Літературна студія 87

Красивий хлопчина з спортивними рисами,

його оточують практично дівчата,

фліртуючи з ними, він виходить за всі межі.

так звані дружні поцілунки,

які вже давно є не дружніми.

красивий хлопчина, з шкідливими звичками

небезпечні ігри з алкоголем і цигарками,

задурманюють його розум

красивий хлопчина, з пафосним характером

його звичка користуватись фальшивими словами.

ніколи не можна зрозуміти,

що він хоче насправді.

красивий хлопчина, з спортивними рисами,

що з ним коїться?

а що ж буде далі…?

красивий хлопчина на ім”я А..

Серед тисяч слів є одне ненависне

Те що гонить на очі сльозу.

Знаю, раниш мене ти ним не навмисне,

Та прощатись я все ж не люблю…

Як хотілось б сказати: залишися  зі мною

Зігрій серце, що тоне в сльозах…

Нам обом зараз гірко, проклинаємо долю…

Наше щастя сховала вона в небесах.

Сидиш перед монітором
в скронях пульсує кров
дощ стукає по твоїх віях
смокчеш чийогось пальця
кажеш що розумієшся на любові
кажеш що її нема
граєшся в прагматика
а сама хочеш
щоб добивався
щоб закохався
щоб посилав
і повертався

лежиш на стільчику
малюєш картини на стелі
на шиї лежить камінь
в руці тонка сигарета
кажеш що знаєш життя
кажеш що воно позитивне
а сама депресуєш
щоб було цікавіше
щоб тебе жаліли
щоб тебе ненавиділи
і любили

стоїш догори ногами
сніг падає на голову
перед очима біліє
нігті ламаються
кажеш що в тебе мудрі думки
а сама дурієш
щоб тебе помічали
шоб тебе хотіли
щоб тобою захоплювались
і жили

Краса і простота зустрілись
Погляди сором’язливо закохались
Вони ходили по вершках дерев
Тримаючись губами як за руки
А душі їх сплелись в один жмуток
Пахучих трав
Та пелюстки із часом відпадають
Буденність затягнула їх в клоаку
Очами заздрості вони згоріли
І стали квітами з одного корінця
Яких ніколи не розлучать люди
Їм не побачити краси життя
Бо цвіт що є на цій землі
Це рай для тих хто просто ….ть.

любов так часто змінює свої кольори…
неочікуваний перший здається єдиним
впевнений другий останнім
ми бігли в сон щоб ненароком не заснути
розфарбовували все в біле
щоб не було помітно плям
весь час воювали хоч перемога була в 45-ому
переконували світ що краса в простоті
і самі ж вимикали світло
плутаючи лінії на долонях
говорили про вічність
прагнули захворіти а потім просили у Бога ліки.
найбільше що я можу для тебе зробити
подарувати якусь книгу і промовчати
бо ти таки здійснюєш мрії
і дотримуєшся обіцянок.
нова незаймана блакить…твоя
просто забудь про відтінки
бо любов так часто змінює свої кольори
для мене вона чомусь і досі зелена…

Розбиваються дні об галопи стрілок

Вечір сумом бродить по небі

Заточити на завтра у груди кілок

Заснути не знаючи що далі треба

Босоніж прогулятися містом ранковим

Лиш для того щоб чути перші маршрутки

І як стадо в селі на пасовисько йде

Так розлазяться всі проститутки

Ця що смішно кульгає й цигарку смалить

Розглядає обірване плаття

Наче велич  пройдених літ

Наче старе лицарське лаття

Розлітаються дні автобамами світу

Під колесами тільки асфальт

Ця смішна проститутка

в дитинстві мріяла водити трамвай

де ж почутті дитячі слова

хто поплатиться за відра сліз

не розбивайте дитячі мрії

не викидайте безжально у ліс

бо у цих макових зернах

формується подальше майбутнє

ось розбили дівчинці мрію

записавши тим самим її в проститутки.

Кольорові нотатки моєї душі, мрії лишатися поруч,

 шкіряні посмішки диванів, на яких ми ховаємо свою втому.

чергові весни без емоцій, п”ятниці  як понеділки.

дешеві розваги – простягати долоні незнайомцям у потягах,

забувати ілюзійно, тільки стираючи файли,

ночі перетворювати на дні.

вкотре губити улюблену ручку,

писати на маленьких папірчиках…

Чому не можна загубити тих, хто

спогадами про себе щодня тебе отруюють?

