Є-є, є-є, і упирі, що душі ссуть
Як казала моя бабця, житель її села, племінний – круглолиций, мов налисник. На відміну від села сусіднього, де процвітає мезокефалія.
Мабуть, у деякий селах недосконалі зразки породи якимось чином вибраковують – бо іноді люди схожі між собою, як китайський трикотаж. Я вже не кажу про ті глухі села, де одружуються через три-чотири покоління – їх важче розрізняти, ніж афроафриканських студентів.
Узагальнити і звести до єдиного знаменника можна жителів цілих регіонів. Далі…
Риба-пилка
спогад одного вечора
Того вечора Адольф розповідав нам свої сни. Зігмунд із Фрідріхом мало не побилися сперечаючись у їх тлумаченні. З нами ще були Росіяни (дивно, але їхніх імене я не запам”ятав, то все через дурну звичку відрекомендовуватися за прізвищами). Так от, вони також брали активну участь у тлумаченні сновізій, проте, в суперечку не втручались, дотрумувались нейтралітету.
Ще яскравим спогадом з того вечора були дивовижні коктейлі, які робив хлопчина із дивним прізвищем, чи то Кувалдін, чи Молотков, а може… Молотов.
(даний текст є археологічною знахідкою у моїх старих нотатках – вирішив його викинути сюди, в пам”ять про запропоновані Наталею читання ранньої творчости))))
дякую за увагу=)
Прекрасне далеке
Блимає жовта плямка за вікном. Злегка яскравиться. Вона так близько і так далеко. Хочеться простягнути руку, щоб досягти її. А вона – недосяжна… Розчарування.
Блукаю бульварами необдуманих думок, самотою розтікаюсь вулицями свого зруйнованого серця. Злегка торкаюсь розжарілих болем тротуарів, а все ж іду. Іду, щоб зловити заповідну жовту плямку.
Чи взагалі вона існує? Чи, можливо, це плід моєї приспаної фантазії?
Заплющую злегка віки…Темно, тихо, сумно, що аж моторошно здригається внутрішній голос. Я не хочу цієї безодні!
А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Плямка проявляється серед мороку думок, броунівським рухом зчавлюючи межі моєї депресії. Важко дихаючи мені у вухо, злостиво скреготить зубами: «Не зловиш! Мало кашки з’їла!»
Ні, я сильна, ні, я зможу!..
Ось-ось… Я вже дістаю, ще трішки.
Зникла жовта плямка в моїх зранених веселими днями руках. Зловила. Мала б радіти, мала б плямка мене зігріти,зцілити те, що ще залишилось. Зліпити з мого пластилінового клумочка ідеальне серденько, витончене, обрамлене золотом. Вона мала стати ювеліром мого нового я. Але …чому це не стається? Чому?
Плямка зовсім тендітна, легенька. В моїх руках втратила свій колір, стала льодяно-біла. Вона не потрібна мені така. Вона так манила мене, але вона більш не чарує, не спонукає до безумних вчинків.
Нічого, себе нову зліплю сама. Ось лише вставлю цю льодинку замість серденька, і все… Тримайтесь. Я живу!
13.03.10.
День для кожного
Пригадую, того літа зосеніло швидко. То був кінець серпня, а листя вже опадало. Я сидів у тихому, на диво порожньому сквері, і лиш час від часу було чути скрегіт ворон. Сидячи на холодній лавці, я мовчки втупився поперед себе, і розмірковував над тим, що врешті я втомився. Я вичерпав себе, був ситим по горло роздумами і переосмисленням того, що трапилося зі мною протягом року – року, коли я вперто чекав на диво, на її повернення.
кольори..
“Якого кольору сонце?? яскраво-зелене??? голубе?? чи може.. чи може рожеве???” – хоча вона навіть не знала що це за колір..вона просто йшла і думала…колір…. кольори.. відтінки… “Червоний…жовтий..синій… які вони??” – дівчина не знала….чула, що очі її чорні…їй навіть казали шо в них можна викидати сміття, такі вони темні і глибокі.. Волосся її коліру скошеного сіна…”А яке воно те сіно??”..тіло як пелюстки ніжно-білої троянди….”Яка ж вона??”… дівчина ніяк не могла зрозуміти, чого кажуть, щл грунт чорний, якщо він мякий?!..чому сніг більй – коли він холодний і пухнастий?!?чому її одяг синьо-червоно-фіолетово-червоний, якщо він просто зручний і теплий?? чому лампочка світить, коли вона гаряча!?
