Літературна студія 87

“Якого кольору сонце?? яскраво-зелене??? голубе?? чи може.. чи може рожеве???” – хоча вона навіть не знала що це за колір..вона просто йшла і думала…колір…. кольори.. відтінки… “Червоний…жовтий..синій… які вони??” – дівчина не знала….чула, що очі її чорні…їй навіть казали шо в них можна викидати сміття, такі вони темні і глибокі..  Волосся її коліру скошеного сіна…”А яке воно те сіно??”..тіло як пелюстки ніжно-білої троянди….”Яка ж вона??”… дівчина ніяк не могла зрозуміти, чого кажуть, щл грунт чорний, якщо він мякий?!..чому сніг більй – коли він холодний і пухнастий?!?чому її одяг синьо-червоно-фіолетово-червоний, якщо він просто зручний і теплий?? чому лампочка світить, коли вона гаряча!?
Часто задавалася одним питанням..одним..і дуже важливим…
“Якого кольору СВІТ??!!?” вона бачила його лише чорним…ба, навіть, ні…вона його НЕ бачила! вона лише відчувала… Відчувала квіти….знала запах кожної із них, і як не дивно – ніколи не помилялася!..”бачила” вона дерева…бачила так, як ніхто…ніхто цього не вміє і не може….малювала в уяві кожен листочок..кожну гілочку… чула птахів..які ж вони гарні!!! від почутого співу малювала образ кожної..описувала словами…схоже! дуже схоже!
Дівча, в свої 16 років навчилося “бачити” крізь темні штори пітьми, які повисли над нею…і нажаль – ніхто не в змозі їх відкрити..ні підняти…ні просто порвати….штори на віки…але ті штори просто уявна перегородка для кольорів….які змішуючись – давали один – темний – колір світу, який вона так добре могла відрузнити і запамятати.. “Невже колір життя – темна каламуть з проблисками пітьми і туману??”…так..так!!..він такий…КОЛЬОРОВИЙ!

Голосять, посипаючи голову попелом зі своїх спалених книжок, письменники. Де ви, гонорари за кожну тисячу друкарських знаків!? Де ви, милі й затишні вечори у забігайлівках і розмови на вічні теми!? Де ви, тисячні наклади!? Де ви, грамоти й значки за вагомий внесок у розвиток аматорської літератури!?

Нема. Було й загуло, пішло за водою, кануло в лету, пропало навіки. Амінь. Тепер надворі лютують дилетанти і плебеї, щось кричать про сучасну літературу і не розуміють її суті. Щось загрібають на папір і не можуть дати тому ради. Рубають з плеча і вчать жити по-сучасному, не маючи ніякого досвіду за своїми недорозвиненими крилами на сьомому місяці.

А як приємно було місячними ночами сидіти під вікном і роздумувати ручкою про те, про се. Роздуми, ці інтелектуальні потуги, тоді дорого коштували. Це ж сім’ю можна було вибудувати п’ятиповерхову, повзаючи щовечора під вікном! А нині? А нині усім начхати на ваше благородіє, господін пісака. Нині літератори перетворилися на журналістів і строчуть усе підряд, так начебто їх завтра на цьому світі не буде. Де ота структура, композиційна довершеність? Де приховані ідеї?

Неуки! Та кожну їхню оригінальну цитату можна було б у роман розкрутити. А вони так економлять папір. Де аналітика? Де роздуми? Кому потрібна ваша правда-матка? Гола і не нафарбована, вона відлякує пристойних людей своїм сюрреалізмом та абсурдністю. Вступ, 20-30-сторінковий, так безбожно замінили на підводку у два-три слова. Підводка, підпиво, підконьяк. Під-Аси ви! Так спотворити літературу!

Попіл закінчився. Книжки уже не було. А чіпати чужі ненависні не вистачило духу — може, все зміниться, і на тих нещасних репліках вдасться написати сотню епопей?