кольорові нотатки мого життя насправді чорнобілі, давно…

Доводиться віддавати свої руки незнайомцям в плацкартних вагонах.

Вони, незнайомці, потім захочуть стати знайомцями,

але це не входить у мої плани,

мої плани – малювати зеленою фарбою обличчя,

а руки заляпувати жовтим.

вкотре шукаю, де купити свіжі емоції,

мріяти про спокій посеред гамору.

зберігати в конверті квитки на концерти,

не чекати, коли прийде ніч,

а робити її власноруч,

закриваючи очі і  блукаючи навпомацки,

допоки темношкірі вулиці твого міста кудись ведуть…

А потім спати при ввімкненому світлі,

забуваючи день це чи ніч,

нотувати розмови у голові з тими

кого давно не бачив і з ким ніколи не говорив,

сумувати уві сні, наспівувати пісню,

ненавидіти ранки…

Залишати пусті сторінки у нотатнику мого життя.

Л.І.Царик пропонує нам приєднатися до святкування дня філологічного факультету. Потреба полягає в участі в спільному святі в актовій залі (2-3 поетів з коротким виступом) + окрема акція від літстудії. Мене може не бути на той час у Тернополі, тому прошу самостійно організуватися. Відповідальним нехай буде Богдан Боденчук, ок?

Гале  Лысеевой

все  происходит  по  мере  прочной  своей  непродуманости:
книжки  теряют  смылы,  вагонничают,  тлеют  и  залетают
в  окна  случайных  домишек  из  сахара  и  розмариновых  веток,
меняют  знакомые  лица  на  совершенно-спонтанно  случайные
придавая  значения  нежности,  грусти  и  неуклюжей  угрюмости

мы  сидим,  свесив  ногу,  вторую  поджав  под  грудь,
на  лацканах  рыбьи  ребристые  спинки  спичкой  приколоты.
куда  отправляться  на  поиски  нового  мира,  пожоще?
небо  раскинулось  картами  и    клонит  на  сон.  мы  голодны.
вопрос  о  сущности  времени  временно  не  дает  уснуть.
мы  так  ослаблены,  что  из  нас  можно  давить  сок,
ломить  кости,  как  хворост,  растить  послушных  граждан,
гладить  по  голове,  учить  улыбаться  и  с  улыбкой  махать  рукой,
дарить  награды,  зарабатывать  деньги  и  выписывать  наряды,
называть  наши  взгляды  назойливыми,  как  в  почках  песок 

все  происходит,  все  чаще  негде  таким  пристроиться
с  каждым  годом  понятней:  я  не  апостол  петр,  разучилась  ходить по  воде
ты  не  становишься  кем-то,  сочиняя  из  нас  законы  своей  страны 
переносим  болезни,  болеем,  никем,  лишь  собою,  не  где-то  -  нигде
нас  найдут  в  океанах,  с  волосами  ниже  достоинства,
с  волосами  обвившими  трюмы  с  запасами  нежности,  господи,
нас  спросят,  были  вы  кем-то  кому-то,  были  ли  кем-то  себе
были  ли,  главное?  столько  вопросов,  мы  становимся  необъятными,
таем,  теряем  мыслы,  все  происходит  по  мере  своих  дней.
были.  и  растворяемся  полностью

Ніхто не ввійде у прочинені двері,

Не скаже «як справи» чи просто змовчить,

І сірий піджак в кольоровім етері

Одіти чи зняти в чужу середмить.

Ця пісня чи просто настійливий стукіт

Вливається болем крізь піну повстань

Не буде ніколи пройнята, почута

І тихо відійде у шепіт зітхань.

Нірвана самотності душу волочить

Німу і пустинну немов божевільну,

І було б все просто, та квилить неспокій –

Кидається в погляд роздільний.

У безвісті більше нещастя й розпусти,

Хоч деколи ми і живемо злиденно,

Та є сподівання, гріховність відпустить

Забутий для серця нещасний священик.

І було б все добре, не треба запитань,

Де діли ми совість, згубили в пітьмі,

Бо ми ж пов’язались із їхньої ниті –

Здається повірили в казку чи міф.

І скільки ж пройде тих років серед часу,

Залишу надію, хай ще поживе:

Знайти серед пакостей наших-ненаших

Щось дійсно душевне, можливо святе…

04.05.10