Часто задавалася одним питанням..одним..і дуже важливим…
“Якого кольору СВІТ??!!?” вона бачила його лише чорним…ба, навіть, ні…вона його НЕ бачила! вона лише відчувала… Відчувала квіти….знала запах кожної із них, і як не дивно – ніколи не помилялася!..”бачила” вона дерева…бачила так, як ніхто…ніхто цього не вміє і не може….малювала в уяві кожен листочок..кожну гілочку… чула птахів..які ж вони гарні!!! від почутого співу малювала образ кожної..описувала словами…схоже! дуже схоже!
Дівча, в свої 16 років навчилося “бачити” крізь темні штори пітьми, які повисли над нею…і нажаль – ніхто не в змозі їх відкрити..ні підняти…ні просто порвати….штори на віки…але ті штори просто уявна перегородка для кольорів….які змішуючись – давали один – темний – колір світу, який вона так добре могла відрузнити і запамятати.. “Невже колір життя – темна каламуть з проблисками пітьми і туману??”…так..так!!..він такий…КОЛЬОРОВИЙ!
Форма гніву праведного
Голосять, посипаючи голову попелом зі своїх спалених книжок, письменники. Де ви, гонорари за кожну тисячу друкарських знаків!? Де ви, милі й затишні вечори у забігайлівках і розмови на вічні теми!? Де ви, тисячні наклади!? Де ви, грамоти й значки за вагомий внесок у розвиток аматорської літератури!?
Нема. Було й загуло, пішло за водою, кануло в лету, пропало навіки. Амінь. Тепер надворі лютують дилетанти і плебеї, щось кричать про сучасну літературу і не розуміють її суті. Щось загрібають на папір і не можуть дати тому ради. Рубають з плеча і вчать жити по-сучасному, не маючи ніякого досвіду за своїми недорозвиненими крилами на сьомому місяці.
А як приємно було місячними ночами сидіти під вікном і роздумувати ручкою про те, про се. Роздуми, ці інтелектуальні потуги, тоді дорого коштували. Це ж сім’ю можна було вибудувати п’ятиповерхову, повзаючи щовечора під вікном! А нині? А нині усім начхати на ваше благородіє, господін пісака. Нині літератори перетворилися на журналістів і строчуть усе підряд, так начебто їх завтра на цьому світі не буде. Де ота структура, композиційна довершеність? Де приховані ідеї?
Неуки! Та кожну їхню оригінальну цитату можна було б у роман розкрутити. А вони так економлять папір. Де аналітика? Де роздуми? Кому потрібна ваша правда-матка? Гола і не нафарбована, вона відлякує пристойних людей своїм сюрреалізмом та абсурдністю. Вступ, 20-30-сторінковий, так безбожно замінили на підводку у два-три слова. Підводка, підпиво, підконьяк. Під-Аси ви! Так спотворити літературу!
Попіл закінчився. Книжки уже не було. А чіпати чужі ненависні не вистачило духу — може, все зміниться, і на тих нещасних репліках вдасться написати сотню епопей?
inside dope (уривок)
Нас розділили одразу – ще тільки легені почали скорочуватися для першої порції повіртя. inside dope. до усвідомлення було ще пів подиху, але вони зуміли це зробити швидше за нас. і потім якесь непевне відчуття. нетривке збентеження, але ж у такому ніжному віці думкам та відчуттям такого роду властиво відкладатися десь на дні об’ємного простору мозкових звивин, щоб потім нагромаджувати поверх так багато, що ще пізніше буде важко (та й ліньки) розкопувати, ритися у тих завалах, шукаючи щось, у існуванні чогось не дуже то й певний. власне, що мене збило з пантелику – так те відчуття себе, усвідомлення себе як окремішньої істоти.
“уааааааааааааааааааа” – Далі…
ЦИТАТНИК
віра перун
мафія. принцип відповідальності: я відповідаю за тих, хто мене приручив.
кадри вирішують все. але затверджує директор.
людям треба робити добро лише для того, щоб тримати їх подалі від себе. хоча б на відстані простягнутої руки допомоги.
зараз немає часу. а потім не буде сили.
бібліотека – цвинтар книжок.
кінець світу – в салаті олів*є.
життя іде і все без НАШИХ коректур.
історія повторюється: засмажена в печі Оленка Баби-Яги нині вважається праобразом курки-гріль.
вживання алкоголю дозволяє плести ноггами фантастичні вишиванки.
життя фарбує старість у два кольори: сивий і білий.
Homo Sapiens треба час від часу поливати водою. може, хоч так у ньому проросте Людина.
люди, що часто спалахують, швидко згорають.
коли з*являються великі гроші, тоді приходить велике кохання.
камо гребеш?