Нас розділили одразу – ще тільки легені почали скорочуватися для першої порції повіртя. inside dope. до усвідомлення було ще пів подиху, але вони зуміли це зробити швидше за нас. і потім якесь непевне відчуття. нетривке збентеження, але ж у такому ніжному віці думкам та відчуттям такого роду властиво відкладатися десь на дні об’ємного простору мозкових звивин, щоб потім нагромаджувати поверх так багато, що ще пізніше буде важко (та й ліньки) розкопувати, ритися у тих завалах, шукаючи щось, у існуванні чогось не дуже то й певний. власне, що мене збило з пантелику – так те відчуття себе, усвідомлення себе як окремішньої істоти.

“уааааааааааааааааааа” – (продовження…)

віра перун

мафія. принцип відповідальності: я відповідаю за тих, хто мене приручив.

кадри вирішують все. але затверджує директор.

людям треба робити добро лише для того, щоб тримати їх подалі від себе.  хоча б на відстані простягнутої руки допомоги.

зараз немає часу. а потім не буде сили.

бібліотека – цвинтар книжок.

кінець світу – в салаті олів*є.

життя іде і все без НАШИХ коректур.

історія повторюється: засмажена в печі Оленка Баби-Яги нині вважається праобразом курки-гріль.

вживання алкоголю дозволяє плести ноггами фантастичні вишиванки.

життя фарбує старість у два кольори: сивий і білий.

Homo Sapiens треба час від часу поливати водою. може, хоч так у ньому проросте Людина.

люди, що часто спалахують, швидко згорають.

коли з*являються великі гроші, тоді приходить велике кохання.

камо гребеш?

- Чому так швидко вмирають хороші люди, а злі залишаються?
- А, може, злі – це колись добрі люди, які боялися швидко померти?

у колективі вас цінують не за те, що вмієте працювати, а за те, що вмієте випити.

масова культура аплодує сидячи.

щоб весь світ не здавався багряним від крові, одягають рожеві окуляри.

хіба легко бути патріотом чужих грошей?

від старості люди сивіють, помідори чорніють, огірки жовтіють…

цвіт нації… згодом він переросте у зав*язь або пустоцвіт.

українці – нація, що розмовляє усіма мовами світу, крім своєї.

останній писк моди: влаштовуємо шлюбну ніч до весілля і навіть без весілля.

алкаш у первозданному вигляді.

мер тернопільської літератури.

створити видимість, що в порохні життя триває.

сучасна поезія нагадує Камасутру. Камасутра їй суддя!

тепер шліфую шкаралупу перлів.

алергія на щастя.

розмальовані стіни будинків – це книги відгуків та пропозицій.

єдині, кого не турбує ожиріння, – свині.

коли не знаєш, як закінчити – постав крапку, казав хтось відомий. додам: коли не знаєш, як почати – постав три крапки.

мені до вашого досвіду ще років 50..

Ранок… Їсти? Ні! Не хочу! Хоча потім з’явиться шалене бажання чогось пожувати, та це буде потім, а зараз – ні. Кава? Ні, після кави досить складно сприймати реальність адекватно, очі якось механічно розплющуються на максимальний рівень і з’являються якісь дивні думки, тому  – ні! Краще міцний чорний чай, з ним прожити ранок легше.

Телевізор… Новини? Ні! З тим що коїться зараз в нашій країні не розібратись, а особливо зранку. Краще щось подивитись ненапряжне.

Макіяж… Ранковий ритуал був би неповний без цього моменту. Саме після нього відчуваєш себе набагато впевненіше, рішучіше… Все, оченьки зараз видно, губи домалюю і можна йти.

Вулиця… У мене туман перед очима. Якось так спокійно стало. Та чи надовго? Йду до зупинки маршрутки. Тут не можу сісти, йду далі… Як я ненавиджу громадський транспорт! Чому саме зранку всім бабцям треба терміново доїхати до центра? Погоджуєтесь? Самі не раз були у такому становищі і запитували самі себе про це? «Отже, шановні брати та сестри по думці, єднаємось! Треба боротись проти несанкціонованого проникнення бабусь у транспорт о пів на сьому ранку! Цю ситуацію треба негайно виправити! Давайте… Давайте з цим вирішимо пізніше, бо мені вже час виходити з маршрутки. Наступного разу обов’язково продовжимо!» Вийти… увійти чомусь було легше. Так, так, так, дайте-но пролізти якось повз ваші сонні тіла, мені час покинути ваше товариство. Нарешті!

