Літературна студія 87

Всім привіт! За порадою Лілії Матевощук забіг на ваш вогник-)
Киянин, тож забігати зможу хіба віртуально, тим не менш радий побачити нові тексти, познайомитись з новими людьми, показати свої надбання новій аудиторії.

Сподіваюсь на “велкамність” з Вашого боку-)

І, для зачину, коротенький вірш:

Ледве видно. Ліхтарі.
Ти ішла магічним кроком,
І тьмяніли ненароком
Зорі ясні угорі.

Ледве чути. Грає вальс,
І на раз-два-три бульваром
Ми видмухували паром
Нашу зиму водночас.

Ледь згадаєш. Ти – стара,
А мене давно немає,
Лиш бруківка пам’ятає
Та кінець мого пера.

© Владислав Молодід, 2012
05.01.2012

Їжачок Колько жив ген за горбом, де росли яблуні. Здавалось, кому він такий потрібен, пихатий мовчазний і колючий. Он, козу Маньку всі поважали, вона ходила з господинею далеченько від дому і завжди приносила з пасовища свіжі новини. Сімейство курей таке багато численне, що мус зважати. Гуси на подвір’ю були дуже бойові, їх побоювалась навіть господиня. Часом вони лютували гірше пса Тузіка і могли пощипати та потовкти крилами боки навіть Манці з Фроською. Тузік хоч і був лейбою, а все ж охоронець, його користь для суспільства всі визнавали. Льоха Фроська загалі жила в авторитеті. Гостинність тої славилась аж на сусідський двір, і після обіду всі могли поживитися в її кориті. Вона завжди не доїдала, а то й викидала рилом з корита всякі смачненькі делікатеси, якими вже сама переситилась. За такі паскудства, Фроська хоч і частенько одержувала ломакою по хребті, але не виправлялась. А чого б то? На вечір господиня знову виносила їй відро помий, не те що іншим. Гусям он, взагалі було велено пастися, і залишено майже без їжі. Щось трохи перепадало качкам і курям, адже вони постійно неслися. Он кролям траву приносили аж у клітку і вони поважно підминали її під ноги. А Маньці, котру всі так поважали і вихвалювали за добре молоко, доводилось самій чеберяти в поле. А Колько, ну хто він такий, щоб зазнаватися? Справжнісінький волоцюга, що живе без господині і дому. А ще оті його кляті колючки! Навіть кіт Мурчик обходив їжака стороною. Хоч Мурчик конкурентів не терпів. Колько, як не як ловив мишей частіше ніж Мурчик, котрий звик до Маньчиного молока. Ось так, друзів у Колі зовсім не було. А за оті шпичаки на спині дражнили – Колючкою. Він постійно виникав у когось на дорозі, муляв очі, і викликав більшу огиду і осторогу, а ніж змія, котра часом мирно грілася у них на блясі за коморою. Та тихо сиділа, нікому не заважала, вилупивши очі до сонця. Коротше, уся домашня живність їжака зневажала.

- Ко-ко-ко-коди преш! – сварилась до нього курка Зозулька, як тільки він випадково з’являвся їй на дорозі.

- Кхе- кхе-ке -руй звідси, таа –та-та на очі не потрапляй! – сварилася Таха, величезна м’ясна качка.

- Іди, іди – іди – іди, звідси! – горлопанив індик Тюха, щойно зогледів його з далеку.

- Ш- ш – шо – шо – шо то за страховисько суне? –шипіла гуска Ксюня, розмахуючи крилами і закриваючи від нього усе своє сімейство. А то було не мало не багато семеро пуляткових пуцьвірінків, що ледве зводились на ноги.

- Мее-ене Ме-е-не Маньку обіжати, ме-е-елюзга! – обурювалась постійно коза згадуючи, як хотіла понюхати Колька, а він поколов їй морду. – масти звідси поки не взяла на рога!

- Р-р-р. Р-р-роздеру, – грозив Тузік, коли Колько проходив біля нього. Хтозна чи були і у того на їжачка образи, чи просто прокидались хижацькі інстинкти? Добре, що Тузік сидів припнутий на повідку. Але мало чого, он минулого разу з припону зірвався, то Колько ледь встиг шмигнути від нього у нірку. Тепер їжачок старався обминати пса стороною.

Коли ж у курнику з гнізда почали зникати яйця, то усі одразу подумали на Кольку. Хто потвердить, що їжаки не їдять яєць? А може він так, з капості!? Заклювали б гуртом їжака кури, але, щасливий випадок дозволив вирахувати злодія. Трапилось так, що якраз в той момент, коли довжелезна гадюка заповзла у курятник Золотарка сиділа на сусідньому гнізді, і притишившись та зіщулившись у своєму схвовку бачила, як та витягала яйця. При наступній появі злодійки куряче сімейство здійняло такий лемент, котрий би налякав і лиса, але та панянка нагло і вперто лізла до свого обіду.

