Літературна студія 87

Приїхав’ім елєктроном. З ним ми сі перестріли в Тернополи на рогатці біля жовтої церкви. Закурилисьмо по їдному дзиґару, кєнти, колєґи на все. Далі пішлисьмо шось кинути за драбину в «Синевір» тай си трошка побалакати про всьо і нічо. Не то осінь, не то зима, ніби сніг, ніби нє – ґвадзя, а Старий Новий Рік на носі, на полях мала би вже підростати озимина. В калабані виднієтьсі розлєта соляра, такі кольорові патьоки, як райдуга.

- А знаїш, – каже він мені – солярка то є помічна жидкость, природа нам її дала, бисьмо були зогріті, а мотори робили в наших машинах чотко. Жилізо ї любе. Гітара любе музику. Дівки люблят всю ніч.

- Та воно то так, памнітаю пару трафунків, як вона ратувала людий від всілєких злих випадків. Для шоферів вона перша кляса, як маїш де їхати, а вже си бахнув горівеґи. Береш заліваєш в себе півлітри соляри і вона перебиває перегар. Михалко як шоферував в колгоспі – всьо життє пив, не щитаючи того як був малим, бо тато му не налівав, руки сі трисли. Рано, як він вставав їхати в командіровку, то си гаратне гранчак горівки і запиває соляром з бака свого «камазу», а як спине го мєнт і просит дмухнути в трубку – то від Михалка бігме ніц не чути. Хоть мав такі велицьозні сині мішки під сліпаками і видко шо пияк – то все казав, шо таким сі вродив. І ніколи аварії не зробив. Добрий шофер був! Каток роз’їхав на пляцок.

- Та ти маїш знати того Рудого, моцний був хлоп, хоть одно воко на Марокко – друге на Кавказ. На Страсну Суботу ми якраз на автобазі поправлєлисьмо здоровлє. А він все любив випити, тай просе нас вцідити му капку. Ми шось переплутали чи то хтось пожартував і замість горівки він сі напив тормозної жидкості. Ми всі гет сі поперестрашували і шоби то нейтралізувати, і заки він не восліп – дали му пропустити через себе солярки, а потім чікушку смаги, в Дорки купили. А йому хоть би шо! На другий день рано в п’єтій Рудий вже мандрує і питаєсі мене чи не маю якої заначки. Знаєш, на Великдень в церкві стоїт такий страшний перегар! В той день я кинув пити і певне добре зробив. В тім році обіцєют кінец світу і страшний суд. Два в одном, як реклама якоїсь кави!

- Соляра, кажут старіші, заки з неї почали переганєти бензину – мовлю тепер я – була знайдена і спользована ше в первісних віках, коли люди хтіли аби їх не занюхали вовки, комарі чи єнча звірина, то вони сі ньом смарували і так ходили. А як влупила блискалка в кирницю з том соляром – то вже не було так смішно, бо горіло вшьо: і ліси, і німина. Вшьо чорне як той шкварок! З тих часів були винайдені правила безопасности у вигляді шуфлі і піску, аби могчи засипати вогонь.

Повариха накидала нам в мисочки тих чанахів, підігріла мисливскої кобаски, дала томатного соку і два по сто. Стандартно як все. Нині ми балакаїм про поп-музику і цицки. Безмаль одно і то само, як не крути.

- Знаїш, ту фіфу – Марущину дочку? Можна десь далі ї витігнути, кінчила по бандурі трембовлєнське культучилище, нормально. Шось з ньом тре зробити!

- Отак-во – раз-два! Легенько, довго думати не тре! – балакаю я – вшьо то виджу по тєлєвізори. Такі придурашені, гет з того плачу. Сілікон, патла, вшюда брита, спухлі вардзолі, високі каблучиска, мінімальні лашки, люрекс, дюрекс, дзюрекс. Сценарій такий: вона лежит в ванній, п’є зо шклянки якись шмурдяк, до неї на полірованій машині їде хлопака з таком-во прічоском і так вдєгнутий буцімто насрав в ґаці, гет такий прітальонний. Б’єтьсі той бокал, летят ружі, півонії чи ґризентина, вона мліє, він її витігає з води, розкладає на ліжку і робе з ньом шо хоче, а вона сі до него лаще. Такі зара моди, їдні потороча, вшьо якесь таке збаламучене і облесне, ніби сі надихало чогось! А я сі злощу.