Університет… Колись жалкувала, що мене можна буде потім обізвати дивним словом філолог, а зараз навіть якось пишаюсь. ФІЛОЛОГ… якось дивно і таємниче одночасно, співзвучно з психолог, нарколог, отоларинголог, невропатолог, кардіолог… Якісь дивні асоціації, проте правдиві, у цьому списку лікарів філолог мабуть найголовніший, бо може вилікувати від усього. Як саме? А от підіть до університету і провчіться на філологічному факультеті 5 років, під кінець останнього все зрозумієте. Обіцяю! А зараз таємницю відкривати не буду, дізнаєтесь про все самі.

Та мова не про це. Чому можна навчити вже навченого? Скажете, що вчитись ніколи не пізно, вік живи, вік учись і все таке… та ні, у цьому випадку ви будете неправі! Наша навчальна система ще не здатна навчати впродовж 5 років, від сили 4 роки і то вже під кінець нема що розповідати, а 5 – ні, це забагато.

Просидіти на 3-х лекціях… якесь дивне відчуття, не можу сказати що погане, просто дивне. Додому? Ні! Там нічого цікавого. Краще пройтись центром міста. Ще раз пропустити навколишній світ через себе. Може якась цікава думка з’явиться. Література багато чому вчить, треба її лише правильно читати. От якби не Філологія я б і досі читала якісь примітивні жіночі романи, або зовсім не читала. Я б не писала, а якщо б і писала, то російською мовою, а нею якось гірше виходить, ця мова більше підходить для нецензурної лайки (а може бути лайка цензурною?). Зараз вже і не уявляю де б ще я могла навчатись…

Та я це все веду того, щоб ви не шкодували за тим, що вже зробили, все робиться на краще. Не забувайте про це! :)

Ранок завжди тобі повторював одну і ту саму пісню. Ти вставала відкидала штору, пила ранковий чай, бігла на зупинку. Ти так любиш гратися словами з не знайомими людьми. Так як недавно зі мною. Ти тоді була така прозора і легка, що коли вітер торкався листя дерев своїми руками, я боявся щоб він не вкрав тебе , не забрав у мене. Сонце так любило ховатися у твоє волосся і наповнювати його кольором таким не звичним і таким золотисто –рудим  із відтінками вітру над чолом . я тоді був не знайомим тобі. Ти була не знайома тоді ще зі мною. Так все сталось  не очікувано і дивно для нас і так не хочеться щоб воно закінчувалось. Ти така мала на зріст і така велика коли говориш щось важливе. Хочеться падати на коліна і цілувати твої руки. За такий короткий час що ми знайомі з тобою…всього лиш пів половини вічності. Я не міг подумати що так важко буде сказати люблю. Тай врешті решт для чого воно тобі знати. Для чого тобі такі вибоїни на життєвій  дорозі як я. нехай вона буде рівною і гладкою. Я повертався до дому, дивився на те як люди кудись не поспішаючи ідуть і гризуть морозиво, вони не помічають як на лавочці у парку кохається весна і літо. здається що може кращим стільки світла і стільки тепла люди получають в наслідок цього процесу . Їм байдуже що сьогодні весна вперше стала жінкою, що літо це чоловік, а не істота середнього роду. Що завтра вона піде від нього, а він залишиться сам і чекатиме на осінь.

Так як я чекаю бува зустрічі з тобою,невідомою і не пізнаною поцілунком.

Ти пішла додому сама, а завтра вже не сама. Як це добре коли ти знаєш що ти будеш не сама, як це погано коли знаєш що буде завтра . хотілось щоб впав дощ, нехай потім люди клястимуть мене що я зіпсував їм день. Та все ж таки так хотілось аби дощ втамував це передлітнє безумство.

Повертаюсь додому один…пилюка стелилась на мої кросівки, зразу же згадалось як ми повертались до свого намету, пам’ятаєш!? Ах коли б ти могла почути… пам’ятаєш цю польову дорогу,забиту глину до камяної тверді.

