- А знаїш, – каже він мені – солярка то є помічна жидкость, природа нам її дала, бисьмо були зогріті, а мотори робили в наших машинах чотко. Жилізо ї любе. Гітара любе музику. Дівки люблят всю ніч.

- Та воно то так, памнітаю пару трафунків, як вона ратувала людий від всілєких злих випадків. Для шоферів вона перша кляса, як маїш де їхати, а вже си бахнув горівеґи. Береш заліваєш в себе півлітри соляри і вона перебиває перегар. Михалко як шоферував в колгоспі – всьо життє пив, не щитаючи того як був малим, бо тато му не налівав, руки сі трисли. Рано, як він вставав їхати в командіровку, то си гаратне гранчак горівки і запиває соляром з бака свого «камазу», а як спине го мєнт і просит дмухнути в трубку – то від Михалка бігме ніц не чути. Хоть мав такі велицьозні сині мішки під сліпаками і видко шо пияк – то все казав, шо таким сі вродив. І ніколи аварії не зробив. Добрий шофер був! Каток роз’їхав на пляцок.

- Та ти маїш знати того Рудого, моцний був хлоп, хоть одно воко на Марокко – друге на Кавказ. На Страсну Суботу ми якраз на автобазі поправлєлисьмо здоровлє. А він все любив випити, тай просе нас вцідити му капку. Ми шось переплутали чи то хтось пожартував і замість горівки він сі напив тормозної жидкості. Ми всі гет сі поперестрашували і шоби то нейтралізувати, і заки він не восліп – дали му пропустити через себе солярки, а потім чікушку смаги, в Дорки купили. А йому хоть би шо! На другий день рано в п’єтій Рудий вже мандрує і питаєсі мене чи не маю якої заначки. Знаєш, на Великдень в церкві стоїт такий страшний перегар! В той день я кинув пити і певне добре зробив. В тім році обіцєют кінец світу і страшний суд. Два в одном, як реклама якоїсь кави!

- Соляра, кажут старіші, заки з неї почали переганєти бензину – мовлю тепер я – була знайдена і спользована ше в первісних віках, коли люди хтіли аби їх не занюхали вовки, комарі чи єнча звірина, то вони сі ньом смарували і так ходили. А як влупила блискалка в кирницю з том соляром – то вже не було так смішно, бо горіло вшьо: і ліси, і німина. Вшьо чорне як той шкварок! З тих часів були винайдені правила безопасности у вигляді шуфлі і піску, аби могчи засипати вогонь.

Повариха накидала нам в мисочки тих чанахів, підігріла мисливскої кобаски, дала томатного соку і два по сто. Стандартно як все. Нині ми балакаїм про поп-музику і цицки. Безмаль одно і то само, як не крути.

- Знаїш, ту фіфу – Марущину дочку? Можна десь далі ї витігнути, кінчила по бандурі трембовлєнське культучилище, нормально. Шось з ньом тре зробити!

- Отак-во – раз-два! Легенько, довго думати не тре! – балакаю я – вшьо то виджу по тєлєвізори. Такі придурашені, гет з того плачу. Сілікон, патла, вшюда брита, спухлі вардзолі, високі каблучиска, мінімальні лашки, люрекс, дюрекс, дзюрекс. Сценарій такий: вона лежит в ванній, п’є зо шклянки якись шмурдяк, до неї на полірованій машині їде хлопака з таком-во прічоском і так вдєгнутий буцімто насрав в ґаці, гет такий прітальонний. Б’єтьсі той бокал, летят ружі, півонії чи ґризентина, вона мліє, він її витігає з води, розкладає на ліжку і робе з ньом шо хоче, а вона сі до него лаще. Такі зара моди, їдні потороча, вшьо якесь таке збаламучене і облесне, ніби сі надихало чогось! А я сі злощу.

- О, чуєш, в мене є добра відіокамера, в глибочівському клубі списали, може би то ми зробили своє кіно, німецке!? – загорівсі він.

- А чо нє? Актьора так само вже маю, один морак, недавно вернувсі з корабля, точно голодний. Шоби тіко ї не роздер, будем пильнували.

Не минуло неділи, а ми вже знайшлисьмо хату і встигли порозставлєти декорації. Диван був вже розвалюха, то рішилисьмо знімати всі дублі на підлозі, на турецкому коврі. Поставилисьмо в камеру новісіньку бабіну, на стіл кєлішки з шампанським, заказали баяніста в чорнім плащи на розігрів, нажарили пітнайціть гусічих яєц зо салом і петрушком тай почали командувати тим цирком.

