Літературна студія 87

Пригадав собі вас і вирішив зайти подивитися як ви тут. Дуже хочу до вас навідатись тому буду шукати нагоди. Передаю вітання всім хто мене памятає!

Детерміналізація минулого -

Нікого не цікавить твоє майбутнє,

Воно не в твої руках,

А в нотаткових програмних

Записах про крах.

Функціональне призначення

Губиться в особистому нагромаджені

Ідейних думок і власних чуток,

Іди спати і забудь про прогнозування

Нікому не потрібна твоя ідентифікація

Все одно забудеш себе серед біологічного осередку

Урбанізованих потвор.

“Стиль 87” – це не ординарна подача авторських текстів (віршів) які за допомогою хаотичного розчленування певної кількості віршів різних (або одного) авторів подаються слухачам як один цілісний текст. Який не несе ніякої сюжетності. Все що викликає у слухача емоції або певні проблиски діалогів є насправді різноманітність і голос, біль і бажання доказати свою позицію свій стиль цілого “покоління 87”.

літературна студія 87 за час свого існування доносила до публіки три різних “стилі”. Різних по тій причині що кожен раз “розчленовувались” до слова або строфи вірші різних учасників студії що і надавало різноплановості і стилістичного забарвлення виступам. Третій по рахунку стиль був написаний по віршах книги під назвою “крик” юрія завадського до дня його народження. Цей стиль відрізняється від двох попередніх тим що це було виокремлення одного автора з його різноманітними поглядами на ті чи інші речі які в “тексті стилю 87” звучать як бородьба внутрішніх і соціальних амбіцій. Стиль написаний по деяких текстах із книги “крик” мав у своїй структурі і меті безпосередню участь самого юрія завадського який піддається “обстрілу” своїми ж творіннями і сам же дає їм відповіді чи змушує до мовчання.

Автором такої подачі тексту що згодом був названий “стилем 87” був у 2010 році учасник літературної “студії 87” Василь Колісник. Він же кожен раз бере на себе відповідальність “крамсання” віршів і безпосереднє перетворення їх у “стиль 87”.

Про читання стилю або інших новин студії відвідуйте сайт 87.te.ua

(розділові знаки відсутні по причині необізнаності автора публікації) :-)

Я сім хвилин тебе чекав

Як ти була у душі

Від нетерпіння потерпав

А ти була у душі

І хоч я знав вже сім хвилин

Що ти була у душі

Не знав то мій адреналін

Що ти закрилась в душі

У вівторок, 27 березня, у приміщенні УКУ відбувся виступ літературної студії «87». Все розпочалось із запрошення студійця Олександра Бугаєнка.

Василь Колісник

Потяг із «митцями слова» прямував із надставного Тернополя у місто левів. У розпорядженні поетів була гітара та позитивний настрій. У вагоні вперше пролунала кавер-версія на відому пісню «Вона», приблизний текст нового хіта, був таким:

« Я продав її волося,

Я розбив її тонкі уста.

Та невдовзі прийде осінь,

На камазі зіб’ю лося…»

Василь Колісник, взяв на себе роль тамади та автора геніальних вищезгаданих рядків. Високий стиль, пафосність і благородні почуття продемонстрував вокаліст тернопільського гурту «All Stars», Святослав Стадничук,котрий мандрував із поетами та підтримував безлад і хаос, що панував у вагоні, акомпонуючи на гітарі. Навпроти розташувались ЮркоМатевощук, Юлія Бабак, та Олеся Тенюх. Вони активно фотографували «зірок», аплодували і… плакали, втім, – це були сльози щасття. По прибуттю у Львів до угрупування поетів приєдналась Марія Мастикаш. Після довгих допитів львів’ян, студійці знайшли потрібну зупинку і потрібну маршрутку. У львівському транспорті Юрко Матевощук, кординатор літературної студії, вирішив удосконалити свою дикцію і провести репетицію перед виступом, читаючи все, що було написано на львівських білбордах. Інформація лунала на всю маршрутку, виключно на правах реклами.

