Літературна студія 87

По тихій весняній алеї
Листочок вітер колотив.
Шматочок сонця золотого,
Шматочок осені котив.

Прохожі сірі проходили
Все мимо, мимо… Тупіт ніг…
Шматочок осені топтали
І міг пропасти він в пітьмі.

В зневірі тоне він буденній,
Щодня блукає між людьми.
Не знає він, що особливий -
Осінній лист серед весни.

перед тим як кинути курити
є винятковий вечір
накуритися ніби напередодні самої
смерті
щось збіжне я помічаю в жінок
які подальшого дня замишляють
прикластися до дієти
напхатися щоб аж затріщало

а от Бог і гроші люблять порядок
ніяких винятків
жодних але

ще ніхто дотепер не відіймав у мене привілею
робити особисті помилки
тліє сніг
людині яка збудувала державу в собі
зовнішня влада не є потрібна

залишаєш це місто
де автівки викидаються на узбіччя
немов морські леопарди
їх потім загорнуть у целофанові пакети
а ті узбіччя знову будуть такими ж охайними і непримітними
так наче ніхто й не бив по них металевим хвостом

доля квітне білими рисками на нігтях
хоча це може просто нестача кальцію
калію класифікації чи хоч якоїсь контрацепції
тобі кажуть що робота – як хлопець
перестарілий потенційний директор каже що робота як хлопець як чоловік
з яким треба спати без резинки
віддаватися цілком і повністю
вкладати давати присвячувати

цей день ці слова теж вирізьблюються вигадливими квітунками
хоч їх і так не видно з-під невиклично нафарбованих нігтів

над містом тонни неба
автівки теж задихаються
чмихають в обличчя і так нерозважливо забуваєш відвернутися
їдеш з міста
з міста
де
твоє волосся можуть переплавити на тридцять мідяків
не спитавши згоди
не підписавши контракту
де люди з голосами побутової техніки
розповідають усі казки світу.

Ти йдеш із горем у очах.
Тебе слізьми своїми поливає небо.
Та не змиють вони ран з душі,
Бо небо плаче не за тебе.
Чому така довірлива була?
Його слова були солодше меду.
Навіщо своє тіло й серце віддала?
Хоча й передчувала його підлу зраду.
Обнімав. Так ніжно в губи цілував.
Від слів його серденько завмирало.
А в мислі план жахливий будував,
Що ранить серце, мов осине жало.
Він обіцяв, що будете щасливі,
Твою голівоньку віночком білим повине.
Він клявся, що в нього ти єдина,
Що понад все на світі любить він тебе.
А ти повірила, й дала те, що хотів він.
Та виявилось — пусті були його слова.
Сміючись, до іншої пішов він,
Й для нього ти неначе й не була.

Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі?
Куди винеться стежка, мов смерічка?
Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі,
А під мостом несе бурхливі води чиста річка.

Тепер у прірві погляд твій шукає забуття.
Достатньо серденько вже слізоньок напилось.
Мов кінострічка, все твоє життя
У пам’яті, мов на екрані прокрутилось.

«Простіть усі! Я зараз може й неправа,
Та помилок в житті я забагато наробила!»
Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова
Вмить твоє тіло юнеє накрила.

А він живе. І розкошам своїм радіє,
І іншу тішать вже його слова.
А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим
І душу твою вже забрала чистая ріка.

Коли весна виявилась ще тою шльондрою,

Й тепло під ковдрою стає бажаним, та нечастим гостем,

Шукаєш розради і ласки стоячи навколішки у душі,

згадуючи водоканальних богів,

й ангелів їхніх блаженно-п’яних з розвідними ключами,

І  тепло  яке ллється на тебе  з висоти

Краплями пестить  тіло й волосся твоє

Змиваючи сором’язливі бажання, сни й прожиті дні

До стоків  міста, до каналізації життів,

Запітнівше дзеркало сховає тебе оголену в собі

мрії і сльози, що змиті тобою,

вип’є хтось інший на другому кінці Землі

оце  здається і весь кругообіг води.

З протертим дзеркалом починається новий день,

час подібно воді, що розлилась планетою,

стікатиме тілом твоїм, від дня першого

до останнього – холодного.

Серед тих розмитих світлом меж,
Розумієш, що не треба цих прелюдій,
Я ж також, нажаль, із них я теж –
Щось на кшталт голодної приблуди.
Так, можливо всьому є ціна,
Ми заручники своїх незримих еґо,
Тільки зовні все повік дарма,
Навіть більше супер-стар чи мега.
І не треба так молити завтра, –
Скільки в світі щастя, стільки й в світі бід,
Споглядаючи, тобі хтось тихо заздрить,
Споглядаючи, плює услід.
Ці хвилини надто довгі без смирення,
Я ж також не відаю про час,
На зчерствілий хліб малиновим варенням,
Мов на душу тілом із прикрас.
І не варто жити без ілюзій –
Це щось більше ніж буденний мізер,
Знати б, де насправді вірні друзі,
Вороги, байдужі, жертви візій.
Серед лих і просто супокою
Розумієш світ крізь спалені листи…
…………………………….
Я хотів би навіки лиш бути з тобою,
У житті і деінде лиш ти.

05.03.10

Дописуйте голову і хвіст до рядка:

*

ВІДПОЧИНОК

50
100
500

асфальт

*

ОЖЕЛЕДА

ортопед

ортопед

ортопед

*

ТАКСИСТ

музика
бабло
карбюратор

курить

*

РЕМОНТ

куфайка

50
100
500

*

Тетяна

Була і є

Заснула на руках чужих

І завтра знову ранок

В долонях твоїх

лінії моїх доріг

У вузлики

У павутину

Моя рука гуляла із твоєю

Мій спокій танув снігом першим

Торкаючись зіницею твоїх очей

А що тепер крім спалаху від блискавиці

Не втримаю нічого врешті решт

Так як кидав це тіло під колеса

Немов би вперше і в останньє я кохав

Була і є

Як пам’ять візерунків на вікні морозом

Мов вена що пульсує на руках

Порізатись боюсь об твої вії

Стаю на міст хиткий із слів

Тетяно вперше так тебе назвавши

Я вимикаю розум свій

Десь у рядках про божевілля моє

Знайдеш про себе розділ чи сторінку

Написано буде рукою на підпитку

Все те що я неможу говорити

Про ті слова і вчинки злісні

Та знай тебе кохав

Поет

Василь Колісник