- Короче так, розбирайтесі поволи, нікуда не спішіт, майте стрим. Спочатку вона грає на бандурі, ніби готуєсі до виступу на звітному районному концерті з народної самодіяльности, а ти подзвонив’ісь в двері, бо тіпа сусід знизу якого вона затопила. І тут вшьо починаєсі! Замість ахів-вздохів вона буде сі розспівувала «мі-ме-ма-мо-му», ясно?.

- Морак її вобертає задом до себе, цицками на підвіконник і каже – «диви-диви, які в тебе туво павуки!»

- А вона: «Шукала’м шпарку мітлу жеби їх, ту всю наволоч, порозганєла».

Вшьо валит в кульмінацію. Подібних сцен було десь зо двайціть. Побили шиби, розвалили стіл у вітальній, викинули з балкону робочу радіолу. Вона сильно спотіла геж туш потекла. Крижі і плечі всі в крови, бо хтось був накидав на той турецкий ковйор руж зо шпичаками, піщала як має бути. Морак вже почив пити кефір, би заправити свої баки. Баяніст заснув біля пса в колідорі. Сусіди викликали в міліцію і нас всіх забрали…

За три місєці вона сказала тому моракови, жи від него залетіла. А шо він? Та сі втішив хлоп, шо робити?! Але забрав ї на корабель з малим і з том бандуром. Не знаю, чим то сі скінчило, але вони нам часом пересилают гроші і ікру. Зара модна мішанка – червоно-чорна. А баяніст лишивсі на заробітках в тюрмі, грає концерти і товче дочку майора. А ше за пару місєців з тої тюрми зробили чи то готель, чи то бурдель до Євро-2012.

*** Рослику Фуку на честь п’ятирічної дружби

Несподівано біля неї зупинилось авто. Молодий чоловік трохи опустив вікно.

- Доброго вечора. Може Вас підвезти? Ви зовсім змокли.

Віолетта дивилася байдужими очима. Мокре волосся прилипло до обличчя, з кінчиків губ та вій стікали краплі дощу. Чоловік вийшов з автомобіля, зняв свого сіренького піджака, накинув на жінку, відчинив дверцята, і швидко сів за кермо, оминаючи шалені потоки води на асфальті.

- Welcome до нашого ковчега. – Засміявся чоловік. – Таке враження що починається потоп, Ви бачили які калюжі, а дощ і не думає стихати. А, так, Ви бачили! І чому ото Вам не сидиться в затишній квартирі?

На що відповіді так і не прозвучало. Риторичне питання, подумав про себе чоловік. Віолетта сиділа мовчки.

- Мене звати Ярослав. Вирішив трохи відпочити, виїздив на вихідні за місто, до бабусі, привозив ліки, трохи допоміг по господарству. Вона живе в Петрівці. Знаєте де це? Відколи закінчилася Друга світова і дід не повернувся з війни, живе сама. Одна втіха – то онуки, я ще приїжджаю, а старший брат, Остап, виїхав три роки тому до Варни, лиш по скайпі й спілкуємося. А як Вас звати? А то я щось тут розговорився.

- Віолетта. – Витримавши належну паузу, повторила, доповнюючи слова вкрай важливою/неважливою інформацією. – Віолетта Самойлова.

- Тож Ви художниця! Думаю – обличчя знайоме. Кілька місяців тому була виставка Ваших робіт. Збирався піти, та з часом не вийшло. А чому Ви тут, сама, під дощем?

Віолетта мовчала.

- Ви так не жартуйте, можна легко дістати перехолодження і застудитися. Я лікар. Маю приватну клініку, щоправда психіатричну. То Ви не лякайтеся. Я за фахом терапевт. Ось моя візитка.

Чоловік поклав їй на коліна папірчик. Озерський Ярослав Олександрович, лікар-терапевт… Далі Віолетта не читала, не було/була потреба.

- Вам сподобалися мої картини? – Тихо спитала жінка.

Ну нарешті, подумав він, не тягнучи з відповіддю, мовив.

- Більше того, навіть маю одну в своїй колекції. З трохи дивною, як на мене назвою «Фрагментарний відбиток вічності». Там зображена мертва голова з застиглою гримасою чи то жаху, чи то крику, посеред каміння і якихось давніх колонад. І небо – таке вишукане поєднання кольорів. Страшно. Але ж то неперевершено! Голова – фрагмент людини, смерть – відбиток вічності. Заінтригувала стаття в місцевій періодиці якраз про цю Вашу картину. Там ще… – Отут Ярослав вирішив трохи прикусити язика. Потрібно було терміново змінити тему, та нічого корисного в голову не приходило.