Юрко Матевощук

Після маленької екскурсії по вищому навчальному закладі, студійці завітали в аудиторію, у котрій поетів прийняли доволі тепло. Зразу відчувалась атмосфера свободи, творчості, що просто витала у повітрі. Кількість слухачів була невеликою, але усі безмежно щиро і весело вітали «87».

Згодом пролунала інформація про діяльність студії, були представлені відеопоезії Мар’яни Судової «Щось», Наталки Голодюк «Сон», Юрія Матевощука «Префіксоване єство».

Марія Мастикаш, Олеся Тенюх завоювали публіку ніжною лірикою. Василь Колісник із збіркою «21» як завжди заінтригував публіку, прочитавши вірш про кімнату, вікна якої виходять на залізничу дорогу.

Юлія Бабак подарувала тепло космічними метафорами, епітетами, образами своїх героїв, які жили у її поетичній збірці «Озії».

Коли читав вірші, ЮрійМатевощук, то було відчуття наче слухачі розчинились у його римованих віршах, кожний знаходив історію свого життя у поезії молодого дарування.

Юлія Бабак

Після закінчення читань автори роздавали автографи, читачі запитували про творчі плани.

Студійці вирішили відпочити та прогулятись по вулицях прекрасного Львова, втім, голод підкрався непомітно, врятував усіх від підступної поетичної і театральної смерті біля памятника Дворняку або іншими словами дядька, що вказує пальцем у небо, Святослав Стадничук.

«Хай «жиють» котлети, та «All Stars»,- промовив один із поетів знешкоджуючи смакоту.

Пізніше студійці завітали у заклад під назвою «Букет вина», в якому вишукані напої та атмосфера надихала написати нове творіння майже кожного. Або просто вино «стукнуло» у голову, розпочались довгі дискусії, пролунали старі історії. Та часу було мало, потрібно було збиратись.

На залізничному вокзалі знову розпочався концерт і кавери на відомі пісні.

Щасливі та втомлені студійці повернулись в Тернопіль, на рідну землю повстанських пісень.

Затятий літстудієць

Богдан Боденчук

Джерело: http://ltdaily.info/…

І здавалось, що не буде завтра,

Що світанок не прийде ніколи,

Ніч роздала всі козирні карти

Ворогам  – мене  зробила кволим.

Серце рвалось мов струна у скрипки.

Ось ще мить і все буде програно,

Але розум мовчазний мов  рибки

Не міг взяти  головне  сопрано.

Тут  кохання обізвалось криком,

Від якого зникла ніч-розлука.

І надія знов верталась тихо.

Зі  світанком притихали  муки.

Сподіваюся, ці слова варті того, щоб бути записаними. Хоча у інакшому випадку це не матиме сенсу, тому нехай буде так. Просто відчуваю себе зобов’язаним описати усе, що відбувається. Нас тут семеро: Артур, Макс, Готфрід, я, Конт і Зенон. І ще Малюк, звісно. Я не вигадував їм жодних імен, хоча інколи мені здається, що на моєму місці вони б зробили саме це (можливо, не всі, але Макс точно), всі самі представилися. Ось уже скільки часу ми живемо тут, на Плоту.

Плотом називається корабель, на якому ми пливемо. Нікому не казав цього, але насправді я, як і, здається, всі інші, не знаю, куди чи звідки ми пливемо. Кормабелт має триярусну конструкцію, при якій верхній ярус знаходиться завжди повністю над рівнем моря, а нижній – під. Середній йде на рівні горизонту. Він так і називається – Горизонт. Я тут живу.

Окрім мене, тут живе ще Конт. Конт – це старий посивілий чоловік з втомленими очима, повними якоїсь сумної меланхолії. Інші його або зневажають, або жаліють. Одягнутий у таку ж старезну, як і він сам, одежину, він часто ходить по п’ятам за кимось, намагаючись заглянути у обличчя.  Одного разу, коли Готфрід випадково втопив свої кросівки, зняв власне взуття та віддав тому. Готфірд тоді весело розсміявся та обійняв старого. Дивним чином вони обоє були щасливими.