- Куди, куди, куд-куди? Ти. Ти-ти нахабо – молодий когут Павлусь кинувся до неї у наступ, навіть двічі клюнув у хвіст. Але ж то був не довжелезний хробак, а змія! Вона обернулась і стрибком кинулась на Перуся, а вже за хвилю бідний когут корчився у судорогах. Старий когут Рональд був обрережніший, він перший злетів на паркан і закричав диким голосом:

- Ох, ко-ко – кох, – кличучи кохану хазяйку, аби їх порятувала. Господиня звісно вибігла з хати на ці відчайдушні крики. Таки сполохала хижачку, і лиш встигла помітила хвоста зміюки, що потонув у густій траві. Від побаченого сама вискочила на призьбу і перехрестилася.

Оплакували і журились за Петрусем всім двором, згадували як весело він кукурікав, і яким був одчайдухом, як браво бився з усіма сусідськими когутами, і як виховано та з повагою ставився до старого Рональда. Десь день після того випадку нахаба не з’являлася. Видно настрашив таки її Петрусь. Але жаху і вона нагнала. Тепер всі у дворі знали, що ота спокійна мила гостя, що вигрівалася тихо на блясі за їх сараєм дуже небезпечна. Зустріч з нею грозила смертю. З перестраху кури перестали нестися. Тому коли змія через день повернулася, гніздо було порожне.

- Вау! Мяу! – закричав на сполох кіт Мурчик загледівши непрохану гостю. Змія не звернула на нього уваги, проповзла двором і вилупила свої круглі очиська на пухнастих клубочків, що ховались за крилами гуски Ксюні. Гуска закричала.

- Га? Що загляда? Ґеть, Ґеть! – і маленькі клубочки кинулись в розсип ховаючись у траві. А сама Ксеня знялась на крила і відволікаючи на себе зміїну увагу пролетіла у неї над головою на інший бік подвір’я. Усі затамували подих, бо зміюка оговтавшись поповзла в сторону сховку маленьких пулят.

- Гулі, Гулі, пулі мої, пулі – закричала гуска наголошуючи дітям про небезпеку. Правда вона не наважувалась більше відволікати злодійку, гусята наче б то добре сховалися, може пронесе небезпеку. І тут десь ні звідки, просто на шляху змії, з’явився їжак Колючка. Хоч всі дружно не долюблювали Колючку, але зараз злякались навіть за нього.

- Куди, ти куди, куд-куди? – сполошились кури.

- Та, та, тась, тасьщися сюди, – затарахкотіли качки.

- Ге ге. Ген, ген, відтам, – то навіть гусак Сидір запереживав про бідолаху.

Але Колючка здавалось, або не помічав зміюку, або ж вперто слідував за нею. За хвилю він вчепився в її хвіст і між обома зав’язалась шалена боротьба. Зміюка завзято кусала їжачка не зважаючи на колючки, але він то стійко витримував. І нарешті подолав. Змія не ворушилася. Колючка потягнув її у свою нору, аби більше нікого не жахала. Два дні історія про геройство їжачка переходила з одного двору до іншого. А сам він ніде не показувався.

- А може він того, ну, я маю на увазі захворів – сірий кріль Троха спостерігав зі своєї клітки за їжаковою норою.

- Тах, тах, так, – чорна качка Таха, мама усього качиного виводку, просунула дзьоб у нору. – Ти тут? – спитала вона. – Тут тобі хробачка тая, Ксеня передала. – так і нічого не почувши у відповідь вона похитала головою.

- Га- га га, Мурчика треба прохгати, він в мишачі дірки заглядає, то може і тут щось побачить.

- Ме, мее-еге, мее-е-е Мурчику ти де-е? – Манька вибігла на дорогу волаючи знову – Ме, мее-еге Мурчику ти де?

- Мурррр. Ну тут я, тут, не мма-а права відійти з дворрру. – Але зачувши в чому суть Мурчик задерши хвоста попрямував до Колиної нірки.

- Та дихає він. – дійшов висновку за кілька хвилин кіт. – Е, мааалий, виходь, мооолока поп’єш, мені тільки-но, хазяйка в миску налила, смачнеее, свіжеееньке, Мааааньчине, Муррр.

Колько Колючка спочатку висунув носа. Ще йому якось в очах весь світ тьмянів. Він не довірливо глянув на багацько очей, що дивились на нього звідусіль, але спокуса поласувати молочком була велика. І він поповз до Мурчикової миски.

-Ш, ш, ш, дітлашшня, оберешшно, їжашшшок колючий, – попереджуючи шипіла до своїх діток гуска Ксеня.

- Пхи, не треба мене цілувати – бурмотів Колючка до пухнастих голопуцьків, що обступили його з усіх боків. – що я такого зробив? На моєму місці так би вчинив кожен їжак.

Відтоді їжак Колько став у дворі своїм і помалу всі переконалися, що то він тільки зовні колючий, а насправді добрий і чуйний. А ще він непосидючий і величезний трудяга.

приходь до мене з вином і сигаретним димом в кишенях,

з охапкою своїх віршів і читабельним настроєм.