- О, чуєш, в мене є добра відіокамера, в глибочівському клубі списали, може би то ми зробили своє кіно, німецке!? – загорівсі він.

- А чо нє? Актьора так само вже маю, один морак, недавно вернувсі з корабля, точно голодний. Шоби тіко ї не роздер, будем пильнували.

Не минуло неділи, а ми вже знайшлисьмо хату і встигли порозставлєти декорації. Диван був вже розвалюха, то рішилисьмо знімати всі дублі на підлозі, на турецкому коврі. Поставилисьмо в камеру новісіньку бабіну, на стіл кєлішки з шампанським, заказали баяніста в чорнім плащи на розігрів, нажарили пітнайціть гусічих яєц зо салом і петрушком тай почали командувати тим цирком.

- Короче так, розбирайтесі поволи, нікуда не спішіт, майте стрим. Спочатку вона грає на бандурі, ніби готуєсі до виступу на звітному районному концерті з народної самодіяльности, а ти подзвонив’ісь в двері, бо тіпа сусід знизу якого вона затопила. І тут вшьо починаєсі! Замість ахів-вздохів вона буде сі розспівувала «мі-ме-ма-мо-му», ясно?.

- Морак її вобертає задом до себе, цицками на підвіконник і каже – «диви-диви, які в тебе туво павуки!»

- А вона: «Шукала’м шпарку мітлу жеби їх, ту всю наволоч, порозганєла».

Вшьо валит в кульмінацію. Подібних сцен було десь зо двайціть. Побили шиби, розвалили стіл у вітальній, викинули з балкону робочу радіолу. Вона сильно спотіла геж туш потекла. Крижі і плечі всі в крови, бо хтось був накидав на той турецкий ковйор руж зо шпичаками, піщала як має бути. Морак вже почив пити кефір, би заправити свої баки. Баяніст заснув біля пса в колідорі. Сусіди викликали в міліцію і нас всіх забрали…

За три місєці вона сказала тому моракови, жи від него залетіла. А шо він? Та сі втішив хлоп, шо робити?! Але забрав ї на корабель з малим і з том бандуром. Не знаю, чим то сі скінчило, але вони нам часом пересилают гроші і ікру. Зара модна мішанка – червоно-чорна. А баяніст лишивсі на заробітках в тюрмі, грає концерти і товче дочку майора. А ше за пару місєців з тої тюрми зробили чи то готель, чи то бурдель до Євро-2012.

*** Рослику Фуку на честь п’ятирічної дружби

Краплі прохолодного дощу падали на її оголену спину, змушуючи шкіру здригатися від неочікуваності кожного дотику і від тієї насолоди, яку дарував спраглій шкірі дощ. В повітрі відчувався запах пилу та втоми. На небесне полотно вилили фарбу і Хтось невидимим пензлем вимальовував страшні гримаси химерних істот, час від часу сміючись розкотами грому. А вона йшла. Від неї віяло печаллю, нездійсненими мріями та ладаном. Віолетта завжди вперто знала чого хоче від життя, та цього разу її розгублена свідомість оскаженіло пручалася, дряпалася, кричала – опиралася як могла – почуття непідвладні мозку. Вода омивала тіло, змиваючи кроваві плями минулого, знімаючи напругу теперішнього та даючи/забираючи надію на чисте, оновлене майбутнє. Небесна канцелярія посилила свою владу і дощ лив, немов прорвало водопровідні труби. Невдовзі Віолетта змокла до нитки, її біла на пів прозора сукня прилипала до тіла, вона відчувала/не відчувала бридке дихання холоду. Вона мовчки йшла у небуття, мандруючи часопростором, відволікаючись на незначні дрібниці.

Несподівано біля неї зупинилось авто. Молодий чоловік трохи опустив вікно.

- Доброго вечора. Може Вас підвезти? Ви зовсім змокли.

Віолетта дивилася байдужими очима. Мокре волосся прилипло до обличчя, з кінчиків губ та вій стікали краплі дощу. Чоловік вийшов з автомобіля, зняв свого сіренького піджака, накинув на жінку, відчинив дверцята, і швидко сів за кермо, оминаючи шалені потоки води на асфальті.

- Welcome до нашого ковчега. – Засміявся чоловік. – Таке враження що починається потоп, Ви бачили які калюжі, а дощ і не думає стихати. А, так, Ви бачили! І чому ото Вам не сидиться в затишній квартирі?

