Літературна студія 87

На пероні забутого міста
Там, де небо торкнулось повік,
Стоять ті, хто немає що їсти
І стоїть там один чоловік.
Йому треба лише допомога,
Бо у нього відтята нога,
Не в людей він просить, а в Бога,-
Щоб ще друга стояти змогла.
Його мрії літають так низько,
Його щастя живе на землі,
Він не хоче грошей, бо це низько
Зберігає багатство в душі.
Часто зводить він погляд до неба
І тримаючи скрипку в руках,
Грає щось для усіх і для себе.
Знов ховаючи тугу в очах.
Його доля завела в безвихідь,
Потім рідні зреклися усі,
Він самотньо цим світом бродить,-
На одній пораненій нозі.
Кожен ранок приходить нізвідки,
Кожен вечір іде в нікуди.
Ніби жде він щасливої звістки
І торкається ніжно струни.
Скрипка знову сьогодні заплаче,
Разом з сірим холодним дощем,
Поряд безліч людей, а неначе
Він один на цім світі, зовсім сам…
Мов бродячий собака він гнаний,
І на цій величезній землі.
Той, що в серці такий безневинний
Не знаходить себе у собі.
Ось і потяг прибув на платформу,
Люди вийшли з вагонів своїх
І крокують вони по перону,
Поспішаючи в рідний барліг.
А жебрак тільки дивиться в небо,
Кровоточить у нього душа,
Бо для щастя багато не треба –
Лиш шматочок людського тепла.
Знову сипляться гроші. монети
І від цього ще більше болить.
Справжнє щастя – не можна купити,
Його можна лише заслужить.
Знову мокрий асвальт, перехожі
З благородності чи від пихи,
Подають йому нібито гроші,
Відкупляючи власні гріхи.
Так ідуть собі люди, як люди,
Жебрак бачить холодні серця,
Він подивиться тільки на руки
І змалювує риси лиця.
Раз проходили мимо дівчата,
Кожна з них йому гроші дала,
А в одної небуло що дати –
Вона міцно його обняла…
І було це для нього за щастя,
Та маленька частинка тепла,
Обняла його, начебто батька
Зовсім юна дівоча душа.
Все завмерло, і світ лиш для них
Він все ж виграв вже програну битву.
Бо ніколи не прагнув скарбів земних,
Не про це шепотів він молитву.
Скипка стихла, почулися люди.
Що проходили мимо тоді,
Знову насмішки і пересуди,
Знову в спину встромляють ножі.
А жебрак тільки очі підвів
І побачив її таку гарну,-
Він пішов й на всі гроші купив
Найніжнішу червону троянду.
Вже не плакала скрипка, не боліла душа
Навіть очі хотіли сміятись.
Вона взяла троянду і тихо пішла,
Щоб вже більше сюди не вертатись.
Він провів її поглядом вдаль,
Та очима із нею прощавсь.
А на небі дівоча печаль
Разом з смутком його обнялась.
Знову взяв він скрипку у руки,
І був схожий на дивака.
Хоч почулись знайомі звуки,
Та вже усміхненого жебрака.
На пероні забутого міста,
Там, де небо торкнулось повік,
стоять ті,хто немає що їсти
І щасливий стоїть чоловік…

Б.-І. Антоничу і Дж. Гендріксу

Нема про що шкодувати
Відносини штука відносна
Чи встигнеш ти побувати сьогодні
В усіх он-лайнах
Не думай
Коли спиш то наслинюєш подушку
Як поштову марку
Може навіть зліпиш колись
Досконалу людину
З кількох
Але коли вже прилаштуєшся
У довгій лікарняній черзі
Раптом дозволиш собі
Цю слабкість
Визнаєш всі хвороби
Навіть ті неіснуючі
Поставиш на свому чолі
Невидимий хрестик
Носитимеш жалобу
По самому собі
Як всі ті
Що йдуть від нас в
Двадцять сім

На твоєму місці я б не сидів на місці,
Я не став би містом, в ньому кажуть – тісно,
Можеш бути тістом, можеш бути кріслом,
На твоєму місці – я би бахнув двісті!

________

Відкрилися дрері і у клітинкову кімнату ввійшов потік різкого та прямолінійного світла. Він, наче обрізаний ножем, по контуру, омив своїми ранами темний силует людського тіла. Гарячим вогнем упав на земляну поверхню, від якої так і несло запахом різних спогадів, а далі згубився у сотнях свіжих чорних зморщин та ще міцніших впадинах. Силует трьома рухами (двома – ногами і одним – рукою) просунувся вперед і зачинив старі дерев’яні дощата на завісах. В ту ж мить все світло втекло за глухі щілини виходу. А кімната з клітинки перетворилася на кубик-тюбик постаті.

Так глухо, так темно, так тихо.. Так ще Читаю далі »

Моя перша гітарна мантра,
шестиструнний унісон.
Легке коливання пальців,
невідчутний камертон.
Моя перша гітарна мантра,
гіркоплинна поезія снів.
Й мої перші кроки визнання,
зібрані в моїй квартирі.
Моя перша гітарна мантра,
ковток новизни в буденності.
Катарсис мого минулого,
й наступний крок незалежності.
Моя перша гітарна мантра,
це початок,що не мине.
Це те,що буде зі мною,
і змінюватиме мене.

Поїзди.
Машини.
Автобуси.
Квитки.
Білети.
Посвідчення.
Північ чи південь?
Байдуже.
Головне позбутися відчаю.
Села.
Міста.
Околиці.
Будинки.
Вокзали.
Приміщення.
Ти далеко?!
Тебе нема поруч.
Мій спокій нарешті став вічністю.

В думках добро,

Чи може зло -

Не обереш.

Як буде правильніше?

Коли навколо -

хамелеони.

і в степенях

давно вже

не квадратних -

кілометрових

в гору – грішні.

Ніжним ніжним поглядом,
ледь не до щедрого блиску.
Проводиш трепетним дотиком,
аж до появи,
ледь чутного свисту.
лінію маленького щастя.
Що приносить не земне задоволення.
З гордістю і у екстазі,
тішишся ще одним, майже новим..
Зеленим бамбетлем!

Ти. в епіцентрі свого власного шторму. шкода, що до мене долітають лише далекі поодинокі хвилі. Ти. не боїшся глибини, а я можу тільки обережно рухатися у твій бік. я бачу лише твою тонку постать там. далеко. за 500 кілометрів. іноді. Ти. здаєшся мені прозорим міражем, у сяйві сліпучого сонця. іноді. я так боюся, що Ти і є міраж. боюся, що Ти зникнеш за горизонтом, розтанеш у рожевих променях моїх мрій. я не знаю чи ти здатен навчити мене побороти той страх. відірви мене від буденної мілини. я хочу, щоб цей шторм був нашим.
зможеш?