in the warm New York4 o’clock light we are drifting back and forth
between each other like a tree breathing through its spectacles
and the portrait show seems to have no faces in it at all, just paint
you suddenly wonder why in the world anyone ever did them

I look at you and I would rather look at you than all the portraits in the world
except possibly for the Polish Rider occasionally and anyway it’s in the Frick
which thank heavens you haven’t gone to yet so we can go together the first time

and the fact that you move so beautifully more or less takes care of Futurism
just as at home I never think of the Nude Descending a Staircase or
at a rehearsal a single drawing of Leonardo or Michelangelo that used to wow me

and what good does all the research of the Impressionists do them
when they never got the right person to stand near the tree when the sun sank

or for that matter Marino Marini when he didn’t pick the rider as carefully
as the horse

it seems they were all cheated of some marvelous experience
which is not going to go wasted on me which is why I am telling you about it

—Frank O’Hara

Вдихати з тобою кокс

набагато веселіше, ніж їхати в Сан-Себастьян, Ірун, Андай, Біарріц, Байонн

або захлинатися блювотинням  на Tравесера де Грасія в Барселоні

частково тому що в  своїй помаранчевій сорочці ти виглядаєш  щасливіше Святого Себастьяна

частково через мою любов до тебе, почасти через твою любов до йогурту

частково через флуоресцентні помаранчеві тюльпани навколо беріз

частково через наші таємничі усмішки «вдягнуті» на себе перед людьми і скульптурами

У це важко повірити але коли я з тобою може бути все що завгодно як раніше

як урочисте як  остаточно неприємне як  скульптура навпроти

в теплому світлі Нью-Йорку о 4:00 ранку ми дрейфуємо взад і вперед

один за одним як дерево дихаюче через окуляри

а портрети здається не мають жодного обличчя, просто фарба

ти раптом здивуєшся навіщо в світі хтось робив їх взагалі

Я дивлюся на тебе і я б вважав за краще дивитися на тебе, ніж на  всі портрети в світі

окрім, можливо, Польського вершника іноді і в будь-якому випадку ще Фріка

на якого дякувати Богу Ви не пішли ще тож ми можемо піти разом вперше

і те що ти так красиво рухаєшся більше чи менше піклуючись про футуризм

так само, як у себе вдома я ніколи не думаю про Голого, що спускається сходами чи на репетиції один малюнок Леонардо або Мікеланджело, використаний для  того щоб здивувати мене

і що хорошого в усіх дослідженнях про імпресіоністів

коли вони ніколи не  обирали правильну людину стояти поруч з деревом коли сонце зайшло

або  якщо вже на те пішло Маріно Маріні, коли він не вибрав вершника так само ретельно як коня

здається, що  всі вони обмануті якимось дивовижним враженням

яким не збираються ділитися зі мною, саме тому я розповідаю тобі про це

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

David Mitchell (Photograph: Dying Orpheus 1972)

ніч крізь помаранчеве вікно

(і)

Сьогодні ввечері
в бурштиновому теплі
її глибокового сну
я боротимусь за сезонного себе

проживаючи знову
дощ і мряку її посмішки

тож тепер
за таємничий момент
її обличчя -
в маренні мого горла
шепіт її блідих уст -
по моїй соленій шиї
моїх плечах

тож тепер
у тиші
моменту
ми знову йдемо
тією юною ніччю
і це

крок за повільним кроком
в тремтіння.

(іі)

Там ніч
і це
ти нахилилася
твоє плече в світлі багаття
помережане
витонченими синцями
вересу

ніжність і ніжність і ніжність

твоя холодна рука
була на моєму обличчі
мені – спокійному -
ніжність як зітхання що згасає
бліда як відзвук твоїх очей що закриваються

твоя тонка рука
йде моїм обличчям
пробує мого рота
зупиняється на горлі аби послухати -
мою кров
      її навіжене змагання

твоя тонка рука
йде моїм обличчям
мені – спокійному -
ти – наче сліпа

ніжність і ніжність і ніжність

твоя тонка рука

біля моїх очей губ
і пасм яскравого волосся
злегка вигинається
униз усіма тендітними левадами
твоєї осінньої шкіри

твоя холодна рука
йде моїм обличчям
щоб дізнатися форму аморфного
щоб закарбувати час на похмурому обличчі
пелюстці посмішки
або на переляку
занадто вродлива аби розмовляти

тиша -
твій собор.