Завтра піду у лікарню скажу молодій медсестрі щоб колола мені «превивку» від псевдо любові. Казатиму що майже така хвороба як любов. В неї похожі бактерії тільки вони більш заразніші. Вколіть мені знеболювальне у серце, адже лише так я зможу забути як цілував твою шию і груди, як ми падали на розпечений сонцем «карімат» … ти була така гаряча що здавалось коли б краплина дощу попала на тебе то б зразу перетворився у пару. Огортаючи тебе своїми руками і жадно крадучи у ночі холод  – засинали.

Вколіть мені в серце знеболююче, нехай не болить, я не хочу інше серце тому що після пересадки штучне серце працюватиме добре, але лише як орган. У ньому не буде тої частини тебе і тих усіх подій, але…не треба  мені штучне серце. і

Ар’єрґардна акторська авантюра: анонс.

Дивіться на телеканалі “ТелеПетрики”

             Агент абияк архівує абрикоси, адже Адам абстрагувався від й’аблук та арґументовано апелює до аудиторії, афішуючи апатію апетиту. Аудиторія аплодує: «Асфальтувати й’аблука!». Адам атакує архівовані абрикоси, й’акі акуратно асимілюються з апетитом. Автопілот афішує абсурдний акафіст за атрофованими в Адамі абрикосами. Агентура арештовує абонента, аби атестувати асимільовані й’аблука.

      Абзац

        Агентура афішує — абрикоси активно акліматизуються в ананаси. Айкає Адам, адже апетит активував абрикоси, й’акі агресивно архаїзуватимуться та асимілюватимуться в ананаси. Анекдотична аварія, й’аку атакує анальгін, аби атрофувати амбразуру та активувати автопілота. Абрикоси абсолютно асимілюються, ананаси асфальтуються, аварію арештовують. Агентуру аналогічно арештовують.

      Абзац

        Адам в авторитетному амплуа: амурний, ароматизований, аристократичний, артистично анонсує аудиторії агітаційні амбіції, апелюючи до ажурних акордів акварелі…

Мораль: купував би Адам  українське і все було би в ажурі.

Знаєш, давно хотів тобі розповісти про свої думки та все не випадало такої нагоди. Ти настільки відрізняєшся від мене, що страх нерозуміння пробирає мою плоть до найдрібнішої зморшки, найтоншого волоска, найменшої родимки… Та все ж хочу бути сильним – зроблю фатальний крок, і повідаю тебе тими речами,що не дають мені спокою з того моменту,як побачив твою щиру усмішку. Я розтопив лід свого серця в нескінченній прозорості твоїх ніжних очей, вони дали мені світлу надію на чисті почуття, огорнули нечуваним теплом, яке здіймає звичайні думки на якісно новий і вищий рівень емоційного відчуття світу.

(продовження…)

Випустив якось лукавий Джинс із глечика джина і наказав: “Я, великий Джинс, велію тобі, джину, написани джинсу про історію джинсів”. І підкорився джин і напиав він таку джинсу:

 ” Якось в джунглях американський джедай Бен Джек знайшов невідому тканину. Ні, це не була джерсі. Бен Джек  вирішив запитати в Інтернету, чи не знає він, що це. Вправно орудував джойстиком Бен Джек , але нічого не дізнався. І вирішив Бен Джек - назву я цю тканину джинсом, бо в той день джигонув мене в джунглях якийсь джміль і тканину цю - джинс – використав я як джгут.

І вирішив Бен Джек відправитися в мандри, аби дорого продати джинс. (продовження…)

Сиджу на вологому камені і докурюю вже другу пачку сигарет. Цівка диму, що струїться з останньої підпаленої сигарети, кружляє навколо мене і не хоче розсіюватись в вечірньому тумані. Підношу до губ сигарету. Розумію, що не можна, що це вже … сорокова за сьогодні! Але впевненою рукою роблю знайомих рух, що розсіює танцюючу цівку диму.
Десь близько є струмок. Чути як біжить вода, хлюпочеться, маневрує.

(продовження…)