Літературна студія 87

Квартирник.

Гомін підвіконня.

Палюче Сонце

і студений чай.

Немов в скаженому танку з просоння,

кружляють павутинки літніх чар.
Рука в руці,

мов в мареві сплелися,

і погляди завмерли лиш на мить.

Відбитки наших душ,

у шибки забрелися,

і полишили нас на самоті.
Я тут чужа,

і зовсім невідома.

Я не своя.

І місто не моє.

Усе не знане й досі невідоме,

але я знаю, що воно твоє.

В мені вирує страх незнання.

Бажання утекти- найвищий скарб.

Ти змінюєш усі ці сподівання.

І спроби ці відлинюють у даль.
15 днів – наповнених тобою.

17 діб – безсилих сподівань.

Ця осінь не захоплена тобою,

а лиш відлунням : ” нам буде що згадать”.

Понура тиша.

Присмерковий морок.

Я сам не в собі.

Щось в мені не те.

Пекельний ворог рве в мені

кайдани плоті.

І просить ВОЛІ він понад усе.

Я сил не маю стримувать напругу.

Я відпускаю своє Я.

ВОНО вже не бажає

бути моїм другом,

ВОНО бажає смакувать ЖИТТЯ.

Втішатись в колах пань чудових,

поміж іскристих давніх вин,

будить алеї вечорові,

і жити так як я не жив.

Я думав, як його вернути,

з”єднати ціле, що було.

Пройшов крізь дні, години й роки,

але це все не помогло.

Біленькі стіни.

Тиша і кімната.

Примарні монстри,

вбрані у халати.

Пігулки.

Пацієнти.

Ти і Я.

На жаль, нас не з”єднали до життя.

В старій порепаній лікарні,

В палаті слинявої марлі

Приймають пацієнтів тих,

У кого серце мертво спить.

Комусь ладують і латають,

А моє все ж таки

чекає,

на свою чергу,

на

АБОРТ.

Боїться бідне,

І не знає,

що гірше чього

тільки СМЕРТЬ.

Благає мене схаменутись,

і краще глузду вже позбутись,

ніж тих моментів,що були
і місце в серці віднайшли.

Ну все

вже пізно повертати,

ТІ почуття,

Шо танювали із

листям райдужно в душі,

І сни і знаки

і думки,

які мене щодня вражали,

і спогади про кращі дні.

УСЕ.

НАРКОЗ.

Я в снах кружляю,

і бачу погляд твій сумний,

мене до себе пригортаєш,

і просиш нікуди не йти.

ПРобач,

я мушу так вчинити,

хоч все було як в кращім СНІ,

Тебе я мушу полишити,

Й прокинутись.

В Новім ЖИТТІ.

Душевний хаос,

Чай,

Весна холодна,

і мертва кішка

в органах суцвіть,

Мене не кликали у карнавальну ніжність,

а замикали в просторі століть.

Стара гітара

струнами тріпоче,

концертний постер

зажурився на стіні,

і ті слова, які які почути хочу,

Давно поховані

В душі…

В мені…

Ти розійшовся із самотністю учора,

Бо у життя твоє ввірвалися шмарклі,

Мені приніс її у торбі чорній,

Сказав: “Роби що хочеш, це тобі”.

Така бліда у чорній сукні, вся тиха

й перелякана була.

ЇЇ я взяла жить до себе,

і місце їй звільнила, де змогла.

Вона спочатку вила усі ночі,

ревіла наче матір за дитям,

вірші тобі писала і палила,

і все питала: “Ну чому все так?”

Та часу вже пройшло чимало,

Забула вже вона твоє їм”я,

Тепер мене любити стала,

і ми вже з нею як одна сім”я.

Разом у Львові в пошуках ми щастя,

Малюєм слоників на вітражах машин,

Ти уяви, вона вже вміє посміхатись,

А цього ти її не вчив.

Тому в нас кожен день як щось нове,

Щасливі ми,

Дзінькую,

Ось і все.

На першій струні усе починалось,

а на останній взяло й обірвалось…

Я не твоя , і нічия!!!

