Літературна студія 87

Книжка

Я дивлюся в книжку крізь слова, крізь темні рядки рівних чорних цяток… Я бачу незриме життя, оповите природою і фальшем, плачевним подихом осені і першим кроком квапливої зими.

Просто впали слова… Звідки??? Вони скріплені собою невловимим змістом, якого не розумію, якого не відчуваю. Що це?

Зима вийняла свій меч. Для боротьби з затяжілою осіню. Виблискує щойно викуваний меч, зроблений з тонкого кришталю льоду, викуваний людським стражданням та болем. Зима тримає його за оздоблене чорно-матовим камінням, в якому відчувається енергетика світу Аїда, руків’я. Камінці міцно  охопили його, надаючи незбагненої сили та моторошності. Меч війни, меч гордині, меч помсти…

Рядки розпливаються, зливаються до купи, утворюють сіро-чорну пляму виду дванадцятигранного многокутника. Пляма змінюється, красується, зникає…

Зима погордо  ступає. Її крок повільний, ледь-ледь помітний. Важкі складки білосніжного вбрання з шумом  та легким потріскування, що нагадує  тріск снігу при сильному морозі, перекидаються, зсовуються і… розлітаються! Вибух! Сніг!!!

Рівні чорні рядки слів на пожовклих листках давно не нової книжки. Книжка? Цікава книжка, та чому ж вона  верх дном?

                                                                            1.12.09.

VIRUS

:(«Інколи тобі просто хочеться промовчати. Просто затиснути усе в собі і думати, говорити, говорити, говорити. Моделювати ситуації, вирішувати їх у своїх мізках, робити себе героєм, відповідати на найскладніші запитання, вирішувати найскладніші проблеми однією лише геніальною думкою, а потім насолоджуватися результатом. Смакувати усі промовисті подробиці і відчувати, що ти недаремно живеш. Це такий своєрідний спосіб підняти свою самооцінку. Не просто для когось. Для себе. Коли ти низько падаєш, послизнувшись чи просто від знемоги, чомусь не думаєш про себе у такій ситуації. Чомусь думаєш про те, як це виглядатиме в очах твоїх знайомих, перед якими не зовсім хочеться показати себе із гіршої сторони. Погоджуся із думкою тих, хто каже, що село впливає на свідомість своїх жителів. Тоді вони і стають селянами, коли це усвідомлюють. Свою залежність. (продовження…)

VIRUS

І попереджала, і погрожувала, і наказувала, і просила – не допомогло. Інформаційна лавина ринула просто на мене і винесла через вікно на вулицю. А там те саме стовпотворіння: люди, догори дриґом, розрізають руками товщі води, пускають бульки різної величини, а поруч засіли серед химерних водоростей морзіки і перекладають бульбашкову мову на людську. Під небом скупчилися зграї переляканих птахів, вони теж у паніці, як і я, бо у них немає таких-от морзіків. А опускатися в невідому глибінь не вистачає духу, і птахи із тривогою чекають, як лавина заллє небо і змиє їх. (продовження…)

Так легко блукати вулицями безцільно, зливаючись із промерзлими дворами, химерними тінями далеких від мирських справ будинків, раптово лякаючись випадкових позивних собак, безцільно тиняючись, шукаючи хоч десь прихистку від незрозумілого відчуття, від непояснюваного розпачу і прагнення хоч якось від нього врятуватися, хоч щось робити, хоч позірно, але аби лиш не здаватися йому отак просто.
Безтільно.
Безтямно.
(продовження…)

н.к.

Простягаючи свою руку,  я не знаю, чи зможу щось дати, чи лише забрати. І, правду кажучи,  я не знаю, чи на щось здатна.

Коли Бог керує світом? Яким світом Він керує? «Він керує завжди, і усіма світами»…Подумаю так, чи лише  скажу і напишу, аби не хулити…Але мені здається, я насправді в це все вірю, я вірю в Бога, чи, більш вагоме – Я ВІРЮ ЙОМУ! Я вірю у те, що незважаючи на всі невиконані мною обіцянки, Він не забуває про мене, Він піклується про мене, варто тільки попросити…і повірити.

(продовження…)

Ми сиділи на кухні й пили чай. Місця було мало, я навіть не мала змоги класти лікті на стіл. Та це ж найменша жертва, яку я могла принести за хвилини поруч. Кастрюлі були завбачливо закриті немитими кришками, закіптюженими та з липкими жовтуватими плямами. Я вже знала, що відкривши таку, назовні випурхне пара дрібненьких мушок, а всередині буде засохла картопля або якась каша. Чашки закінчувалися, нам ніколи не хочеться тратити час на миття посуду, коли ми удвох. Моя трошки липка від меду, але це нічого. Час від часу підводжу погляд і мені перехоплює подих від споглядання того, як його губи торкаються запеченої глини. Його пересохлі та розчервонілі губи. Доводиться відхиляти від голови білизну, яка сушиться тут же, на кухні, будь-як кинута на натягнутий шнурок. Він проходить крізь всю кімнату, ділячи простір на кілька фрагментів. Пальці були теплими й я наважилася притулити їх до його щоки. Це його спантеличило, але він не наважився розбавити нашу чайну церемонію словами. Його погляд заплутався у шкарпетках поверх полички з кількома чистими тарілками. Ще три. Значить, завтра доведеться хоча б щось помити.
Я гину, я занехаюю себе, занехаюю нас, як й він занехаює себе. Він мене повністю поглинає, не залишаючи навіть нігтя для зовнішнього світу. Людство чудово могло б існувати тільки на одному ліжку. Три доби конвульсій. Три доби усвідомлення. Три доби усвідомлення конвульсій. Чи? А скільки там можна прожити без води, їжі й кохання?
(продовження…)