- Чому так швидко вмирають хороші люди, а злі залишаються?
- А, може, злі – це колись добрі люди, які боялися швидко померти?
у колективі вас цінують не за те, що вмієте працювати, а за те, що вмієте випити.
масова культура аплодує сидячи.
щоб весь світ не здавався багряним від крові, одягають рожеві окуляри.
хіба легко бути патріотом чужих грошей?
від старості люди сивіють, помідори чорніють, огірки жовтіють…
цвіт нації… згодом він переросте у зав*язь або пустоцвіт.
українці – нація, що розмовляє усіма мовами світу, крім своєї.
останній писк моди: влаштовуємо шлюбну ніч до весілля і навіть без весілля.
алкаш у первозданному вигляді.
мер тернопільської літератури.
створити видимість, що в порохні життя триває.
сучасна поезія нагадує Камасутру. Камасутра їй суддя!
тепер шліфую шкаралупу перлів.
алергія на щастя.
розмальовані стіни будинків – це книги відгуків та пропозицій.
єдині, кого не турбує ожиріння, – свині.
коли не знаєш, як закінчити – постав крапку, казав хтось відомий. додам: коли не знаєш, як почати – постав три крапки.
мені до вашого досвіду ще років 50..
Ранок
Ранок… Їсти? Ні! Не хочу! Хоча потім з’явиться шалене бажання чогось пожувати, та це буде потім, а зараз – ні. Кава? Ні, після кави досить складно сприймати реальність адекватно, очі якось механічно розплющуються на максимальний рівень і з’являються якісь дивні думки, тому – ні! Краще міцний чорний чай, з ним прожити ранок легше.
Телевізор… Новини? Ні! З тим що коїться зараз в нашій країні не розібратись, а особливо зранку. Краще щось подивитись ненапряжне.
Макіяж… Ранковий ритуал був би неповний без цього моменту. Саме після нього відчуваєш себе набагато впевненіше, рішучіше… Все, оченьки зараз видно, губи домалюю і можна йти.
Вулиця… У мене туман перед очима. Якось так спокійно стало. Та чи надовго? Йду до зупинки маршрутки. Тут не можу сісти, йду далі… Як я ненавиджу громадський транспорт! Чому саме зранку всім бабцям треба терміново доїхати до центра? Погоджуєтесь? Самі не раз були у такому становищі і запитували самі себе про це? «Отже, шановні брати та сестри по думці, єднаємось! Треба боротись проти несанкціонованого проникнення бабусь у транспорт о пів на сьому ранку! Цю ситуацію треба негайно виправити! Давайте… Давайте з цим вирішимо пізніше, бо мені вже час виходити з маршрутки. Наступного разу обов’язково продовжимо!» Вийти… увійти чомусь було легше. Так, так, так, дайте-но пролізти якось повз ваші сонні тіла, мені час покинути ваше товариство. Нарешті!
Університет… Колись жалкувала, що мене можна буде потім обізвати дивним словом філолог, а зараз навіть якось пишаюсь. ФІЛОЛОГ… якось дивно і таємниче одночасно, співзвучно з психолог, нарколог, отоларинголог, невропатолог, кардіолог… Якісь дивні асоціації, проте правдиві, у цьому списку лікарів філолог мабуть найголовніший, бо може вилікувати від усього. Як саме? А от підіть до університету і провчіться на філологічному факультеті 5 років, під кінець останнього все зрозумієте. Обіцяю! А зараз таємницю відкривати не буду, дізнаєтесь про все самі.
Та мова не про це. Чому можна навчити вже навченого? Скажете, що вчитись ніколи не пізно, вік живи, вік учись і все таке… та ні, у цьому випадку ви будете неправі! Наша навчальна система ще не здатна навчати впродовж 5 років, від сили 4 роки і то вже під кінець нема що розповідати, а 5 – ні, це забагато.
Просидіти на 3-х лекціях… якесь дивне відчуття, не можу сказати що погане, просто дивне. Додому? Ні! Там нічого цікавого. Краще пройтись центром міста. Ще раз пропустити навколишній світ через себе. Може якась цікава думка з’явиться. Література багато чому вчить, треба її лише правильно читати. От якби не Філологія я б і досі читала якісь примітивні жіночі романи, або зовсім не читала. Я б не писала, а якщо б і писала, то російською мовою, а нею якось гірше виходить, ця мова більше підходить для нецензурної лайки (а може бути лайка цензурною?). Зараз вже і не уявляю де б ще я могла навчатись…
Та я це все веду того, щоб ви не шкодували за тим, що вже зробили, все робиться на краще. Не забувайте про це! :)