Сам Готфрід завжди стоїть біля носу «Плота», на передній частині палуби, та вдивляється за горизонт, чекаючи на появу землі. Завжди усміхнений та веселий, він, тим не менше, більше нічим не займається. Завжди радіє появі кого б то не було та намагається зав’язати з ним розмову.  Його дуже не любить Артур, який при першій же розмові з ним назвав того «наївним ідіотом» через цю звичку днями дивитися на море. Сам Артур в тих рідких випадках появи на палубі завжди прямує на корму та дещо церемонно починає дивитися у протилежну сторону. В такі випадки він сильно хмурить брови та глибоко видихає. Мені здається, що він єдиний знає, що саме трапилося з нами і що було там, позаду. Я ніколи не запитував у нього про це.

З ним взагалі мало хто спілкується та й живе він у найбільш забитому куточку нижнього ярусу. Його кімната завалена мотлохом та списаними листками, він часто пише, як і я, але зовсім не систематично. Якось мені до рук потрапив один з таких листів. Суцільна саморефлексія.

А ще є Макс, головна біль усіх інших жителів плоту. Живе він відразу на усіх трьох ярусах, у коридорах та сходах, що з’єднують усі три поверхи. Кожного разу, коли хтось сходить вниз або вверх, його супроводжує пара недружніх очей, які б брали плату за вхід, якби в нас були гроші. Сам Макс категорично відкидає будь-які закиди у свою сторону. Мені ж його ні в чому звинуватити – він просто кревно зацікавлений у виживанні.

Про це мало хто знає, але пізнього вечора Макс інколи приходить до Конта і їсть його вечерю. Той добровільно віддає її. Мак при цьому лише хмуро дивиться на діда та мовчки йде. Інколи він киває йому головою в знак вдячності. Зенон також про це знає, але віддає перевагу не помічати очевидного. Я намагався з ним про це поговорити, але він ніколи не слухає.

Зенон не має постійного кутку і спить, де прийдеться, хоча всі звикли, що він розташований зазвичай на першому ярусі. В мене є підозри, що це несправжнє його ім’я. В загальному він – чоловік милий та дружній, як відділ кадрів. Любить жартувати, інколи навіть змагається з Готфрідом в цьому – хто більше знає жартів. Готфрід зазвичай виграє, після чого Зенон смурніє та надовго замовкає, думаючи про щось. Такі трансформації інколи заходять настільки далеко, що він стає схожим на вічно сумного Артура.

У Зенона очі темні і глибокі. Їм не слід йняти віри. Власне, Зенон саме це і робить: коли він дивиться на тебе, він не вірить в те, що бачить. Його очі не відображають світ, або роблять це не так, як очі Малюка. Вони дивляться не на тебе.

А, так. Ще є Малюк…

На Малюка ніхто не звертає уваги. Навіть Конт, дивлячись на нього з неприхованим жалем, схоже, не знає, чим допомогти. З нього був би чудовий дідусь. Мені здається, що Малюк не вміє розмовляти. Він лише ходить по поверхам та дивиться, що роблять інші. Інколи він викрикує слова та цілі речення, які почув від когось, намагаючись імітувати голос. Від цього у мене мурахи по спині. Навіть радий, що мене він ніколи не пародіює.

У вечір, коли я зробив перший запис, сталася одна подія. Макс завітав до мене та став вимагати видати йому зброю, бо він боявся за свою безпеку. Я не мав зброї і знав, що йому її не можна давати, а тому так і відповів йому. Він схилив голову і тихо сказав, що розуміє, що мусить грати за правилами. Поглянувши йому у вічі, я побачив відсутній погляд, так, наче він дивиться скрізь. В цей момент я відчув себе плодом його уяви. Саме ж так дивляться на витвори своєї уяви.

Разом з цією думкою блискавка вдарила у наш пліт. Ми з Максом миттю вибігли наверх. Здійнялося полум’я, яке, втім, швидко погасив Готфрід, що мешкав просто на палубі. Що не дивно, адже палали саме його речі, багато з яких і були знищені через це. Готфрід швидко провів їм похорони за бортом та з веселою пісенькою влігся просто неба, що не завадило йому майже відразу гучно захропіти. Макс не міг зрозуміти цього – він був надто шокований можливістю втрати.

