Літературна студія 87

Я лю те, лю!

Юлю!

Не їм, не п ‘ю

не сплю

Юлю, я лю

те лю!

Те лю моя

Юлю!

Я лю те лю

Юлю!Аж в де не сплю,

А в но не п’ю!

Не зна ця лю

Жалю!

Ти вірила, що секс,
Пов’язаний коханням,
Дає любові сенс,
І що я твій останній.

Відкрилася мені –
Та знала позаочі,
Що почуття мої –
Це різні пози в ночі.

Прокинься і не спи,
Це лиш натура звіра,
Кохатися в імлі –
Забороняла віра.

Прощай, цей акт помер –
І не було любові.
Про що писав Гомер?
Війна з коханням хворі!

Усе, іди – не плач!
Ти знала все спочатку;
Я лицар чи палач?
Знайди в мені відгадку!

Будь-коли ти бачила
Як сутенер рахує гроші?
Чесні бакси США!
Чи ти б йому пробачила
Віддавши тіла вроду,
Чи плакала б душа?

… на день народження

намалюю тобі міцних гілляк

а ти відповідай взаємністю

сплети із них на моє гепібйоздьє

м*який шнурочок

і не забудь купити

“DOVE”-вишневий пиріг

розійдемося

по обидва боки яблуневого дерева

я – із твоїми подарунками

ти – із моєю картиною

і ненадкушеним яблуком у кишені …

Я не в силі читать твої думки,
Я не в змозі відгадати почуттів.
Та, все ж мені важливо знати,
Чого ти хочеш і хотів.

Довкола нас цвіте буйне життя.
Слова кохання линуть на роздоли.
Кохаю щирим серцем я тебе,
Та про взаємність ще й немає мови.

І я прошу – всю правду розкажи:
Чи граєш, чи по-справжньому кохаєш?
Не муч! Моє серце облегчи,
Якщо ти серце, а не камінь маєш.

І ось я знову на ропутті… Куди піти? Куди повернути? По якій дорозі піти? Довкола пустота… Свобода…

Та ні – це мені лише здавалось – насправді я сижу в тісній кімнаті. Стіни з веселими рожевими шпалерами здавлюють мене своєю веселістю… Насправді я не вільна – я в полоні  власних мрій і надій, цих химерних привидів, яким ніколи не стати дійсністю…

На очі находять сльози… Вони зміями душать мене за горло, не дають дихати, вбивають… Я хочу заспівати, щоб ти почув, щоб прийшов на мій поклик – та сльози не дають, все сильніше здавлюють, і не чути ні мого голосу ні поклику душі… Ні, ти їх не чуєш… Сльози…

А може це не сльози здавлюють так мене – може ці невидимі змії – це страх… СТРАХ… Так, я БОЮСЬ, що ти не любиш мене, і ніколи не полюбиш… Я не потрібна тобі…

Сльози…

Так добре мені,

Що забуваю писати вірші,

Забуваю молитися.

Не знаю – плакати,

А чи втішатися з цього.

*

Помічаю – наша ідентичність

Прочиняє мене навстіж.

Зусібіч – ти:

Твої вузлуваті слова,

Твої вузлуваті пісні.

*

І так добре мені, що паморочиться в голові,

Навіть коли замикаю очі.

Так добре, що ігнорую прірву між рядками

оцими.

Схилило в різні береги і п’яна шляється весна
В простори вітрову залежність,
І так живеш мов сіризна, коли нічого не спізнав,
А час то ріже без снаги на різні межі.
Кричать мигалки звідусюд, зриває спокій наповал
І душу пропікає жовтий погляд,
А десь дезінформують синь, на плечі вішають катинь
Або кидають в блуд голодомору.
Мені б проблеми їхніх слів, ця партія промиє вічність
І розкидають нас похилим шляхом,
Та ми ж здається трохи грішні, нам серп у груди сором в вічі
Один, зате великий хлів,… із дахом.
Мені ж повторюю плювати, хоча ж буває в серці час
Коли гнітить мене не те, щоб ця рутина,
І світ колишиться без нас, хоча жевріє і не згас,
Хоч кожного на свято об’єднає домовина.
І більше б жити без сміття, для когось просто серед сну,
На кухні чай і разом заодно допрати одяг,
І б знала ти оту нудьгу, коли тебе єдину – ту
Боготворив навзнак життя, мов бідний злодій.
Я б серед попелу повстав, я б в рай тебе одну провів,
Нехай пустельний – ти ж все знаєш,
Та жаль кривить, що я не вмів тебе читати між рядків,
Не вивчивши дурних вистав, нічого замість.
І та одноманітність без, сьогодні воля через парти
Кидається з вікна мов навіжена,
І нам говорять «так… не варто», чекати-мріяти про завтра,
Нема хуанів і терез і це не сцена.

05.04.10

У ночі віконні самотність спізнав,

В суботу ж, здається приходить неділя.

Крізь тиск невідомості вбита весна

Мов передсезонне завчасне похмілля.

Ніщо розпочате забув, не звершив,

А доторк снаги розплітав протиріччя,

Мов тінь синагог із розп’ятих віршів,

Вістив пастораль у ХХ століття.

Суміжність холола і транс серед мли

Нашіптував зовсім пустельне сум’яття,

Для ситих паливши розтерзаний млин

У тихе розтліле судомне багаття.

Ніщо серед відчаю – досить із них,

Залишити попіл і бути свідомим.

За тебе хтось інший допише цей стих,

Один серед тих посланців невідомих.

20.03.10

Краплі морфію йдуть по холодному тілу

По крові розходяться заспокійливі ноти

Ти знаєш, так просто жити без тебе

Лиш щоденно вживаючи сон панацеєю 

Ілюзія "НАС" вже повільно зникає

А знаєш, є вихід, я просто можу 

жити життям кавового апарату

без ознак життя, почуттів,

                                          ти цього хочеш?