На що відповіді так і не прозвучало. Риторичне питання, подумав про себе чоловік. Віолетта сиділа мовчки.

- Мене звати Ярослав. Вирішив трохи відпочити, виїздив на вихідні за місто, до бабусі, привозив ліки, трохи допоміг по господарству. Вона живе в Петрівці. Знаєте де це? Відколи закінчилася Друга світова і дід не повернувся з війни, живе сама. Одна втіха – то онуки, я ще приїжджаю, а старший брат, Остап, виїхав три роки тому до Варни, лиш по скайпі й спілкуємося. А як Вас звати? А то я щось тут розговорився.

- Віолетта. – Витримавши належну паузу, повторила, доповнюючи слова вкрай важливою/неважливою інформацією. – Віолетта Самойлова.

- Тож Ви художниця! Думаю – обличчя знайоме. Кілька місяців тому була виставка Ваших робіт. Збирався піти, та з часом не вийшло. А чому Ви тут, сама, під дощем?

Віолетта мовчала.

- Ви так не жартуйте, можна легко дістати перехолодження і застудитися. Я лікар. Маю приватну клініку, щоправда психіатричну. То Ви не лякайтеся. Я за фахом терапевт. Ось моя візитка.

Чоловік поклав їй на коліна папірчик. Озерський Ярослав Олександрович, лікар-терапевт… Далі Віолетта не читала, не було/була потреба.

- Вам сподобалися мої картини? – Тихо спитала жінка.

Ну нарешті, подумав він, не тягнучи з відповіддю, мовив.

- Більше того, навіть маю одну в своїй колекції. З трохи дивною, як на мене назвою «Фрагментарний відбиток вічності». Там зображена мертва голова з застиглою гримасою чи то жаху, чи то крику, посеред каміння і якихось давніх колонад. І небо – таке вишукане поєднання кольорів. Страшно. Але ж то неперевершено! Голова – фрагмент людини, смерть – відбиток вічності. Заінтригувала стаття в місцевій періодиці якраз про цю Вашу картину. Там ще… – Отут Ярослав вирішив трохи прикусити язика. Потрібно було терміново змінити тему, та нічого корисного в голову не приходило.

- Ви любите тварин? – Почував себе останнім дурнем, та розумнішого запитання вигадати не встиг.

- Ви вірите тому що там написано про мене?

- В жодному разі. Ця преса, їм аби писати. Та не звертайте на мене уваги, говорю не знати що. Хіба ж мені знатися на мистецтві. Я ж лікар.

Жінка попрохала зупинити ще на початку міста. Чоловіка трохи здивувало те прохання, адже окрім кладовища і кількох заводів там нічого не було. Тож далі він поїхав сам.

Наступного ранку він повернувся до лікарні. Улеслива жіночка підійшла і взяла його під руку.

- Ярославе Олександровичу, де ж Ви були? Ми так хвилювалися за Вас. Нарешті Ви приїхали.

Лікар накинув білого халата і пішов оглядати пацієнтів. Тим часом в кабінеті вели розмову колеги.

- Що та таке? – Спитав високий чоловік в окулярах та білому халаті улесливу медсестру.

- То це Ярослав Олександрович повернувся.

- А це той божевільний. Все їздить до села своєї бабці. Ніяк не може змиритися з її смертю. А брат відмовився від нього. От якби не його гроші, то вже б давно скнів у якійсь божевільні, я б його власноруч туди поклав би. Лікар. То який він лікар? Псих! І ще придбав ту картину художниці – самогубці. Ну тієї, Віолетти Самойлової. Місяць тому наклала на себе руки.

- Вона повісилася? – Спитала улеслива жіночка, підпилюючи нігті на руках.

- Та наче. В одній газеті було написано що її знайшли у власній квартирі, вона висіла вся посиніла, вимазана фарбою. А її картини були порізані на мілкі шматочки, рами поламані. Геть чисто збожеволіла. Та її всі вважали ненормальною. Такі картини писати. Та хіба то картини? Страхіття.

- А я чула що її вбили.

- Хто Вам таке сказав, Аллочко?

- Чула що то якісь віруючі пробралися до її квартири і вбили, а потім обмазали фарбою і повісили прямо в майстерні. А міліції нащо нерозкриті справи, от і визначили як самогубство. Та і я не думаю що вона б наклала на себе руки.

- Чому це?

- То в неї було все – кар’єра, успіх, гроші. Чого б їй ще бажати?