- Ви любите тварин? – Почував себе останнім дурнем, та розумнішого запитання вигадати не встиг.

- Ви вірите тому що там написано про мене?

- В жодному разі. Ця преса, їм аби писати. Та не звертайте на мене уваги, говорю не знати що. Хіба ж мені знатися на мистецтві. Я ж лікар.

Жінка попрохала зупинити ще на початку міста. Чоловіка трохи здивувало те прохання, адже окрім кладовища і кількох заводів там нічого не було. Тож далі він поїхав сам.

Наступного ранку він повернувся до лікарні. Улеслива жіночка підійшла і взяла його під руку.

- Ярославе Олександровичу, де ж Ви були? Ми так хвилювалися за Вас. Нарешті Ви приїхали.

Лікар накинув білого халата і пішов оглядати пацієнтів. Тим часом в кабінеті вели розмову колеги.

- Що та таке? – Спитав високий чоловік в окулярах та білому халаті улесливу медсестру.

- То це Ярослав Олександрович повернувся.

- А це той божевільний. Все їздить до села своєї бабці. Ніяк не може змиритися з її смертю. А брат відмовився від нього. От якби не його гроші, то вже б давно скнів у якійсь божевільні, я б його власноруч туди поклав би. Лікар. То який він лікар? Псих! І ще придбав ту картину художниці – самогубці. Ну тієї, Віолетти Самойлової. Місяць тому наклала на себе руки.

- Вона повісилася? – Спитала улеслива жіночка, підпилюючи нігті на руках.

- Та наче. В одній газеті було написано що її знайшли у власній квартирі, вона висіла вся посиніла, вимазана фарбою. А її картини були порізані на мілкі шматочки, рами поламані. Геть чисто збожеволіла. Та її всі вважали ненормальною. Такі картини писати. Та хіба то картини? Страхіття.

- А я чула що її вбили.

- Хто Вам таке сказав, Аллочко?

- Чула що то якісь віруючі пробралися до її квартири і вбили, а потім обмазали фарбою і повісили прямо в майстерні. А міліції нащо нерозкриті справи, от і визначили як самогубство. Та і я не думаю що вона б наклала на себе руки.

- Чому це?

- То в неї було все – кар’єра, успіх, гроші. Чого б їй ще бажати?

- Простого людського щастя, Аллочко, простого людського щастя. – Протягнув лікар, обіймаючи за талію медсестру. – Та що нам до тих навіжених і віруючих, хіба нам тут своїх божевільних бракує. Аллочко, а що ви робите сьогодні ввечері? – Спитав він улесливу жіночку, зачиняючи двері до ординаторської.

Відкрилися дрері і у клітинкову кімнату ввійшов потік різкого та прямолінійного світла. Він, наче обрізаний ножем, по контуру, омив своїми ранами темний силует людського тіла. Гарячим вогнем упав на земляну поверхню, від якої так і несло запахом різних спогадів, а далі згубився у сотнях свіжих чорних зморщин та ще міцніших впадинах. Силует трьома рухами (двома – ногами і одним – рукою) просунувся вперед і зачинив старі дерев’яні дощата на завісах. В ту ж мить все світло втекло за глухі щілини виходу. А кімната з клітинки перетворилася на кубик-тюбик постаті.

Так глухо, так темно, так тихо.. Так ще ніколи не було. І темна тінь зрозуміла, як це бути трьома мавпами,  «мідзару, кікадзару, івадзару», одночасно. А ще, нарешті, рогадала, чому ж ці не гомо і не відомо чи сапієнси, так злісно не полюбляють зоопарки та зоопаркові домівки.

Підрахувавши той час в секундах, за який весь простір стиснусвя до розмірів тісної домовини, і поділивши на приблизний, за який це дійство їй здалося відбувалось, постать вирахувала свою блискавичну схильність до клаустрофобії. Щось стиснуло горло.

Збентежено і в обіймах синдрому панічної істерики, темна постать закричала криком щойно народженої дитини, так ніби прагнула комусь подати той сигнал, що індикує вогник у горівці її життя. Івадзару – здалась людським примхам, в жили влилося зло…

- Ти щойно помер! – пролунав навколо голос.

