Літературна студія 87

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

ЮЗ коментує!!!

ЮЗ повертається???

=)

Стати «одним із» чи «зі всіх – одним»? Чому так боюся вашої думки? Чому ж так хочу стати схожою на вас? Де моє я? Було, було… А тут – БАЦ! І нема… Я сама взяла в руки лінійку, спочатку виміряла вас, а потім почала підганяти і себе під загальну шкалу. І що ж? Я не змогла її дістати, довелося вдягати підбори. Незручні туфлі, які ріжуть до крові, які деформують ногу, які паскудять мене… Та я ж просто смішна! Бігаю у цьому жахливому взутті, яке не піднімає моє Я, а навпаки, топче його…Все сильніше, все глибше у багнюку. Я розмахую лінійкою, картаю себе, що не дістаю межі, ламаю лінійку і викурюю сигарету…Як завжди на вихідних… Щоб ніхто не бачив… А у понеділок знову купую лінійку. Я зрозуміла, що почала не з того. Я ж хотіла розкрити себе, довести, що таки щось можу, вмію. А натомість що робила? Переконувала, що я – така ж як ви. Точніше, хочу бути такою як ви. Але ж насправді – не така… І ось я пробую щось нове. Знімаю туфлі і даю ногам відпочити, бігатиму боса, 158 сантиметрів шаленого бажання бути собою. Маленька? Зате я високо стрибаю! Викину до біса лінійку і малюватиму циркулем кружечки, розфарбую їх у різний колір, зроблю своє життя – у горошок, у яскравий, скажений горошок! Розтрощу усі межі і шкали! «Для мене край – тільки небо!»

P.s. Якщо скажете, що це запис зі щоденника 14річної дівчинки – зрозумію…

вибачення твої мов ефірні масла.
пошепки чи ненавмисно
псуєш.
та чи потрібні вони
чи отим малим люстрам
чи липким поручням дорогою до.

пошепки чи ненавмисно
вони довкола.
мов цятки
чи сплетіння сітківок
чи
сплетіння.
сплетіння спільних хвилин
врізається в шкіру.
відчинені вікна і ватяно-легко.
рибою. чомусь саме ті почуття
пахнуть рибою.
мовчки.

В кімнату увійшла вона.

Він встав.

Вона представилася, тож

я встав також.

Мабуть тому запам’ятала -

ненавмисно.

Коли ми залишилися, казав,

що все загине.

На що сказала: “Звісно.

Це неминучий наслідок.

.

Другого закону термодинаміки.”

Нецензурно вилаялася вкінці.

Заварюєш каву, міцну і гірку із запахом впертого диму,

Нічна прохолода вдирається злодієм в твоє вікно

Розкурюєш БОНД, нова пачка і нова жарина

Прокручуєш плівку старого кіно.

Не спиться вже вкотре  під небом гарячого літа

Самотність як пустка – горище захламлене совістю

З жалем усвідомлюєш, все вже було, а тепер – знову пізно

Снувати романи, шукати героїв для повістей.

Вдивляєшся в стіни  -  німі і байдужі барєри,

Цеглини, жельбет – так ховають колишніх людей…

Вже досить іронії, кидаєш стомлено кпини

Як реп’яхи, кольки до самої тверді костей.

Самотність як пустка – ковтаєш вчорашні захоплення

Вони ще пульсують словами, розмішуй їх кавою,

Такі недоречні, смішні і невдало так схоплені

За свої  маленькі отруйні невидимі жала.

Вимкнуте світло – міняються кадри і звуки

Події бурхливі і сльози – на  те й мелодрами,

Закутуєш в плед похололі від ночі ще руки,

Безпомічні свідки твоєї безглуздої драми.

Я щастя ловлю за руку,
Щоб більше не відпустити,
Щоби спопелить розлуку,
І тільки в любові жити.

Я зорі ловлю із неба,
Щоб шлях собі освітити,
Який приведе до тебе,
Щоб вічно тебе любити.