Сама по собі в світ крокую!

Іди, не лізь в моє життя!

Сміюсь ,кричу, чи сни малюю

Це вибір мій!Я вільна від думок!

Від вашого суб’єктивізму .

На гру та тиск ставлю замок!

я хочу більше реалізму!!!

Діста вже банальна гра в любов…

і рамки,що стискають душу!

Нав’язуєш себе ти знов і знов..

Повторюю-нічого я тобі не мушу!

Стій краще ти на відстані руки!

Я маю право на свій власний простір!

Тримай при собі всі свої думки!!

Підійдеш ще-почуєш гучний постріл!!!

“Ялинка” (О.Олесь)
Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.

Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик – плиг!
Став ялинку віднімати.

Я-сюди, а він – туди…
„Не віддам, – кричить, – нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!

Не пущу, і не проси!
І цяцьками можно гратись:
Порубаєте ліси –
Ніде буде і сховатись.

А у лісі срізь вовки,
І ведміді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці”.

Страшно стало… „Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, -
Я не буду більш ніколи!”

Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку…
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.

Вкотре нАс розіпнуть, ту юрбу, що прозвалась народом,

Позбивають з штахет зубожіння трухляві хрести,

І тризубці в серцях іржавітимуть змучено згодом,

Хором крикнуть «добийте! – нам муки вже більш не знести».

І пройдеться луною той стогін крізь співи торішні,

Амнезія торкнеться похилених низько голів,

Бо на наших гробах вже шевченка читатимуть вірші,

Скажуть, все це дарма, якби він за життя не хотів.

Ми всі зрадники снів, продалися безтямно,

Не повірили в міф, що блудив на яву,

Боягузи кричали, «свобода, америка, карма,

Поневольники ж руки на нашому гріли вогню.

І не треба ля-ля тут претензій – не був політичним,

Я не впарював шнягу і фейс по руках не пускав,

Ви скажіть, шо не так в цій державі зі звичками

Розбазарити вічність, майбутнє з-під-став.

Це ж шифровки тут скажуть, росія і нато,

Це ж сьогодні ми разом сім’я, в цьому зміст…

Як же ж так, що країну розкрали «рєбята».

І заткніться про правду, бо вчора пустили вже дарницький міст.

Вкотре нас розіпнуть, ну а може й сьогодні повішають

Шо за люди?.. прозвались чомусь участковими.

Ну, а потім пробачать «як, жаль,…» оголосять амністію

Для народу з культурним рівнем мужицької столової.

26.12.10

Напевне Ти також інколи бачиш розгорнуту сторінку

і хочеш заховатись поміж рядки

ось ти вже поміж них

сидиш оце біля букви “О”

а від неї жене холодом

(бо дірява)

і безкінечністю

(бо замкнута в собі )

гадаєш ось там в наступному абзаці буде дуже хороший світанок

бо автор (як на диво ) дійсно бачив його

повзеш поміж букви і бачиш букву чимось схожу на себе

це “ І “ але ні це “ і “ більше схоже на тебе

тривога якась бо “ А” і “ ш ” просять помовчати

кажуть

• • “ Г “ сьогодні обіцялось зітнути голову маленькому “ і “

а ти поміж тим всім навіть не розділовий знак

безсилий і жоден друкар не вигадав як тебе позначити на письмі

вчителі української мови казатимуть на тебе

“друкарська помилка”

вже за буквою “ ю” і крапкою видніється той самий абзац

і чорт забирай бачиш як світає…як із сірого каламуття прорізається

перший промінь рожевого світла

а для всіх інших це всього лиш дієприкметниковий зворот
колись коли люди тільки видумували букви

вони напевне не думали що Ти зараз сидиш на букві “ н “

звісивши ноги

положивши під спину “ ь” щоб було зручно

спостерігаєш не рукотворне створення нового дня

і всю цю гармонію порушить свист обезголовленого тіла буки “ і ”

втратила голову?

Чи стала доросла?

Це так здавалось по дивному вперше бачити схід сонця у буквах

а не у вікні.