- иииииии? – гортанний звук видавив усе, що бажав сказати силует, але через невміння говорити, так і не вдалось того озвучити.

- Не дивуйся так. Ти справді розівчився говорити. Зло забрало в тебе твою мову… – ехо знайомого голосу прорезонувало у труні моторошного простору ще раз. – Зло зар’яджає його батарейку. Легшого прикладу, щоб ти зрозумів, я не можу знайти…

- гиииииииии иии иииг? – вільним бути не заборониш, навіть коли дивишся в нікуди, а промовляєш в ніщо, так, вільно, і прозвучала ще одна спроба силуету промовити хоча б щось.

- Ти знову народишся. Ім’я тобі буде – дитина природи. Зло забрало твою мову і більш ніколи не повернеться до тебе. Злу нічого не потрібно. Не потрібно. Воно отримало все, що хотіло від тебе отримати. Ти не знатимеш своїх батьків, але шукатимеш їх у кожому. Ти створиш свою мову. Вона вестиме твою сім’ю туди, куди ти ідеш. Усі, хто не почує тебе – згниють у власному світі. З часом твій світ загориться як сонце. Всі хто залишиться з глухих – побачуть його. Всі хто залишиться глухим – не зможуть почути того, що ти не говориш. У тебе буде своя мова. Коли ти народишся, ти не зможеш говорити. За тобою буде йти твоя нова сім’я. Вона не буде схожа на попередню. Ти вбиратимеш досвід кожного камінця на своєму шляху. І ці камінці згодом стануть основою твого будинку. Ти будеш сином природи, але ніколи не потягнешся за рукою батьківства. Всі твої діти житимуть у твоєму домі…

Відкрилися дрері і з білої кімнати вийшов м’ягкий потік теплого світла. Хлопчик, що лежав десь між темними стінами, вкрився легким його попелом. Підвівшись на ноги, він радісно вигукнув:

- Ми живі!

Де-не-де, на побитому ненавитю полі, виднілися згорблені над тілами люди. Де-не-де серед згорблених сумом людей, рефлекторно піднялися голови. І де-не-де, вони, дивилься саме на цього малого…

Райцентр, бар «Зустріч», пополуднє, якись безногий жебрачиско біля продуктового просе милостиню, за білим пласмасовим столиком сидят четверо – два пацани і напротів них дві дівки, десь певно недавно кінчили петеу. Погода нормальна, розпростерті як прапори два алконавти кимарят в тіньку, пси неситими вочима дивлятьсі на пакєти згорблених міщан, автобус-пазік як старий дракон поволи суне в депо. В небі межи хмарками зачаївсі літак. Почиток горичого літа, в пацанів загорнуто в ґазету півлітра.

Хлопці мают на головах шкірані кєпки, в їдного з них є барсєтка, позолочений ланцуг на шиї, на руці троха облізлий золотий годинник, ну і відповідні до моди їхного району одьожки. Дівчита мают дуже виразно намальовані личка, ружові колготки, баклажанове волоссє, філіровані чолки, золоті кульчики. Всі учасники здибанки мают набутий сколіоз і звичку економити на антиперспірантах.

- ну і чюєш, Андрюха, я їму гавару – ти рагуль і уболюдок, а він тоди пробує мене завалити з правої ладошки, тіпа я не угадав, шо він так хоче зробить. Карочі, я його через заборчік і перекинув.
- даааа, ти крєпкий кєнт, такіє на дарогє нє валяюцца…
- тьоли, чяй будете? – різко звертається до дівчат той перший.
Всі перезирнулись між собов і нагадали нашо сюди всі прийшли.
- а щьо, ми сьодні на суші не пуїдемо? – спитала Віолєтта.
Пацани тупо забили болт на то питаннє і покликали афіціанта Валєру:
- чюєш, а по чом у вас чяй?
- три карбованці, в асортімєнті – сказав той.
- ну тада нам бутилку водкі, а чяй зробиш з наших пакєтіків.

Пацанове пошушукались і один з них побіг в ларьок, а як привалив назад то добалакавсі з афіціантом, шоп той залєв киплятком дівкам чаю. Всі і далі собі весело шварґотали, а далі потрохи перейшли вже до прямих питань:
- дівчата, а шо ви любите? – спитав той, шо примружений.
- ну як шо, то шо всі люблять, ну там патусіть, діскаріки, на машині покататься… – не встигла договорити та трохи сміливіша, Віка.
- а на гральних автоматах любите іграть, бо ми дуже? – ґонорово сказав той, шо мовчав.
- нєа, ми вкантакті любим… ферми строїм, корови там доїм, ну знаєте, як на селі, гагагага! – зі знаючим видом сказала Віолєтта.