Я вітер ловлю думками,
Щоби лишень не спізнитись,
Щоби пролетіть світами,
І в серці твоїм спинитись!

Скінчився бій із долею жорстокою
Та не останнім, мабуть, був цей бій.
І знов вертаюсь з відчаю глибокого,
Щоб тихо вгору хрест донести свій.
Хоч шлях можливо вистелений тернями
Та не лякаюсь, було й не таке.
Посіяне добро зародить зернами,
Що в віхолу живитимуть мене.
А тут весна всміхається вже проліском
Втихають рани після диких холодів,
А я встаю хоч важко ще і болісно.
Та йду вперед під натиском вітрів.

“Молитва для Харона” (Лілія Рахманова)
Присвячується Павлюк Ірині Вікторівні
Вона допила свій апельсиновий сік,кинула прозорий блиск для губ до сумочки, вскочила у туфлі і вибігла з квартири. Не спускалася сходами – летіла. Вибігла з під`їзду і кинулась в обійми дещо спантеличеного молодого чоловіка. Він ніжно поцілував її в губи і відчув присмак прозорого блиску для губ, про себе вилаявся. Вони разом пішли затишною вулицею. Вона хотіла взяти його за руку та він відштовхнув її. Жінка допитливо поглянула в його очі, та окрім затемненого скала нічого не побачила.
-Що з тобою?
Він мовчки взяв її руки у свої і так, наче востаннє прощається, поцілував їх. ЇЇ руки пахли польовою ромашкою і свіжим повітрям.
-Я вбив людину. – Холодно і просто мовив він. Та відчувалась тривожність в його голосі.
-Ти ж і раніше… – Глибоко вдихнувши, почала вона. –Теж вбивав… – Ледве мовила і разом з видихуваним повітрям покотилася важка кам`яна брила.
-Цього разу я вбив ЛЮДИНУ.
Вітер підхопив ті страшні слова і поніс навкруги, вони звучали збожеволілим оркестром в її голові.
-І що тепер? – Невпевнено спитала жінка. Потім зняла його окуляри і поглянула прямо в очі. При освітленні ліхтарів вони здавалися червоно-жовтими, наче в дикого  кота. Та було в тих очах щось чисте, наївне, щось безгріховне. І безодня… Безодня пустоти та болю, прадавнього болю.
-Богдан!Мій Богдан! – Вона палко цілувала його губи, як ще ніколи не цілувала. Відчувала запах його шкіри, вона пахла зеленим інжиром, мускусом та гарячим  свинцем.
Рушили далі, до дитячого майданчику. Жінка присіла на гойдалку,а він легко та невимушено, ледве торкаючись  правою рукою цієї споруди, розгойдував її. Лівою тримав сигарету. Волосся дами,як і шовкова сукня, розвівалися на вітрі – геть чисто янгол. Його янгол. Вони –два янголи, що втрапили до пут мирського життя, там і загрузли. Вогненний вітер  обпалив крила,щоденні турботи позбавили змоги літати, рутина забрала у них майбутнє, та ніщо не могло примусити їх припинити мріяти!
Богдан знав що це їхня остання зустріч в цьому житті.
Скільки минуло часу – не слідкували, лиш обоє помітили що вже сіріло.
-Треба  йти.
Вона несказала нічого, підвелася,обійняла, потім нагнула його голову до себе і поцілувала в лоба.
Він пішов. А жінка, повернувшись, відчинила вікна, щоб ранок вдихнув трохи життя в її похмуру оселю. Взяла до рук скрипку і полилася повільна сумна молитва. Та скорботна музика змушувала завмирати серце у всього живого і навіть вітер стих, зачаровано слухаючи мелодію.
А він чув відголоски тієї печальної молитви, знав – так мало бути. Вони –два янголи. І це остання їхня зустріч в цьому житті.
Того ж ранку молодого чоловіка,Богдана Донченка, відомого кілера, найманого вбивцю   на прізвисько Харон, булознайдено повішеним на Дарницькому мосту.
26.03.2011.