Літературна студія 87

Я запитала у осені:”А що ти мені принесла?”
Вона відповіла тихо:”Любов,що вночі воскресла,
Принесла вечірнє небо,загорнуте у тумани.
Це небо лише для тебе,твої загоїло рани.
Принесла пожовклі трави,холодною вкриті росою,
Щоб завжди ти пам”ятала,як легко бути собою.
Принесла тобі зітхання самотньо-тихої ночі,
Принесла тобі бажання промовити:БУДУ!ХОЧУ!
Твою заховала мрію у сріблене повнолуння,
Щоб знала ти що зумієш почути в душі відлуння,
Щоб знала ти,що здійсниться задумане і бажане!….”
До мене приходить осінь мої зализати рани.

Зоряні птахи на небі повісились,

Дихати важко, озонова зрілість

Втрачена, з’їджена ЗМІ до провіщення,

Хто в адекватні ще може повірить.

Крига не тане під крик реманенту,

Тиху понурість крізь сіль перестрів,

Дайте ж мені хоч шматок ізолєнти

Очі заклеїти темні пусті.

Втрата, як совість суцвіття розтрачена,

Біль негасимий у спомин засліплені,

Вулиця. Натовп. Не бути побаченим –

Осінь цих днів проросте поміж літніми.

Ти ж не вагайся, край стежки імла,

Мрія, що так в перебіжки зі сцен

Пройдена навстіж, на все лиш життя

Схожа не більш на іспанку Кармен.

Сірість. Омана моя втаємничена

Зводить. Боязню прозветься. дозустрічі.

Так же хотілось до лави підвищення,

Та не впускають з металу конструкції.

тихими-тихими знаки, орнаменти\

в голову лізуть. Бери автоген.

Досі милуючись серцем чи каменем –

«ваше почътєніє, Софъя Лорен».

Урбани мліють у стан озеленення,

Доля прогрішності, відчай бентежності,

Правда, що кожна колись площа Леніна

Зараз назветься «майданнезалежності».

Попіл вдихати у сни потенційності,

Інше, як це повернеться у тлін,

Бачити ж можна красу поза стінами,

Тільки я прошу замовкни, Мерлін!

Досі завдаток не двічі проси,

душі поляглі, неначе підземка

істинні зможуть уверх прорости,

Лиш би хватило ще розуму,

                                                     клепки.

08.09.10

Відраховуючи час прощань, дні стають банально сірими.

торкаючись повітря ночі можна відчути присутність когось далекого…

тут і тепер хочеться жити. так, як ніби усе уперше,

ніби ти не знаєш, що таке дощ, ніби…

потім, коли остання ніч минає,

листя на деревах плаче,

сліди врізаються в землю, наче шрами,

delete як порятунок від болю,

і лише старі стіни старого міста

можуть тебе зрозуміти. якщо…

якщо це все, що ти маєш сьогодні

…А ти не знаєш,що пісні,
які співаєш не мені,
написані,немов для мене,
неначе сукня підійшла.
Хай з іншої,зате мій розмір
і не потрібен більше дозвіл
щоб плакати у час дощу.
А ти все ходиш,за спиною
ти носиш у футлярі ту,
яку так складно не любити,
яка в руках твоїх співає,
і як мені без неї жити?…
І як мені без тебе жити….

риба запечена в піску
то сталось як відступив океан
а ми вже мусили бігти
бути найшвидшими щурами
вдавати що голови зайняті мріями
дечим вкрай важливим бла-бла-бла
просто риба спеклася в піску
навіть не думай навіть ніколи
що хто-небудь за тебе заступиться
коли борони Боже з тобою станеться щось
(дтп пожежа напад злочинців ітд)
ті пройдисвіти лише оточать тебе
і зніматимуть ЦЕ на свої мобільники
а ті хто дивитиметься на тебе в ютубі
скаже прикольно і поставить
ідеальний смайлик
з відкритим ротом

Невиправна дівчина яка дозволяє собі
Допускати граматичні помилки
Вчить верблюда йти за собою
Ночі тепер нічого не варті
Ми втратили пристрасть
Нам не цікаво тепер
Бути безвідмовними героями
Поправляти одне на одному одяг і зачіски
Ми не підготувались до осені

Кроки які от-от до тебе наблизяться
Присвячуються заасфальтованій бруківці

На мольберті глухої совісті намалюю завтрашній день,
Зазвучить мелодія гордості серед тисяч інших пісень.
Серце пошепки душу запитує:”А якщо не знайдемо шлях?
Що залишиться їй,крім розбитої туги першої у очах…”
Заблукали думки мов привиди і злилися в крихкий кришталь.
На дорогах людської байдужості зустрічаю свій перший жаль.
Серце пошепки душу запитує:”А якщо не знайдемо шлях?
Що залишиться їй крім розлитого болю першого на вустах….”

Під стукіт серця він малює осінь,

вона давно триває довше за життя.

А за вікном мовчать слізьми

волошки босі.

Минає час, зникають відчуття.

Старий художник й посивілі фарби.

Яка різниця, в кого який стиль?

Вона прийшла

без краплі звуку й правди.

Короткий вечір затягнувся в кілька миль.

Безжальним пензлем

часто палять небо,

бузкову ніч і міріади снів.

В час негеройства срібні кулі треба,

аби годинник в венах спопелів.

Серце працює й згадує минуле,

сліпу війну без шансу укриття,

власну крадіжку

й автомата дуло…

Картина називалася «Життя»

Чи ти знаєш як пахне кохання?
Скільки років триває чи днів?
Скільки в літа буває дощів,
Скільки в осені сподівання…
Чи ти знаєш як серце болить?
І навряд чи є ліки від болю.
І чи ми обираємо долю,
Чи вона нас сама полонить?
Знаю я що приємно болить
І коли я згадаю про тебе,
То погляну у синє небо,
Наче в твоїх очей блакить.