Літературна студія 87

06(шостого).04(квітня).11(дві тисячі одинадцятого року) о 09:20 (друга пара) відбудуться відкриті читання літературної студії 87 на філологічному факультеті ТНПУ ім. Володимира Гнатюка в аудиторії № 76 (третій поверх)!

У програмі:

 - Ознайомлення студентів з діяльністю Л.С. 87.

- Читання авторських текстів.

- Презентація книг.

- І ще багато чого, що досі ще не придумали!)

Запрошуємо всіх, кому се дійство буде цікаво!

p.s.: народ, наш народ, я знаю, шо мало хто побачить, але якщо побачить, то нєх допише в комент. всьо.

Моя  остання  весна,  мої  останні  слова,
моя  остання  любов  ще  серед  вулиць  блука!
Ще  серед  неба  печаль  не  покидає  пташок;
ще  нецілована  даль  бере  початок  з  зірок.

Я  по  дорозі  іду,  -  за  мною  плаче  весна,
вона  лишилась  в  саду,а  я  стежками  пішла.
І  не  знайшла  я  любов;  мої  застиглі  слова
змовчали  губи  і  знов  -  на  роздоріжжі  одна…

Теґи: трагікомедія, треш, попса, сосиска в тісті, пісня, платонічна любов.

О чудо! Диво! Він вже бачить!
Він бачить світло – ось воно!
Воно різке, він майже плаче.
Блакитне небо, і зело…
Ось так приблизно все було.
Не те щоб я був новиною,
Мав ще двадцяток я братів.
Бува, здавався і без бою,
Користувалися всі мною,
Мій раціон хто хтів, той й їв.
Я був голодним як ховрах.
Тому я так чекав польоту,
Чкурнути звідси у нагоду.
На волю щоб. Тут крах, а там
Ні з ким не ділишся. В незгоду
Ховаєшся під власний дах.
Я відчував душевний біль,
Душевний трепет, і тоді
На взльоті вперше як встава
Та куля втрапила прям в ціль.
Життя подумало що “Годі!
На жаль, у рай тобі пора.
А тіло – бренне, то лиш гниль.
В “Сільпо” потрапить”. Ну дива.
А далі – фарш,
А далі – соя.
І це не програш -
Просто доля.
З дитинства я був особливим –
Жовтішим, кращим, справедливим.
Мені завжди робили зле
За це. Проте я завжди знав
Що вищий я за них. Але
Ніхто цього не помічав.
Я грав важливу роль в житті
Усього поля, бо без мене
Спіткала б всіх тяжка неволя
В густому житі й буряні. А ті,
Що сЕрдяться, нехай сердятьсЯ -
Ну, геть невдячна в мене праця.
Я хоронитель ваш, а ви…
Ви – паразити і клопи.
Та я не гніваюся. Вже
Прийшов мій визволитель, він
Вас всіх змете, зжене, зжере.
Солому ж забере на згін.
Ось так от, братці, ось і все.
І не давайте драпака,
Не вийде. Ми тепер одне
Життя складне у нас. Зате
Тепер ми рівні, ми – мука.
Я просто тісто.
Просто здобне.
У цьому місці
Вдвох нам добре.
Вони зустрілися, авжеж -
Інакше і не може бути.
Сосиска, тісто – щастя же ж!
І він зустрівся з ними теж -
Жахливий день цей не забути.
Що ж зруйнувало цей союз?
Сплетіння цих прекрасних вуз?
Від ніг його тривожні звуки
Були передвісником цих бід.
Ці божевільні, дикі муки,
Як він нас взяв у свої руки,
Щоб розділити на обід…
Ніколи! Ні, не бути цьому!
Ми зараз вирвемось із полону,
Втечемо на безлюдний острів
Щоб без катів-людей, без монстрів,
Де слід боятись лише грому.
Ти знаєш, в нас ще будуть діти,
І найщасливіші на світі!
Всі різні будуть, всі – як ми…
Врятуй нас тільки. Лиш спаси…
Пара ударів. Знову пара.
І відчай клубчиться, як хмара
Заполонив єство. Прости.
Я більш не маю сили жити.
Ось так закінчили безславно
Ті, що не мусили зустрітись.

Лілії Рахмановій

Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала,
Сховавши погляд свій в глибокій далині.
Нас знову розлучали всі вокзали
Крізь шепіт й гордість сонних вітражів.
І тихий щем важкої сталі
Порушить кожен нерв, легкий мов літій,
Пройме ці стіни, тугою роздавить,
Тобою серце змусить знов боліти.
Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах,
Судомить волю неозорих споглядань.
Я ж клятий потяг в самоту не стримав,
Коли він рушив в непроглядну рань.
Відмолю час і цей двотактний спокій.
І хай шкребуть на душу тлін і злидні –
Прийти хоч в сни до тебе одиноким,
І, так же хочеться, тобі потрібним.

29.03.11

Втомився від руху, спонтанності,
Увійшов, розчервонілий, в тонкій одежині,
Увесь у бризках світла,
Несила відмитись від радості.

Відповідав на питання, так,
Ні, поряд – відкривала долоню
Дівчина, синіла, мов брук,
На дві третини з води.

Принеси відпочинок, казала,
В зім’ятій обгортці,
Залізо всуціль розірване вітром,
Ось воно,
На двох -
Одне.

і коли я просто лежу. з кимось не тим. відчуваю чужі, липкі доторки. холодною, байдужою спиною відчуваю гаряче, тваринне бажання когось. він ( вони всі )не важливі для мене. і жоден на даний момент не важить навіть однієї вії, що впала на твою щоку. і коли я чую слова від нього (від них) про якісь там почуття, мені огидно. і від його (від їхньої) присутності мене починає нудити. і від його (їхніх) доторків шкіра болюче пече. а коли я чую ту особливу пісню, мою свідомість поглинають спогади про твою нжну стриманість, про твої тендітні, чиммось навіть жіночні руки,про твої блискучі, дзеркально-яскраві усміхнені очі, про маленький рот і тонкі м”які губи. спогади про нашу єдину зустріч. у такі моменти я розумію, що я можу мати його (їх усіх), а потрібен лише ти. я можу існувати без тебе. але хочу з тобою.

Пам’ятає..
те коли була зима
коли брунатно
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам
котрі летіли в ніч

А мені здавалось
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята
а Ви
Так рвучко й вільно
дихали

Знає..
те як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті
де більш ніколи
не з’яви…
Шшшш…
Не з’явитеся Ви

31 березня
20.00
КОЗА-бар, вул. Шевченка, 23
koza.te.ua anons.te.ua audimated.com/drumt