Літературна студія 87

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

Сонячний день, трава зеленіє
Ти вже прийшла, і вітер повіє.
Усмішка, щастя, і все як завжди
Немає проблем, чекай, ще не йди.
Затримайся ти, подивись, як тут гарно
Хвилини ми ці втрачаєм не марно.
Дитинство, постій ще трошки ти з нами
Ти підеш, я знаю, ти підеш з роками.
Минуле пройшло, майбутнє настало
Так все скоро прийшло, пішло і пропало.
Ті квіти, і запах весняний, пянкий
Ті мрії, не бійся, давай ти відкрий.
Зникають слова, зникає надія
Життя ти поруч і я в тебе вірю.
І скоро годинник зупиниться вчасно
Залишитись тут, це нам непідвладно,
Крупинка одна залишилась, давайте
Візмемось за руки, ви нам побажайте
Щасливу дорогу, кохання в душі
Життя ти зі мною, це знаємо всі.

отож шановіні студійці поступила нам пропозиція на літо шкурнути і почитати на фестивалі ” Рурисько той шо в “БИРИЖиНАХ”  ( для всіх нормальних Бережани)

так от ось посилання на групу в контакті

http://vkontakte.ru/club14077167

Моя  остання  весна,  мої  останні  слова,
моя  остання  любов  ще  серед  вулиць  блука!
Ще  серед  неба  печаль  не  покидає  пташок;
ще  нецілована  даль  бере  початок  з  зірок.

Я  по  дорозі  іду,  -  за  мною  плаче  весна,
вона  лишилась  в  саду,а  я  стежками  пішла.
І  не  знайшла  я  любов;  мої  застиглі  слова
змовчали  губи  і  знов  -  на  роздоріжжі  одна…

Лілії Рахмановій

Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала,
Сховавши погляд свій в глибокій далині.
Нас знову розлучали всі вокзали
Крізь шепіт й гордість сонних вітражів.
І тихий щем важкої сталі
Порушить кожен нерв, легкий мов літій,
Пройме ці стіни, тугою роздавить,
Тобою серце змусить знов боліти.
Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах,
Судомить волю неозорих споглядань.
Я ж клятий потяг в самоту не стримав,
Коли він рушив в непроглядну рань.
Відмолю час і цей двотактний спокій.
І хай шкребуть на душу тлін і злидні –
Прийти хоч в сни до тебе одиноким,
І, так же хочеться, тобі потрібним.

29.03.11

Втомився від руху, спонтанності,
Увійшов, розчервонілий, в тонкій одежині,
Увесь у бризках світла,
Несила відмитись від радості.

Відповідав на питання, так,
Ні, поряд – відкривала долоню
Дівчина, синіла, мов брук,
На дві третини з води.

Принеси відпочинок, казала,
В зім’ятій обгортці,
Залізо всуціль розірване вітром,
Ось воно,
На двох -
Одне.

Дерева-солдати з пошарпаним тілом
Обвугленим одягом стрілами в сніг,
Сміються у небо так галасливо,
Що валять прохожих цим реготом з ніг.

Дерева з очима набухлими вітром
Коріннями сунуть у пастки Землі.
Під синіми зимами зморені вічно
Стріляють гіляками в зорі весни.

Плакала тоді замало, тікати від тебе подалі вихід ні?

Скидала свої сукні, замотувалась у твої сорочки…

Закреслювала свої будні сірі на твої ж коханий вихідні

Наївністю грався моєю, тішилась, жила в тюрмі-маленькій бочці.

Мала своє місце, знала напамять твої фантазії,

Кожен дзвінок вичікувала, припильновувала радо.

Боялась кожної забави чи оказії

Інтуїтивно бачачи там зраду.

Я егоїзм твій випила до дна, не раз заплакана в кутку лежала

В квартирі без тепла, в холодній від обманів.

Сміявся дзвінко так очима темними, їх чуєш я кохала

Марила снила ними і не раз ножа руками терла гострі грані.

Ти мій скелет в он тій червоній шафі, ти мій невільник, раб

Не відпущу ти будеш довго нудно відмирати за кожне недоречне те люблю, за мої сльози і за купи зрад…

Ти куриш? Ні? А я палю, від того що була така щаслива…

Маленька смерть щоранку з нікотином запалена отруює

життя…Дотравлює, все що могла зробила. Моє диво

Де ти?

Плакала тоді замало, тримати тебе мала триматись

Зараз моя пустка у твоїх фотографіях блукає маревом

Якби я мала шанс з тобою не спізнатись

Я б вибрала його ти чуєш і спалила твоє  життя своїм заревом.

якщо є серце то ось воно перед тобою мов новонароджена дитина.

