Літературна студія 87

3 березня 2011 року о 18:00
Мистецький комплекс “Штуки”
Читання від Літературної студії 87

Напевне Ти також інколи бачиш розгорнуту сторінку

і хочеш заховатись поміж рядки

ось ти вже поміж них

сидиш оце біля букви “О”

а від неї жене холодом

(бо дірява)

і безкінечністю

(бо замкнута в собі )

гадаєш ось там в наступному абзаці буде дуже хороший світанок

бо автор (як на диво ) дійсно бачив його

повзеш поміж букви і бачиш букву чимось схожу на себе

це “ І “ але ні це “ і “ більше схоже на тебе

тривога якась бо “ А” і “ ш ” просять помовчати

кажуть

• • “ Г “ сьогодні обіцялось зітнути голову маленькому “ і “

а ти поміж тим всім навіть не розділовий знак

безсилий і жоден друкар не вигадав як тебе позначити на письмі

вчителі української мови казатимуть на тебе

“друкарська помилка”

вже за буквою “ ю” і крапкою видніється той самий абзац

і чорт забирай бачиш як світає…як із сірого каламуття прорізається

перший промінь рожевого світла

а для всіх інших це всього лиш дієприкметниковий зворот
колись коли люди тільки видумували букви

вони напевне не думали що Ти зараз сидиш на букві “ н “

звісивши ноги

положивши під спину “ ь” щоб було зручно

спостерігаєш не рукотворне створення нового дня

і всю цю гармонію порушить свист обезголовленого тіла буки “ і ”

втратила голову?

Чи стала доросла?

Це так здавалось по дивному вперше бачити схід сонця у буквах

а не у вікні.

я завалився спати десь в п’ятій ранку, задовбаний і з позавчорашнього майже ніхрена не пам’ятаючи. І вот знов Талян кричав в трубку, і в машині вже давно було сонце…
– Альо, да Бадьорий, шо там. Я, їду в Київ на роботу. Польша? Шо Польша ми ж приїхали, нє нема. А якого я б хєра тут сидів. Шо такий потухший. Да ну… блін. Вася, та я розумію, слухай, але ж ти пойми мене. Ми ж тіки виїхали. А шо написав. Да?.. ну побачим, давай там тримайся.
– Пацани, тут в васі бадьорого батько повісився. Дзвонив, тре помогти.
- бля, то вже листопад, він же зараз захоче шоб ми яму копали, а ше назад стопіїсядка і ясно шо з васі ми грошей не візьмем.
- Саня, якого ти грома знов ниєш, Вася наш пацан, тре помогти. А то шо копати буде твердо то правда.
- А шось написав?
- Не поняв.
- Ну, старий Вахи шо написав? Записка була?
– Написав, шо нікого не винить і нікого не хоче бачити.
- да..

Дорогі, любі, шановні реціпієнти(ото мать його за ногу, слово…), (тут де-хто-ми подумали і, карьочє), радий повідомити всіх учасників ЛС( а не лсд) і усіх зацікавлених і не дуже, що у вівторок (або не у вівторок) 26(двуджєстего шустего жовтого з осені) у аудиторії 76(або не 76) відбудуться відкриті читання ЛС 87(не присвячені марафону “час читати” і т. д.) у (вжевикористовуваному) “стилі 87″(світлиця, минулий рік) - тобто, (о, Василю Колісник зебест,…. вибачєй) народ, скидайте на це мило(chygajster@gmail.com) по 2(тире без крапочки)-3 роботИ(а не рОботи, тобто вірші), а там буде всьо чотко.

Хто шо не зрозумів, я не винуватий)

п.с.: в четвер о четвертій!!!

п.п.с.: Романович, а може ви зразу в Верховну Раду? Я і агідки безплатно пороздаю.)

Є-є, є-є, і упирі, що душі ссуть
Як казала моя бабця, житель її села, племінний – круглолиций, мов налисник. На відміну від села сусіднього, де процвітає мезокефалія.
Мабуть, у деякий селах недосконалі зразки породи якимось чином вибраковують – бо іноді люди схожі між собою, як китайський трикотаж. Я вже не кажу про ті глухі села, де одружуються через три-чотири покоління – їх важче розрізняти, ніж афроафриканських студентів.
Узагальнити і звести до єдиного знаменника можна жителів цілих регіонів. (ще…)

Того вечора Адольф розповідав нам свої сни. Зігмунд із Фрідріхом мало не побилися сперечаючись у їх тлумаченні. З нами ще були Росіяни (дивно, але їхніх імене я не запам”ятав, то все через дурну звичку відрекомендовуватися за прізвищами). Так от, вони також брали активну участь у тлумаченні сновізій, проте, в суперечку не втручались, дотрумувались нейтралітету.