(ііі)

Сьогодні ввечері
у величезному просторі цього застиглого моменту
у цьому столітті
між дзвоном і блакитною зіркою
крізь решето стривоженого повітря
що відсіює голоси з вулиці
в мене є ти – така
яка ти насправді.

Десь там зірка дзвенить як дзвін
смерть. день. народження. ніч.

Я не можу володіти тобою знову
безпечно як зараз

ти -
     звук спеки
     у саду
     що визріває

ти -
     перша маленька лілея смерті
     бездиханна
     приходиш зачудована
     задихаючись на підступах до
     мого сірого обличчя -
     я приголомшений

ти -
     грієшся від незапаленого вогнища
     від запаху невипалого дощу
     відлуння музики
понад усім чорно-білим озером

ти -
це не має імені
чим ти є
неписальне

смерть. день. народження. ніч.

Десь там зірка дзвенить як дзвін
зморшки теплої паніки понад бідним днем
його гігантського обличчя.
голос його великий
крізь
     усе небо
кличе Уліса.

Це не те, що я самотній
у світі
без тебе -
але це те що я самотній
у тобі
без тебе

Сьогодні ввечері
я володію тобою такою яка ти насправді
між; без;
так багато світів
складених як карти
між дзвоном і блакитною зіркою

хто не хотів би гігантського викрику?

(iv)

Пам’ятаю її як п’яту пору року
вона
що прийшла неочікувано
в ті пісні місяці
соромлячи пунктуальні блакитні вечори
гордою вічністю своєї плоті

вона
що любила гордо
викликаючи подив і трошки природнього остраху
що обхопила довгими холодними пальцями
тонкими і блідими як світанок
моє товсте обличчя
що блукала співаючи
моєю освітленою головою
розсіюючи спогади про майбутнє
як розжарене каміння
     чи троянди

вона
що обережно вхопила мої вуста
поміж свої дрібні холодні зуби
що цілувала лушпинки моїх неповоротких очей
тож я також можу плакати
за життям

я пам’ятаю її як п’яту пору року
що прийшла неочікувано
і вродливою промайнула

© Юрій Завадський, адаптація, 2011

David Mitchell

night through the orange window

(i)

Tonight
in the amber warmth
of her deeper dreaming
I will assert my seasonal self

living again
the rain and mist of her smile

so that now
in the mystery of the moment
her face
is at my delirious throat
her blind lips murmur
over my salt neck
my shoulder

so that now
in the silence
of the moment
we walk again
through that young night
and this

step by slow step
into the trembling.

(ii)

That night
and this
you leaned forward
your shoulder in the firelight
patterned
with the delicate bruising
of ferns

tenderness and tenderness and tenderness

your cool hand
was on my face
to still me
tender as a receding sigh
pale as the sound of your eyes closing

your slender hand
moves over my face
tastes my mouth
pauses at my throat to listen—
my blood
its mad sport

your slender hand
moves over my face
to still me
as if you were blind

tenderness and tenderness and tenderness

your slender hand

at my eyes lip
and sheaves of bright hair
bend tiny
down all the slim meadows
of your autumn skin

your cool hand
moves over my face
to know the form of the formless
to print time into a frown
a petal of smiling
or a terror
too beautiful to speak

silence
is your cathedral.

(iii)

Tonight
in the vast room of this still moment
in this century
between the bell and the blue star
through the screen of shocked air
distilling voices from the street
I have you
as you really are.

Outside a star is ringing like a bell
death. day. birth. night.