я б з тобою розділила весь вміст: все, що є у порожніх легенях.

ти би став непомітно м’яким чи не по погоді гострим.

запалили б свічки може в грудях, а може у лоні

твоїх вчасно-зупинених псевдо-потрібних ерекцій.

моїх невдало інсценованих оргазмів в долонях

чогось спиртового або, збиваючих з ніг, ін’єкцій.

ми були б за здоровий спосіб життя.

у перервах між кашлем і спазмами десь унизу живота.

я вже уявляю: у тебе у роті поселиться моє ім’я,

а потім ти, навздогін всім колишнім, розкажеш, що я – не та.

Щось у стіні у цій квартирі
Щось б’ється.
Серце
Там щосили
Судини рве, рве від безсили
А я сиджу у стороні
У мене ж є ще три стіни

Я не вміла літати, допоки не виросли крила.

Не Дедал й не Ікар, а сам Бог мені їх воздав.

Я нічого ніколи аж надзвичай не просила –

Що давав, те бралá, що бралá – те назад він не брав.

Щось не хтілось літати – це так нестерпно стомливо,

Я співала пісень, аби лиш сховатись в гіллі.

Якби хтось запитав – я була не у міру щаслива,

Я жила і всміхалась, кохалась у сні та вині…

Так живу я і досі, від солоду й радості млію,

Лиш від часу до чáсу сумовитість мене сповива.

Щось на серденьку згіркне, усе ж бо я розумію -

Що – як пташка у клітці, в яку залетіла сама…

Тихим тихим вечором.. як би хотілось теплого і дечого ближчого. Тим самим сутінковим вечором все безнадійно пішло. Спустили, як воду в унітаз, почуття і потужний екстаз, модніший оргазм.. Пішло і нема. Йди, доганяй! Нам давно вже пора забути. Всі забили і пішли спати. Нас нікому рятувати. Думок не вимкнути, брехні не забрати. За грати б себе і не пустити туди, де ще цвітуть і ростуть квіти. Може плачуть чиїсь діти. А я хочу мовчати, щоб не вбивало. Серце трошки помовчало і знов по новій. Задовбує!
А їм би тільки видовищ. Наших хворих емоцій на вулицях. Там ще жили ми, памятаєш? В кольорах і фарбах, якби ти міг памятати таку мене. Може б не розчавив душу, як брудного дзигара. Розтер по асфальту і пішов, лишив трошки шалу, злості. Добре, що в напівсмерті потім мене не знайшов.
Тихим вечором і холодком зустрічаєш. Ти мене лякаєш. Може щось вмирає. А може будні чорні і пухмурі на смак як кров, тільки з гіркотою і болем. Заварити чаю і випити. Лишити і піти? Може маю (мала) права на трошки щастя. Атож, пішло, пішло, не дасться вдруге.
Хотіла б ще тої вільної солодкої дурі. Шкода, що з часом закінчуються короткотривалі епізоди з міткою “happy”. Ми всі такі, ми всі на цій дурній планеті. Полетіти в Будапешти і Греції. На фіга? Біль і там мене знайде і втопить у крові слів. Ти не хотів? Я знаю, ти так не хотів.
Я часом не можу втримати. Ти не знаєш як навіяти страх? Як прикеликати дощ слів? Як бути тим, ким ніколи не станеш? Встанеш, підеш і нічого не залишиш. І пустота від слів, нічого не значуть. Втікати, шукати втрачені двері до раю. Хтось навіть не намагається їх знайти. Дівки і панель, безкінечний тунель випадковостей, звязків, сексу і чиєгось щирого голосу (недоречного, бля!). І неполрозуміння. Роздирати на цитати моїх слів тремтіння. Нащо душа, коли є тіло, ноги і зади? А мої сни, до чого мої сни?!
Тихий вечір кричить і хапає за плечі душу. Я знов мушу; мушу ще трошки дописати, ще трохи розказати. Що там вечір, коли несполкій наніч. Хапаєш мої руки і забираєш від очей, сховані сльози ідей. Хочу мати зміст, хочу бути для чогось, хочу бути інакше.. Зайти і вимкнути те, чого іншим не треба бачити. Зайти і зникнути, останній вечір начебто.. (20.03.2012)

отведи меня к морю, папа
к винноцветному темному морю
я расскажу тебе тихо историю
как я никак не могу удрать
вытащить часть себя и оставить эти кривые стены
как он цеплялся в слезах за мои колени
и если бы я умела кричать, услышал бы каждый
но мой голос смолчал, еще даже не начинаясь
мне не нравятся эти сценарии
холодные руки и скучный взгляд
но не всем открываются двери рая
отрицай тут не отрицай
кто-то кого-то ранил, кто-то кого-то оставил
но, пап, мертвые души ночами не прорастают
не пишут стихи, а ноют, как ною я
отведи меня к сильным морям.
пап, он учил меня раскрываться
таять и прорастать, а сегодня, гляди, устал.

http://vk.com/public30578771