Ще яскравим спогадом з того вечора були дивовижні коктейлі, які робив хлопчина із дивним прізвищем, чи то Кувалдін, чи Молотков, а може… Молотов.

(даний текст є археологічною знахідкою у моїх старих нотатках – вирішив його викинути сюди, в пам”ять про запропоновані Наталею читання ранньої творчости))))

дякую за увагу=)

Прекрасне далеке

Блимає жовта плямка за вікном. Злегка яскравиться. Вона так близько і так далеко. Хочеться простягнути руку, щоб досягти її. А вона – недосяжна… Розчарування.

Блукаю бульварами необдуманих думок, самотою розтікаюсь вулицями свого зруйнованого серця. Злегка торкаюсь розжарілих болем тротуарів, а все ж іду. Іду, щоб зловити заповідну жовту плямку.

Чи взагалі вона існує? Чи, можливо, це плід моєї приспаної фантазії?

Заплющую злегка віки…Темно, тихо, сумно, що аж моторошно здригається  внутрішній голос. Я не хочу цієї безодні!

А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

 Плямка проявляється серед мороку думок, броунівським рухом зчавлюючи межі моєї депресії. Важко дихаючи мені у вухо, злостиво скреготить зубами: «Не зловиш! Мало кашки з’їла!»

Ні, я сильна, ні, я зможу!..

Ось-ось… Я вже дістаю, ще трішки.

Зникла жовта плямка в моїх зранених веселими днями руках. Зловила. Мала б радіти, мала б плямка мене зігріти,зцілити те, що ще залишилось. Зліпити з мого пластилінового клумочка  ідеальне серденько, витончене, обрамлене золотом. Вона мала стати ювеліром мого нового я. Але …чому це не стається? Чому?

Плямка зовсім тендітна, легенька. В моїх руках втратила свій колір, стала льодяно-біла. Вона не потрібна мені така. Вона так манила мене, але вона більш не чарує, не спонукає до безумних вчинків.

Нічого, себе нову зліплю сама. Ось лише вставлю цю льодинку замість серденька, і все… Тримайтесь. Я живу!

                                                                              13.03.10.

Пригадую, того літа зосеніло швидко. То був кінець серпня, а листя вже опадало. Я сидів у тихому, на диво порожньому сквері, і лиш час від часу було чути скрегіт ворон. Сидячи на холодній лавці, я мовчки втупився поперед себе, і розмірковував над тим, що врешті я втомився. Я вичерпав себе, був ситим по горло роздумами і переосмисленням того, що трапилося зі мною протягом  року – року, коли я вперто чекав на диво, на її повернення.

(ще…)

298 96 08

“Якого кольору сонце?? яскраво-зелене??? голубе?? чи може.. чи може рожеве???” – хоча вона навіть не знала що це за колір..вона просто йшла і думала…колір…. кольори.. відтінки… “Червоний…жовтий..синій… які вони??” – дівчина не знала….чула, що очі її чорні…їй навіть казали шо в них можна викидати сміття, такі вони темні і глибокі..  Волосся її коліру скошеного сіна…”А яке воно те сіно??”..тіло як пелюстки ніжно-білої троянди….”Яка ж вона??”… дівчина ніяк не могла зрозуміти, чого кажуть, щл грунт чорний, якщо він мякий?!..чому сніг більй – коли він холодний і пухнастий?!?чому її одяг синьо-червоно-фіолетово-червоний, якщо він просто зручний і теплий?? чому лампочка світить, коли вона гаряча!?
Часто задавалася одним питанням..одним..і дуже важливим…
“Якого кольору СВІТ??!!?” вона бачила його лише чорним…ба, навіть, ні…вона його НЕ бачила! вона лише відчувала… Відчувала квіти….знала запах кожної із них, і як не дивно – ніколи не помилялася!..”бачила” вона дерева…бачила так, як ніхто…ніхто цього не вміє і не може….малювала в уяві кожен листочок..кожну гілочку… чула птахів..які ж вони гарні!!! від почутого співу малювала образ кожної..описувала словами…схоже! дуже схоже!
Дівча, в свої 16 років навчилося “бачити” крізь темні штори пітьми, які повисли над нею…і нажаль – ніхто не в змозі їх відкрити..ні підняти…ні просто порвати….штори на віки…але ті штори просто уявна перегородка для кольорів….які змішуючись – давали один – темний – колір світу, який вона так добре могла відрузнити і запамятати.. “Невже колір життя – темна каламуть з проблисками пітьми і туману??”…так..так!!..він такий…КОЛЬОРОВИЙ!