I could not possess you again
save as now

you are
the sound of heat
in the grove
ripening

you are
death’s first small lily
breathless
come in wonder
panting at the foothills
of my grey face—
And I bemused

you are
heat from an unlit fire
the scent of unspilt rain
the aftersound of music
from across the black and white lake

you are—
it is nameless
what you are
unspelt

death. day. birth. night.

Outside a star is ringing like a bell
ripples of warm panic over the poor day
his giant face.
his voice is big
through
all the heavens
calling Ulysses.

It is not that I am lonely
in the world
without you—
but that I am lonely
in you
without you

Tonight
I have you as you really are
within; without;
there are so many worlds
stacked like cards
between the bell and the blue star

who would not like the giant shout ?

(iv)

I remember her as a fifth season
she
who came unheralded
into those lean months
shaming the precise blue evenings
with the proud eternity of her flesh

she
who loved proudly
causing wonder and a little natural awe
who drew long cool fingers
slender and pale as dawn
over my thick face
who wandered singing
through my light head
scattering memories of the future
like burning pebbles
or roses

she
who caught my lips gently
between her small cold teeth
who kissed the husks from my slow eyes
so that I too might weep
for life

I remember her as a fifth season
who came unheralded
and walked in beauty.

© David Mitchell

Він прийшов на нашу домашню вечірку і крутив свою музику
І коли він гарячого сонячного полудня вийшов до свого авта
Ми бачили як хулігани написали Х-У-Й на його лобовому склі
Він ганчіркою витер напис і холодно посміхаючись поїхав геть
Він багатий
Має велике авто

Моя банда забезпечить тобі
Сцени зґвалтувань у хащах
Зваблювання в автах, покинутих будинках
Бійки на базарах
Пил на черевиках
Розщипнені сорочки і підняті коміри
Яскраве налаковане волосся

Агов, чоловіче, хочеш дівчаток, коліс, травички? Давай… Я покажу, як треба відриватися. Тут є все. Давай… Я покажу.

У ті минулі дні все було простішим і заплутанішим.
Однієї літньої ночі, йдучи до пристані, я зустрівся з двома юними дівчатами,
блондинку звали Свобода,
темненьку – Вигода.
Ми розмовляли, і вони розповіли мені цю історію.
І ось послухай…
Я розповім тобі про тексаське радіо і всеохоплюючий ритм,
легкоплинний, повільний та нерозважливий, як декотрі нові мови,
що досягають твоєї голови холодом, нежданою злістю божественного гінця.
Дозволь розповісти про сердечний біль і втрату бога,
блукаючи, блукаючи в безнадійній ночі.
Тут, ось, довкола немає зірок.
Тут, ось, ми – каменовані
непорочними.

Хто шо не зрозумів, я не винуватий)

п.с.: в четвер о четвертій!!!

п.п.с.: Романович, а може ви зразу в Верховну Раду? Я і агідки безплатно пороздаю.)

юрій завадський/юрий завадский
олег карпенко/олег карпенко

Редактор: Богдан Боденчук

Мова — російська.

© Юрій Завадський, 2009
© Олег Карпенко, 2009

Читати »

виявляє істину він гортає книжку на телевізорі фантастична четвірка проти доктора дум дума

звісно приречений на поразку він вдає що дивиться у вітальні цього дня його історія

розпочинається бо деколи мова не тільки значення музика наприклад взяти слово

“бля” проноситься між твоїх губ учень в класі якось сказав йому ти можеш пояснити чому

ти вибрав використати це слово якщо хочеш почути мою думку воно здешевлює написане це надто просто

слово хлопчик стоїть на перехресті переносячи вагу з однієї ноги на іншу він

чекає червоне світло на зелене означає зупинку на рух бо він цього дня все ще пов’язаний з коміксами

не герой з суперпотужним рентгенівським поглядом чоловік дитина яка запалюється від просто

***

багато слів є

і грань

бо ж

чи наважусь я мовити “хуйня”