дівчина з рисами жінки
яка не сміється з проста.
Ти піднімаєш руки у гору
так легко і ніжно
що час зупиняється подивитися
на один твій рух мізинцем
на одну твою лінію вигону пальців.
серед чорних і білих
неначе між пеклом і раєм.
ноти з листка стають
твоєю душею.
Благаю…
дозволь упасти під ноги твої калюжею.
Дівчино підніми голову вверх
і я впаду краплиною на твоє чоло.
я — самотній ліхтар
похиливши головну слідкую
як ти обминаєш калюжі.
Твій інструмент — вміння оживити минуле
і сказати всім
ось цей камінчик із гори гравію
подивіться його можна знайти
коли впевнено знаєш
що саме шукати.
Заплети у волосся своє пшеничне
четвертні і половинні
мого спокою
вкраденого твоїм словом
гострішим за всі перукарські бритви.
Хочеш вірші про тебе
будуть мені як молитви…
спасіння
лише в забутті.
Оксані Г.
Ти розтулила напівсонні
Мої заплющені долоні,
Ти їм дала гарячих сліз -
Весь спадок нещасливих гріз.
Із моїх пальців кілька крапель -
Пекуча згадка, як світ плакав,
Сховавшись за парканом саду,
Бо викрав гроно винограду.
Світ був тоді маленьким зовсім,
Боявся: раптом прийде осінь.
Раптово осінь не прийшла.
Вода, що землею спрагла,
Крізь руки додолу прагла…
А я набрала в пригоршні дощу.
І засміялася тому, що я живу.
Не лий зі дзбанка роси, осінь…
Узвар духмяний розлили зливи…
Хоч світ і виріс, але досі,
Він заграє у дивний спосіб.
Пустельний хаос в голові,
Поглинутий частотами імпресій, –
Вже не для тебе й не тобі
Моя печаль у вигляді депресій.
Забутий совістю October
Пішов у двері позавчора
Вагомістю примхливих фобій,
Коли я був тобою хворий.
Стоїть у вазі на столі
Троянда подарована тобою,
Її минув вже другий рік –
Вона і висохла з водою.
І колір вже давно не той –
Від талої краси один гербарій,
Років разючий злий герой,
Мов син казкової примари.
Прихильність вмерла у біді,
Чомусь неповністю, частково.
Як жаль, що більше не тобі
Я скажу, що тобою хворий…
Prod.Вершеність
Опісля біль розбавленої крові,
Обпалені від зошита листки,
Ти запалила цілу повість,
Ти не хотіла вберегти.
Мелодія у виді демо,
Неначе проба з-під пера,
Завчасно, з вставкою окремо,
Ні страху, ні печалі, ні добра.
Розбите скло, каміння брили,
Знайома і незвична пустота,
Пробачила, забула, розлюбила, –
Нехай, і була саме та.
Без натяку надалі у майбутнє,
Ти просто ти – а я не я.
В чужих навіяннях відсутні
Якісь ознаки для життя.
Вже терпнуть руки і взнесилі
Осліпнуть, не заграють щастя,
По-восьме, начебто, можливо,
Наскрізно, прикро, бо не вдасться.
13.11.09
Вечірка була в розпалі
Завжли наступає такий момент -
коли всі вже трохи розігріті, піддаті та сміливі настільки,
щоб залишити насиджені місця
і піти поспілкуватися до іншого столика/покурити/в туалет/ потанцювати/ позалицятися до незнайомої дамочки
цих двоє теж залишилися наодинці
за столиком на чотирьох
нічого, так буває
між ними могла б стати цигарка, та щось зупинило
і запитання “ну як ти?” стало викликом
хто придумав поняття “приватного простору” і які дурні ним користуються?
важко розповісти про рік життя з іншого краю столу, за час, що сусіди “між” вийшли по нужді,
важко розгледіти смуток в очах, перекрикуючи скажені децибели
і голови, які тягнуться одна до одної, не допомагають
це скорочує відстань максимум на десять сантиметрів
якщо дивитися з Місяця – вони будуть одною цяткою
злитоєдині
в горлянці задихатимуться признання “якт”, “яктт”
але між ними відстань,
яку не скоротити на двічі по десять сантиметрів.