Пацани дістали з кишень сємушки, висипали в паперову мисочку і почали всі дружньо дзьобати, плювати на боки і голосно галакати. З колонки грає руский шансон, а в попрошайки без ніг, шо сидів біля продуктового, вони раптово виросли і він хутко рушив додому, кіряти на зароблені.

Тим часом на вулицю вийшла тріпати хідники цьотка Сніжана. Вона дуже любит котів, все дає їм їсти, захищає від псів, за шо котиска її дуже поважают і тулятьсі до її великого тіла в бежевому сарафані з масними плямами. Сніжана жиє в битовці бувшої артілі, де робив її чоловік, який якраз її лишив через то, жи не любив котів. Бо вони йому срали в мешти. Не стерпів – бо не жилізний, всьо логічно. Цьотка тріпає хідники і ні разу не попадає в ритм шансону, летят густі порохи, а біля неї крутятьсі троє кошаків: Муцьо, Стасьо і Шуруп. Вони троха позначені вапном, бо недавно їхня господиня білила стіни, тай їм капку перепало, бо нема чо тертисі.

А туво якраз їхав на ровери Зенко і переїхав Шурупа, бо той чось лазив по тротуарі. Зенко хоть і має окуляри з грубими шкєлками, але вони йому вже не помагают, котєча смерть наступила моментально, кишки повилазили, бігме можна сі збридіти. Сніжана зразу і не зовиділа того, а як глипнула – то вже було пізно ратувати, чуть не вмліла.

- хто роздоптав кота, яка сволота, яка наволоч? – гулюкає на всю вулицю злосна цьотка.
- ми не знаєм, але то може нині якась така гравітація чи самоунічтоженіє! – заявили пацанове.
- я вам зара як пошучу – рідна мама не впізнає, лиґейди! – піднявши праву руку з тріпачком догори, рекла Сніжана, баба-грім.

Хлопаки не хтіли вже далі пащекувати, тай взагалі Сніжану ніхто не перематюкає. Тихенько встали з дівками, поздоровкалисі з афіціантом Валерою і сіли в своє ґонтє – три рази биту жовту копійку, пігнали, аж закурилосі. Заплакана цьотка змела на шуфельку Шурупа і закопала біля аличі. Так і не вичислила таємничої причини смерти кота, а потім вже забулосі. А за рік алича зародила як ніколи, штири відра тлустих ягід, всьо було – кампоти, закрутки і пляцки.

Але інтрига заключаїсі в тім, жи якось-то до Сніжани привалив той самий сліпак Зенко рихтувати дах, бо троха протікав. Вона нагодувала го курячими ляшками зо смаженими барабольми і напоїла тим самим аличевим кампотом. Зенко спочатку фест спотів, зблід, почав заїкатисі, а потім зняв окуляри і каже, жи знов виде, сто процентів на обидва вока, втішивсі хлоп. А далі – класичний кінец: Зенко лишивсі в тої Сніжани, почав з ньом жити, помагати коло хати і хто міг би подумати, жи у всьому винен той самий кіт Шуруп? Добрий був кіт.

Коли вдаряли блискавиці, крізь кольорове скло вітражів приміщення наповнювалося яскравими спалахами світла,чітко окреслюючи контури видовжених вікон і струнких колон,які тягнулися вгору,немов стебла квітів. У повітрі пахло ладаном.

Вона відчула чийсь важкий погляд на потилиці, легкий холод пробіг спиню, беззвучно зойкнуло серце. Жінка обернулася і піймала Його погляд. Темні очі чоловіка пронизували до кісток, а лукава посмішка сковувала рухи. То був Він, майже щоночі приходив до неї вві сні, сідав на край ліжка, дивився, гладив волосся, наспівував: « Werfe dein Herz. Wenn Sie wollen, um seine Seele zu retten…» Вона з жахом спостерігала та знесилена беззвучним плачем, засинала.

♥ ♥ ♥

Сьогодні, прокинувшись, підійшла до дзеркала і помітила,що зникає. Майже не відображалася у дзеркалі. Торкнулася поверхні та рука пройшла крізь його товщу і відчула холод – болючий нестерпний жорстокий. Різким рухом витягла і ледь не зомліла від побаченого. Вона змінювалась. Рука посиніла, покрилася інеєм. Зима. Там зима…А надворі п`янкий квітень. Одягнувши вишукану оксамитову рукавичку пішла до собору…

І зараз Він дивився просто на неї. Його гарне обличчя обрамляло темне волосся, зібране на потилиці в невеличкий хвіст. Його велична постать у вогнях свічок здавалася по-неземному чарівною. Вона швидко попрямувала до виходу та єдиним невимушеним рухом Він зупинив Її.