Пульсує, вюниться, вється і реве.

Якщо є хтось ще тут за твоїм плечем це напевне тінь

сидить собі і дивиться точніше читає наперед тебе

твої ж ще не прочитанні книжки.

І ось коли світла не стає тінь каже тобі

“Ховайся під ковдру…”

все що прирівнюється до дня, тіні, кольори і навіть цокання годинника

все поволі стає підвладним Їй.

Твої книжки, не дожовані літери, не переглянуті рисунки

навіть інтелектуальна власність на сміх,

на маніпулювання губами

на словесний поцілунок перед сном

все чекатиме тебе з ранку біля дверей складене неначе подарунок на день народження.

Тільки скажи Їй

“ я вже під ковдрою…

дочитай мені книжку ось цю із твердою обкладинкою…”

Христині Б.

Хочу присвятити цю адаптацію з англійської Мар’яні Судовій з надією на її майбутню книгу, що стане новим кроком для Покоління 87.

David Mitchell (Photograph: Dying Orpheus 1972)

ніч крізь помаранчеве вікно

(і)

Сьогодні ввечері
в бурштиновому теплі
її глибокового сну
я боротимусь за сезонного себе

проживаючи знову
дощ і мряку її посмішки

тож тепер
за таємничий момент
її обличчя -
в маренні мого горла
шепіт її блідих уст -
по моїй соленій шиї
моїх плечах

тож тепер
у тиші
моменту
ми знову йдемо
тією юною ніччю
і це

крок за повільним кроком
в тремтіння.

(іі)

Там ніч
і це
ти нахилилася
твоє плече в світлі багаття
помережане
витонченими синцями
вересу

ніжність і ніжність і ніжність

твоя холодна рука
була на моєму обличчі
мені – спокійному -
ніжність як зітхання що згасає
бліда як відзвук твоїх очей що закриваються

твоя тонка рука
йде моїм обличчям
пробує мого рота
зупиняється на горлі аби послухати -
мою кров
      її навіжене змагання

твоя тонка рука
йде моїм обличчям
мені – спокійному -
ти – наче сліпа

ніжність і ніжність і ніжність

твоя тонка рука

біля моїх очей губ
і пасм яскравого волосся
злегка вигинається
униз усіма тендітними левадами
твоєї осінньої шкіри

твоя холодна рука
йде моїм обличчям
щоб дізнатися форму аморфного
щоб закарбувати час на похмурому обличчі
пелюстці посмішки
або на переляку
занадто вродлива аби розмовляти

тиша -
твій собор.

(ііі)

Сьогодні ввечері
у величезному просторі цього застиглого моменту
у цьому столітті
між дзвоном і блакитною зіркою
крізь решето стривоженого повітря
що відсіює голоси з вулиці
в мене є ти – така
яка ти насправді.

Десь там зірка дзвенить як дзвін
смерть. день. народження. ніч.

Я не можу володіти тобою знову
безпечно як зараз

ти -
     звук спеки
     у саду
     що визріває

ти -
     перша маленька лілея смерті
     бездиханна
     приходиш зачудована
     задихаючись на підступах до
     мого сірого обличчя -
     я приголомшений

ти -
     грієшся від незапаленого вогнища
     від запаху невипалого дощу
     відлуння музики
понад усім чорно-білим озером

ти -
це не має імені
чим ти є
неписальне

смерть. день. народження. ніч.

Десь там зірка дзвенить як дзвін
зморшки теплої паніки понад бідним днем
його гігантського обличчя.
голос його великий
крізь
     усе небо
кличе Уліса.

Це не те, що я самотній
у світі
без тебе -
але це те що я самотній
у тобі
без тебе

Сьогодні ввечері
я володію тобою такою яка ти насправді
між; без;
так багато світів
складених як карти
між дзвоном і блакитною зіркою

хто не хотів би гігантського викрику?

(iv)

Пам’ятаю її як п’яту пору року
вона
що прийшла неочікувано
в ті пісні місяці
соромлячи пунктуальні блакитні вечори
гордою вічністю своєї плоті

вона
що любила гордо
викликаючи подив і трошки природнього остраху
що обхопила довгими холодними пальцями
тонкими і блідими як світанок
моє товсте обличчя
що блукала співаючи
моєю освітленою головою
розсіюючи спогади про майбутнє
як розжарене каміння
     чи троянди

вона
що обережно вхопила мої вуста
поміж свої дрібні холодні зуби
що цілувала лушпинки моїх неповоротких очей
тож я також можу плакати
за життям

я пам’ятаю її як п’яту пору року
що прийшла неочікувано
і вродливою промайнула

© Юрій Завадський, адаптація, 2011

(продовження…)