КРИК
юрій завадський/юрий завадский
олег карпенко/олег карпенко
Редактор: Богдан Боденчук
Мова — російська.
© Юрій Завадський, 2009
© Олег Карпенко, 2009
мала поглянь
це ж я і ти
і два коти
один як я
один як ти
Сонцем ховаєшся за стовпи будинків
Чуєш розбиваються дороги
Паломниками небесними
Один за одним в чергу стають
І по дротах тролейбусних повертаються –
В колиску.
Не пам’ятають…
Не сплять…
Думають…
Плачуть…
Відмовляються думати.
Вийди до них промінням совїм і мовчи
Мовчи до поки не перетворяться вони
Із сліпих в чуючих
Із тиранів у дорогу…
Із сорому у траву…
Із роси у небо…
Вії моєї країни захаращені.
Рутина осяжних відчутно градацій
Із вставкою перед суміжністю «де»,
Тісна двохкімнатна Карпенка 13
Із розуму скоро незрячо зведе.
140 на картці і 20 в кишені –
Усе, що потрібно на спомин додому,
Можливо, гріхи хтось замолить за мене,
Коли не вернусь до своїх на Покрову.
Натомість сухий і занедбаний стиль,
В нірвані де я і ніде ти,
Залежність чужих мікрорадіохвиль
Малює забуті у пам’ять портрети.
Сорочку прасую, тримаючи праску
Із думкую про неосмислене завтра
Сходити по грані феєрій-фіаско,
Без знаків питання – не треба, не варто.
В суміжності тих імпульсивних «але»
Моє інтермецо у проміжку арій
Сьогодні велике, а завтра мале
Дорівнює: квіти – гербарій.
цього життя я поведу тебе в кіно
кіно про нас де гратиме спека
і там ми знову закохаємось
так яскраво так сильно так на вічно
що нам стане тепло
тепло від нашого ж кохання
цього життя я поведу тебе в кіно
кіно про нас де гратимемо ми
і там ми знову закохаємось
я в тебе ти в мене і так на вічно
що нам стане ніяково
думаю воно буде схоже на нас
таке як ти… таке як я… таке як є…
Я – українець, і
Мене це влаштовує,
Більше того, мені це подобається.
Я – безробітній,
Зареєстрований в центрі зайнятості,
отримую соціальну допомогу
Шістдесят п’ять гривень за добу байдикування,
Останні два тижні живу з батьками.
Мені двадцять два,
Майже весь свій час і всі гроші я витрачаю на
Алкоголь, жінок, книги, автостоп,
Щоправда ані перше, ані друге
Не приносить мені задоволення.
Від алкоголю болить шлунок і серце,
Від жінок тисне у скронях,
Погано сплю,
Книги читаю в проміжках
Між сном і всіма іншими справами.
П’ю з росіянами і поляками,
Котрих влаштовує їх національність,
Та українцями, які все частіше зриваються
І говорять про візи, Європу, еміграцію…
Наостанок, майже пошепки і ніжно, про любов.
Я – українець.
Мене це влаштовує.
Більше того, мені це подобається!
p.s.
”
“Я – українець.
Мене це влаштовує.
Більше того, мені це подобається!” - нахабно поцуплено у Юрія Макарова (надихнуло йоптіть)
Пане Президенте, не чіпайте моєї країни
Бо в мене не залишиться варіантів
Окрім того аби
вас вбити!
Пане Президенте не чіпайте кордонів моєї країни
Ваші онуки ні в чім не винні,
Які і мої майбутні діти,
Залиште їм вільну країну,
Не чіпайте кордонів: ні теплих, кримських, південних,
Ні темних, холодних, східних,
Бо в мене не залишиться варіантів
Окрім того аби вас вбити
Пане Президенте,
облиште
Облиште, я втретє звертаюсь до вас,
Не чіпайте української мови,
Бо без цих слів якими я зараз до вас пишу
Я втрачу голос, я втрачу силу,
І в мене не залишиться варіантів
Окрім того аби гризти,
Гризти вам горло, Пане Президенте!
Розслабтесь і просто не чіпайте
Не заважайте, ми вирвемось і витягнемось
Знайте, тепер я готовий повірити у Всевишнього,
Який послав нам вас у кару,
Та пам’ятайте він залишив нам вибір,
Вас вбити!
Я проти,
щоб отак стояти навпроти,
Дивитись у вічі,
і не бачити вічність.
Хочу прагнути більшого,
Хочу сягнути вищого..!
та відчуваю силу втоми,
Рване тіло все судомить!
Калічать слова, добивають образи,
Гвалтують свідомість
такі нікчемні фрази.
А що маєш натомість?
Трахаєш себе ж своїм егоїзмом,
Сосеш самолюбству,
цілуєш повітря, що тхне ананізмом.
А знаєш…
мені тебе навіть жаль,
мені за тебе прикро -
така вся розумна,
а корчиш з себе останнє бидло!
повір, це зовсім не круто.
У в’язкій і запаленій тиші
переживаємо спільні застуди.
Від зими залишилося кілька тижнів,
не думається про колишніх,
не мріється про майбутніх.
І чогось так сновидно сниться -
в цьому зовсім нема театральності.
Виходять з моди квитки до культурних столиць,
Ти постійно губиш якісь дрібниці,
і відчуття реальності.
А хочеш, насичу усе, що говорю,
заплетенням звуків і ламаних ліній,
дотиком пальців, запахом моря?
Тільки вважай – не дивись угору -
від такого неба занадто мліють.
Натомість, гуляючи містом, мов палубою корабля,
хитаючись серцем – розсіченим навпіл, мов яблуко, стиглим,
і Твій силует у млосному вигині дня
ступає там, де з-під снігу чорніє земля,
мов шкіра, чутлива в передчутті відлиги.
(Я бачив, я відчував рано-вранці:
вже прогиналася крига
від моїх знервованих пальців.
Ось він – кінець дистанції,
вже незабаром квітень. І книги,
прочитані, і проговорені взимку,
раптово знаходять сенс.
Вулиця, мов кошеня, вигинає до сонця спинку,
Ти усміхаючись, йдеш на зупинку.
Тепло. Все тане. Знову кудись несе.)
Ми переживаємо спільні застуди, як війни:
капітулюють фортеці й міста під ковдрою,
але зліва у грудях не вкриється інієм,
за це нам воздасться подвійно,
і обов’язково по-доброму.
Сколихнувся часу непохитний вирій,
Десь на дні скувалася німа безодня,
На межі старих війни і миру
Загрібали щастя отроки добротні.
Океани бились об каміння крику,
Що повстало знову у бентежні гори,
Одинокий парус, що тепер безликий
Вже заручник потьмянілої потвори.
А холодний вітер з дня у день зриваючись
Долітав до пізніх застарілих брам,
Де терпіння слізно раз-у-раз благаючи
Потопало в горі від його «добра».
І ходили в почесть зрада і сумління
На благальні вулиць так наївні прощі,
Голосити вирок зверхньої катівні
Гільйотинним судом на всесвітній площі.
Розбивались віри нерозлучні скелі
Тим нестримним часом на страждальну смугу,
Долітавши в острах до підніжжя стелі
Наслідками лівостороннього руху.
Портал оновленої НСПУ Буквоїд