-Ти…Тут…Але як? – Вона танула від його всепоглинаючого погляду, мов бездна.

♥ ♥ ♥

Прокинулася від холоду. В повтрі пахло вічністю. Йшов сніг. Відголоском звучала вечірня молитва і ці звуки впивалися в кожну клітинку Її мозку. А в серді відчувався глухий біль. Поглянувши на свої руки Вона побачила сині з довгими пазурами лапи звіра. Скаженіючи, підхопилася з місця та сильні міцні обійми зупинили Її. Це був Він.

-Хто Ти?- Ледь прошепотіли змерзлі губи.

-Я-це Ти. – Він пильно вдивлявлявся в Її очі.

♥ ♥ ♥

Сон. Лише сон. Змучена посмішка з`явилася на Її обличчі. Та погляд впав на стару фотокартку у різьбленій важкій рамці. Вона з рудоволосою жінкою та молодим чоловіком - фотограф спіймав хвилину щасливої посмішки на їх обличчях. Та… Коли ти знаходиш руже пасмо волосся на светрі коханого чоловіка, впізнаєш парфуми найближчої подруги. Світ тьмяніє, розпливається, а потім розсипається на тисячі пазлів. З часом деякі губляться і життя стає на своє місце, ти знову вливаєшся в нормальне життя.

Вона підійшла до дзеркала та побачила Його.

-Я не хочу більше відчувати. Пробач… – І Вона з силою жбурнула стару фотографію. Дзеркало посипалося срібним дощем. Вона встигла вловити його тужливий погляд. Десь в голові відлунням пролунало: «Я намагався, пробач…»

Зібралася, пішла на роботу. На душі – важко, а серце… Серце мовчало!

В кімнаті на підлозі лежали уламки, на яких виступила кров.

Мій наркотик….

Вода
Падає дощ,прозорий ніжний теплий!Він стоїть на вулиці перед будинком 63б і дощ омиває його чорне волосся!Стоїть як манекен у магазині неначе він не живий неначе нема у нього серця справді воно відсутнє,світ до цього долучився а головну роль зіграла вона,та яку він безмежно любив.
Падає сніг.Він стоїть біля тих самих воріт,немає нічого нікого,навіть імені,сам один відмовився від всього від світу від тих які дарували кілька хвилин блаженства,для чого?для того щоб постояти під її воротами,востаннє подивитись на її прекрасне лице,на своє серце яке вона стискає в руках!він усе відчуває…одна мить і він розуміє що це сон…

Все відбулось не так швидко,як хотілось та й почалось не так вже й пізно. Від твоєї брами до тюрми,тюрми мого серця,яке співало коли бачило тебе. Я розумів,що це кінець,але кінець був як завжди банальним.
Ти прийшла. Ти прийшла,але не сама. Хех з ним – скажете ви. Ні – розчарую вас я. З нею. Низькою шатенкою років 16-17. Яка криво усміхалась до неї без будь-яких признаків дружби,можливо чогось іншого?Може. Подивитись на мою “кохану” і можна було зрозуміти,що а)вона трішки того;б)вона просто блондинка в душі. АЛе давайте краще закінчимо Нею. Низька зростом,ну низькі дівчатка завжди приваблюють чоловіків своєю слабкістю і чистотою,але чоловіків. А моя Крісті – жінка. І про ніяку слабкість не можна було навіть подумати бо з її красивих наївних губ вивергалось стільки словечок-матів,що коси б у її мами побіліли і вуха в її батька б позакладало….
..моє серце дико б*ється,бо мене проміняли на якесь дівчисько,якесь дівчисько яке ледве дотягує до 160см,і ледве дотягує до 3 слова в орфографічному словнику. Це ж банально болісно,а головне смішно. Фантастично побачити,як вони поцілувались і ото кострубате сказало : “Ну всьо мала,давай чьом. До вєчора і незатрімуйші з цім Хахьолєм” – і пішло. Нарешті воно пішло і я міг спокійно з диким стукотом у серці подивитись на вже не мою Крісті і зрозуміти,що “життє є лучше”…

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).