- Простого людського щастя, Аллочко, простого людського щастя. – Протягнув лікар, обіймаючи за талію медсестру. – Та що нам до тих навіжених і віруючих, хіба нам тут своїх божевільних бракує. Аллочко, а що ви робите сьогодні ввечері? – Спитав він улесливу жіночку, зачиняючи двері до ординаторської.

________

Відкрилися дрері і у клітинкову кімнату ввійшов потік різкого та прямолінійного світла. Він, наче обрізаний ножем, по контуру, омив своїми ранами темний силует людського тіла. Гарячим вогнем упав на земляну поверхню, від якої так і несло запахом різних спогадів, а далі згубився у сотнях свіжих чорних зморщин та ще міцніших впадинах. Силует трьома рухами (двома – ногами і одним – рукою) просунувся вперед і зачинив старі дерев’яні дощата на завісах. В ту ж мить все світло втекло за глухі щілини виходу. А кімната з клітинки перетворилася на кубик-тюбик постаті.

Так глухо, так темно, так тихо.. Так ще (ще…)

Любов вона і в Африці любов, тре тілько знати коли і з ким. Кого школа не навчила – того навчит життє, тай пізно не буває ніколи. То зара вам розкажу одно кіно, такого по тілівізори не показуют навіть посеред ночи.

Райцентр, бар «Зустріч», пополуднє, якись безногий жебрачиско біля продуктового просе милостиню, за білим пласмасовим столиком сидят четверо – два пацани і напротів них дві дівки, десь певно недавно кінчили петеу. Погода нормальна, розпростерті як прапори два алконавти кимарят в тіньку, пси неситими вочима дивлятьсі на пакєти згорблених міщан, автобус-пазік як старий дракон поволи суне в депо. В небі межи хмарками зачаївсі літак. Почиток горичого літа, в пацанів загорнуто в ґазету півлітра.
(ще…)

Високі шпилі веж собору мов пробили небо - лив дощ. А водостоки у вигляді зловісних химер гнівно випльовували вниз потоки води. Їх силуети виразно виступали на фоні будівлі. Сіра пітьма сутінків пожирала вежі західного фасаду.

Коли вдаряли блискавиці, крізь кольорове скло вітражів приміщення наповнювалося яскравими спалахами світла,чітко окреслюючи контури видовжених вікон і струнких колон,які тягнулися вгору,немов стебла квітів. У повітрі пахло ладаном.

Вона відчула чийсь важкий погляд на потилиці, легкий холод пробіг спиню, беззвучно зойкнуло серце. Жінка обернулася і піймала Його погляд. Темні очі чоловіка пронизували до кісток, а лукава посмішка сковувала рухи. То був Він, майже щоночі приходив до неї вві сні, сідав на край ліжка, дивився, гладив волосся, наспівував: « Werfe dein Herz. Wenn Sie wollen, um seine Seele zu retten…» Вона з жахом спостерігала та знесилена беззвучним плачем, засинала.

♥ ♥ ♥

Сьогодні, прокинувшись, підійшла до дзеркала і помітила,що зникає. Майже не відображалася у дзеркалі. Торкнулася поверхні та рука пройшла крізь його товщу і відчула холод – болючий нестерпний жорстокий. Різким рухом витягла і ледь не зомліла від побаченого. Вона змінювалась. Рука посиніла, покрилася інеєм. Зима. Там зима…А надворі п`янкий квітень. Одягнувши вишукану оксамитову рукавичку пішла до собору…

І зараз Він дивився просто на неї. Його гарне обличчя обрамляло темне волосся, зібране на потилиці в невеличкий хвіст. Його велична постать у вогнях свічок здавалася по-неземному чарівною. Вона швидко попрямувала до виходу та єдиним невимушеним рухом Він зупинив Її.

-Ти…Тут…Але як? – Вона танула від його всепоглинаючого погляду, мов бездна.

♥ ♥ ♥

Прокинулася від холоду. В повтрі пахло вічністю. Йшов сніг. Відголоском звучала вечірня молитва і ці звуки впивалися в кожну клітинку Її мозку. А в серді відчувався глухий біль. Поглянувши на свої руки Вона побачила сині з довгими пазурами лапи звіра. Скаженіючи, підхопилася з місця та сильні міцні обійми зупинили Її. Це був Він.

-Хто Ти?- Ледь прошепотіли змерзлі губи.

-Я-це Ти. – Він пильно вдивлявлявся в Її очі.

