дечим вкрай важливим бла-бла-бла
просто риба спеклася в піску
навіть не думай навіть ніколи
що хто-небудь за тебе заступиться
коли борони Боже з тобою станеться щось
(дтп пожежа напад злочинців ітд)
ті пройдисвіти лише оточать тебе
і зніматимуть ЦЕ на свої мобільники
а ті хто дивитиметься на тебе в ютубі
скаже прикольно і поставить
ідеальний смайлик
з відкритим ротом

Невиправна дівчина яка дозволяє собі
Допускати граматичні помилки
Вчить верблюда йти за собою
Ночі тепер нічого не варті
Ми втратили пристрасть
Нам не цікаво тепер
Бути безвідмовними героями
Поправляти одне на одному одяг і зачіски
Ми не підготувались до осені

Кроки які от-от до тебе наблизяться
Присвячуються заасфальтованій бруківці

На мольберті глухої совісті намалюю завтрашній день,
Зазвучить мелодія гордості серед тисяч інших пісень.
Серце пошепки душу запитує:”А якщо не знайдемо шлях?
Що залишиться їй,крім розбитої туги першої у очах…”
Заблукали думки мов привиди і злилися в крихкий кришталь.
На дорогах людської байдужості зустрічаю свій перший жаль.
Серце пошепки душу запитує:”А якщо не знайдемо шлях?
Що залишиться їй крім розлитого болю першого на вустах….”

Під стукіт серця він малює осінь,

вона давно триває довше за життя.

А за вікном мовчать слізьми

волошки босі.

Минає час, зникають відчуття.

Старий художник й посивілі фарби.

Яка різниця, в кого який стиль?

Вона прийшла

без краплі звуку й правди.

Короткий вечір затягнувся в кілька миль.

Безжальним пензлем

часто палять небо,

бузкову ніч і міріади снів.

В час негеройства срібні кулі треба,

аби годинник в венах спопелів.

Серце працює й згадує минуле,

сліпу війну без шансу укриття,

власну крадіжку

й автомата дуло…

Картина називалася «Життя»

Чи ти знаєш як пахне кохання?
Скільки років триває чи днів?
Скільки в літа буває дощів,
Скільки в осені сподівання…
Чи ти знаєш як серце болить?
І навряд чи є ліки від болю.
І чи ми обираємо долю,
Чи вона нас сама полонить?
Знаю я що приємно болить
І коли я згадаю про тебе,
То погляну у синє небо,
Наче в твоїх очей блакить.

КолИ вонА малА булА,

ТримАла бІле ведмежА

В рукАх своЇх чи рУцях…

Весь свІт хотІв допОмогтИ

малІй, та тИ самА змоглА…

ВтеклА -

у бІлі стЕлі снІв,

забИла цвЯх – меч злІг,

і опустИвши рУки внИз,

шукАла мАрних в свІті слІз.

КохАла, тА це нЕ любОв

Бо вИйшла Із краЇни Оз

колИ він бІг – тікАла пОвз

шукАла смЕрті нЕ собІ

тепЕр проклЯла влАсні днІ

тинЯєшся з шприцОм у тьмІ.

КохАння… тИ не пЕрша тУт

ляглА під зЕмлю чЕрез сму…

ну всЕ мовчУ,

нехАй співАє лІрник “мАрш-попсУ”.

зачиняю двері за собою
ти знайдеш себе у рядках віршах присвячених тобі
як хтось знаходить вагон на залізничному вокзалі
скільки ще раз буду вдивлятись у чужі обличчя
чужинців шукаючи твоє
дивитись як вулиці стають порожніми коли
падає дощ
їхати в жовтій маршрутці і писати твоє ім’я
на запітнілому склі
скільки?
чекати листоношу що розносить осінні листи
так вишукано наче офіціант несе каву у львові
знаєш я не люблю пусті слова не
люблю як скриплять двері твоєї квартири
коли їх зачиняєш наче востаннє
і не люблю цю осінь в якій так мало тебе

Головна героїня Наталі Голодюк з першого ж вірша ніби живе у своєму сні, де можна вхопитися сонця руками. У деяких віршах молода поетка застосовує художній метод відображення дійсності як сюрреалізм. Її поезія наче окремі монологи, чи сцени в театрі абсурду на тлі цілковито реалістичних декорацій із заглибленням у свій світ, почуттями, переживаннями. Читач дивиться на все очима дівчинки, яка заново вчиться ходити на трьохколісному велику й кидає каштани в фонтан. Називає життя «сном» який можна записати на диск. Героїня знайомить нас із собою, містом і з тим у кого вона закохана.
У вірші «Секрет», « я наверху дев’ятиповерхівки,/ із одягу одні лише шнурівки, і вже которий день одне й те саме сниться.» в перше ми знайомимось із дорослою героїнею яка закохана, важливо те що в віршах присутній ще один персонаж з яким читач знайомиться через почуття відношення до нього тієї, яка його кохає. Але згодом у вірші «п’ята пора року» ми бачимо характеристику цього героя від його власного іменні «Дівчинко/ я не романтик», «Дівчинко нічого особистого/просто ліжко занадто вузьке/ти помітила?», «Дівчинко/я не намагаюся тебе спокусити/ аж ніяк».
У творах Н. Голодюк переносить читача у своє місто, в кімнати, які поховані по будинках в які батареєю доходять вісті і ніжність ллється із кранів коли їх відкручуєш. У цьому місті можна дихати у спину трамваю, плентатися з туманом під ліхтарями повій, їхати останнім трамваєм повз вітрину «Gucci», заходити у кафе бари. Але де саме знаходиться це місто на карті, так і не вказано, використаний прийом гротеску. У збірці «Шовк. Варіації матерії» є лексеми які зв’язують твори із сучасністю – диски, тамагочі, трамваї, графіті. Показано вир подій сучасності, урбанізацію в якій живе Н. Голодюк. Однією з рис стилю поетеси є архетипи, символи, алітерація, вишукані метафори, нанизування образів, сленг. Деякі вірші при читані є настільки закодованими, що важко до них підібрати ключ, чи не є це недоліком?
Зображення відбувається наче аквареллю, наприклад
«будинки від спеки обливалися тріщинами
птахами, дротами, понтовим графіті
та іншими формами
ти їхала втомлена вкраїнськими троєщинами».
Хоч «Шовк.Варіації матерії» є першою збіркою Наталі Голодюк, але вже відчутний своєрідний стиль молодої поетки. Що ж бажаю молодій поетці залишитись дівчинкою, що їздить на трьохколісному велику.

Богдан Боденчук