Того ж вечора він плакав у мене на плечі. Він плакав на кричав, що хотів би бути контрольованим, але він насправді неконтрольований. Я намагався бути неупередженим.

Вночі мені не спалося і тому я вийшов на нещодавно палаючу палубу. Готфрід, стривожений холодом, зник десь у нетрях плоту. Ніч дихала в повні груди, студила мій розпалений мозок та відсіювала усі зайві думки. Коли стало зовсім легко, я побачив Малюка, який сидів зі схрещеними ногами, задерши вверх голову. В його очах віддзеркалювалися зорі. Коли я поглянув туди, куди дивився він, то зрозумів його: він існує, як і ми, але почувається скривдженим. Зняв з плечей покривало та вкрив дитину. Малюк відірвав погляд від неба та поглянув на мене. Я підняв руку догори, вказав на найяскравішу зірку та назвав її. Хлопець простежив поглядом мою руку, а після знову втулив на мене.  Кивнув головою. Я кивнув у відповідь та пішов назад. Малюк дивився мені вслід.

Проспавши  декілька годин, я встав на світанку. Мені нестерпно хотілося послухати море та написати про нього, тому я вийшов на палубу, ставши коло лівого борту. Через п’ять хвилин я почув, як наверх піднімається ще одна людина.  Це був Зенон.  Він підійшов до правого борту та недвозначно виліз на край, вхопившись рукою за провисаючу мотузку. Я нічого не сказав – він сам повернувся та побачив мене. В очах у нього було темно. Зенон розповів мені, що робить – він хоча переконатися, що має виключне право на істину. Він дуже боявся. Потім раптом зліз, фальшиво посміхнувся і повернувся до себе. Це я і записав.

В своїй каюті я знайшов записку від Артура. Вона була адресована не мені, але він свідомо підкинув її сюди. В ній говорилося щось про образу та самовизнання. Коли я спустився до нього, я побачив на сторі на диво акуратно складену купу списаних вщент листків. На них було написано щось про образи, самотність, відчуженість та неможливість бути зрозумілим. Помітивши судомні рухи у темному куті каюти, я сів за читання. Дочитавши усе, я сказав, що безмежно заздрю Артуру.

Сьогодні вдень він завзято сперечався з Готфрідом та Зеноном. Коли я підійшов, товариство запитало мене, що я думаю з приводу того, що ми там, де ми є. Вони запитали моєї думки і я у свою чергу запитав у них, у що легше повірити: в те, що завжди щось були, чи у те, що колись не було нічого? Після цього вони замовкли.

Я не вірю. Вони вірять, що в минулому трапилася якась катастрофа, до якої всі жили щасливо, а я не вірю у це все. Вони помиляються. Чекають, що попереду буде земля обітована, земля райська, земля без потреб. Навіщо комусь земля без потреб?Для чого? Готфрід каже, що бачить її уві сні. Інколи мені сняться інші плоти. Вони так само, як і ми, пливуть десь в океані у надії потрапити на сушу. Вони існують, але ми з ними ніколи не зустрінемося. Я знаю, що буде, коли ми причалимо до берега, знаю, що ми там знайдемо. Ми знайдемо землю, непридатну до заселення. Майбутнє саме таке, яким ми його тільки уявляли.

Муркотик, побігайчик, вовчик-братчик

Зненацька втратили своє звучання

Перетворилися на ностальгічний набір

Дитячих слів,які перестали бувати

Частим гостем у лексиконі.

Чай,кава, вино, таблетки -

Ось, що зараз варте замилування

Час, сон, справи

Набули першочергової кари

Вам чого?

Ні, уже не молока,

Мені гіркої кави

Коли спати?

Не у десятій, мамо,

Я ж сова, запам’ятай, я не перепитуй більше,

Нема часу для безглуздостей -

Є час для залежностей.

Доросла? Ні, можливо, я дитина

Десь там у глибині

Чого? Душі?

Не знаю, чи варто у неї вірити

Мрії зникають після дванадцятої,

І з’являються після десятої чарки

Щойно випитого вина.