діти любові
вимикаючи світло
слухали як падає сніг
і солодко бігали їхні на пів пяні руки
по тілі
та зупинялись
спіткнувшись об груди чи шию
тепло — гарячий сніг
на срібно — холодне тіло
а вдома нікого немає
і вікна в кімнаті потіли
а за вікном падав
все це й же теплий сніг
кіт що ревнує тебе до інших
в цю ніч мріяв лише про одне
втопитися у ванній
де його і закрили
йтимеш додому в час коли двірники
на своїх мітлах виїздять
із брудних підїздів
прибирати залишки
зірваних з неба зірок
пил піднімається разом з туман
зоряний пил на твоїх каблуках
губи вже не червоні
говорять до себе самі
йдеш по пустих тротуарах — по злітних смугах
одиноких літаків
діти любові граються із гріхами
не розуміючи де правда де сон
падають голі безтямні у пісок
годинника що розбитий випадково
нервовим котом
який бачив все
ти боїшся що він проговориться якось
і ці дитячі витівки стануть твоїм прокляттям
В цей день пішла в рух
найдороща косметика
І мама на кухні ховала сльозу.
Вона памятає тебе найменшою
а бачить сьогодні таку молоду.
І батько щоб не заплкати
ховався за різні слова
а ти кружляла замрієна
по кімнаті де вчилась ходити.
Але скільки би років тобі не минуло
мама завжди буде права.
І між друзями голосистими
ти тонула від щастя сповна,
подарунки і тости
квіти спиртне і листівки
все так змішалось в цей день
не звичайний і незабутній.
Я щасливий що був поряд з тобою
танцював цілував тебе в щічку
і що зпамяті це не загублю
як випю горілку.
Піднімаю цей келих до неба
випаваю із нього до дна
щоб ти вічно була красивою
щоб ніколи не була сама.
У цю ніч ти змивала з лиця
найдорощу косметику
і лягала у ліжко на пів сміючись
ти сьогодні заснеш повнолітньою
та прокинешся з ранку
таким милим дитяком привітним.
Соломії Крушельницькій
Ще ви3мую твої високовольтні доторки,
І хоч би яка третина мене на них відгукнулася,
Я звучатиму довго – 3ватиму доти,
Аж поки хвилями ліжка не розійдеться
Моє не3вке волосся.
Опісля 3вожно засну і 3вимірні твої 3вірші
Будуть снитися знов. І себе у них впізнавати
Я втомилася.
Ти помітив – 3птихи у тебе виходять все гірші.
«Де ж ти, Музо?», – кричиш, – «Де ж ти, 3клята?!
Чи для тебе уранці відбути 3зну?»
Поміж тим, й я подумаю:«Хто ти такий, коханий?
3єдиний, чи ти 3ликий?» -
Хоч втомилася так, я б навіть 3чі тобі віддалася,
Я б 3 музи тобі віддала,
І за тебе 3кратно померла б, бо тільки ти – моя вітчизна.
Ще ви3мую твої високовольтні доторки,
І хоч би яка третина мене на них відгукнулася,
Я 3 з в у ч а т и м у д о в г о…
Натхненною жадобою надій
В кімнаті з поглядом на білу стелю
Був створений чарівний образ твій
Таємного художника пастеллю.
Терпкої відданості сплав
Розлився серцем із самого дна
Брехливим трепетом дзеркал,
Магічністю старого полотна.
Холодна милість з незворушністю в очах
У тому погляді від ангела твоєму,
У ньому сором, відданість і страх,
Що так походить на прогрішну Єву.
Та лиш таку тебе почнуть любити,
Намилувавшись звершеністю торжества,
На подив заздрощів розлитих
Подібна будеш ти до божества.
І в ніч оцю в тобі прихильність тоне,
Не знаючи, що доля знов призначить.
Для когось стала ти немов ікона,
Але й вони також в гордині плачуть…
згодом гріхи забуваються і навіть
ніхто не питатиме в дзеркала
втрачених кольорів
у музики звуків
в тиші – смирення
ніяких дискусій чи сумнівів
ті вважатимуть себе переможцями
простуючи гордо в красиве Нікуди
нелегко є вовком не бути
і взагалі інакше віриться в щось
коли ти голодний/голодна
Портал оновленої НСПУ Буквоїд