♥ ♥ ♥

Сон. Лише сон. Змучена посмішка з`явилася на Її обличчі. Та погляд впав на стару фотокартку у різьбленій важкій рамці. Вона з рудоволосою жінкою та молодим чоловіком - фотограф спіймав хвилину щасливої посмішки на їх обличчях. Та… Коли ти знаходиш руже пасмо волосся на светрі коханого чоловіка, впізнаєш парфуми найближчої подруги. Світ тьмяніє, розпливається, а потім розсипається на тисячі пазлів. З часом деякі губляться і життя стає на своє місце, ти знову вливаєшся в нормальне життя.

Вона підійшла до дзеркала та побачила Його.

-Я не хочу більше відчувати. Пробач… – І Вона з силою жбурнула стару фотографію. Дзеркало посипалося срібним дощем. Вона встигла вловити його тужливий погляд. Десь в голові відлунням пролунало: «Я намагався, пробач…»

Зібралася, пішла на роботу. На душі – важко, а серце… Серце мовчало!

В кімнаті на підлозі лежали уламки, на яких виступила кров.

Я стала ним залежна, наче кружка свіжою кавою..
Щось в мені переламала твоя усмішка і дзвінки посеред ночі…
” Для нас межа -лише небо”, скажеш ти, коли я милуватимусь нашою стелею…
вона розчиняється, якщо ти дихаєш поруч..
Ми забуваємо про світ.Свічка із запахом кориці дарує світло і наші тіні на голих стінах..
Ти соромився поцілувати мене вперше, я ж тремчу, коли читаю рядки з твоїх очей.
Нас пов’язано печаллю, заплутано в спогади, запаковано у коробку із спокою.
Ти тікаєш до мене о 2:30, бо лише зі мною ти переживаєш короткотривалу амнезію від соціуму…
Ми прощаємось о першій ночі, і до четвертої ранку думаємо один про одного..
Ми ніколи не говоримо про щось, але й ні про що говорити не вміємо..
Поцілуй вкотре край моєї усмішки, і я проісную ще один день.

Мій наркотик….

Сон

Вода
Падає дощ,прозорий ніжний теплий!Він стоїть на вулиці перед будинком 63б і дощ омиває його чорне волосся!Стоїть як манекен у магазині неначе він не живий неначе нема у нього серця справді воно відсутнє,світ до цього долучився а головну роль зіграла вона,та яку він безмежно любив.
Падає сніг.Він стоїть біля тих самих воріт,немає нічого нікого,навіть імені,сам один відмовився від всього від світу від тих які дарували кілька хвилин блаженства,для чого?для того щоб постояти під її воротами,востаннє подивитись на її прекрасне лице,на своє серце яке вона стискає в руках!він усе відчуває…одна мить і він розуміє що це сон…

ЖИТТЄ Є ЛУЧШЕ…

Все відбулось не так швидко,як хотілось та й почалось не так вже й пізно. Від твоєї брами до тюрми,тюрми мого серця,яке співало коли бачило тебе. Я розумів,що це кінець,але кінець був як завжди банальним.
Ти прийшла. Ти прийшла,але не сама. Хех з ним – скажете ви. Ні – розчарую вас я. З нею. Низькою шатенкою років 16-17. Яка криво усміхалась до неї без будь-яких признаків дружби,можливо чогось іншого?Може. Подивитись на мою “кохану” і можна було зрозуміти,що а)вона трішки того;б)вона просто блондинка в душі. АЛе давайте краще закінчимо Нею. Низька зростом,ну низькі дівчатка завжди приваблюють чоловіків своєю слабкістю і чистотою,але чоловіків. А моя Крісті – жінка. І про ніяку слабкість не можна було навіть подумати бо з її красивих наївних губ вивергалось стільки словечок-матів,що коси б у її мами побіліли і вуха в її батька б позакладало….
..моє серце дико б*ється,бо мене проміняли на якесь дівчисько,якесь дівчисько яке ледве дотягує до 160см,і ледве дотягує до 3 слова в орфографічному словнику. Це ж банально болісно,а головне смішно. Фантастично побачити,як вони поцілувались і ото кострубате сказало : “Ну всьо мала,давай чьом. До вєчора і незатрімуйші з цім Хахьолєм” – і пішло. Нарешті воно пішло і я міг спокійно з диким стукотом у серці подивитись на вже не мою Крісті і зрозуміти,що “життє є лучше”…

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).