Літературна студія 87

важко бути справжньою у вигаданому світі. Тут я маю два ґудзика і в мене болить голова. Мені начхати, що ти не зрозумів ні слова. Ти всеодно вигадка. Тому я йду пішки по твоїм нервам, вмокаючи пальці до темної крові. Я намалюю на холодильнику твої губи. Нехай побудуть зі мною до завтра. А зараз піду курити, тебе залишу під дверима, пристреленого моїм поглядом. Ти ніколи не зможеш піти, бо є ще більш несправжнім ніж я. Худий, блідий, високий.. Змерзнеш, а я підігрію борщу. Вже майже ранок і ми знову не спали. Вип’емо наші ліки, тоді зрозумію, що я не люблю твої очі. Здаеться вони зелені.. Важко жити у хворому світі? Вимикай світло… За вікном червоніе…

Літклуб «МАРУСЯ» другий рік поспіль спробував «розрухати» українську молодь. Проект вже встиг зайняти шановане місце у літпроцесі. Його знають, ним цікавляться, випускники літшколи – пишаються. Адже кожен з них зумів витягти шукану доти нитку, знайти русло і дати крок вперед. Люди активніші, видають книги, організовують культурні літературні події, розвиваються у цій сфері.

Особливий вплив мала II літня літературна школа, у якій було прочитано 22 лекції Богданою Матіяш, Олександром Гаврошем, Дмитром Стретовичем, стронґовським, Олександром Ірванцем, Завеном Баблояном, Грицьком Семенчуком, Антоном Санченко – досвідченими письменниками і видавцями.

Нас вчили як видаватись, стати відомим, розповідали про літературний менеджмент, критику, користь Інтернету і його можливості, книжковий дизайн, електронне книговидання і ще про-про…
Проводились дискусії, тренінги, літературні вечори, кінопокази, «живий буккросинг» (де кожен презентував цікаву йому книгу, а згодом проводився обмін ними), mini-barcamp на мистецьку тематику ( де бажаючі мали можливість спробувати себе у ролі лекторів ), майстер-клас, готувались короткі перфоменси, робили ескізи до обкладинок книжок, відвідували музей ( на які село добряче багате), побачили пам’ятники і всяких туристів, відвідали озеро «Синевир» ( 900м. над рівнем моря, вночі хлюпає форель, купатись і ловити рибу заборонено), ночами співали і грали на гітарі.

Спілкування проводилось у вільному форматі, кожен міг висловити власну думку, враження. Мило, толерантно, без неприємностей. Тішило те, що обговорення проходило і під час обіду-сніданку-вечері ( а годували нас смачно-пресмачно), прогулянок, відпочинку. Лектори виявились не «радянськими» і з радістю ділились досвідом.
вони були всюди.
сильно і високо.

Жили в горах. Жили горами і літературою. Рипав паркет навчально-оздоровчої бази педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова у селі Колочава що на Закарпатті з 1 по 6 серпня.
Заявки приймались до 20 липня. Зі 130 обрали лиш 25. Брали до уваги чим захоплюється учасник, чи бере участь у літпроцесі, чим проявив себе, яку літературу читає і чого чекає від літшколи.

привет.
во мне сердце бьется как топот бешенного оленя
это не ты. это мертвое море забытых весен.
вспомни рассветы и может быть перебесишься
и останешься жить со мной хоть до осени.

мимо пролетают птицы
воздух прорезают стекла
я сижу за тобой
продолжая считать вдохи
хилая слабая недотрога.

сколько моря в тебе. сколько иголок.
во мне слезы текут талой водой.
по спине меня ветер старой простыней
хлещет. и становится тяжелей.

я целую тебя в плече
раздаюсь изнутри громом
твой город стоит мне комом -
коридор закрытых дверей.
я борюсь с собой.

смотри кому даришь свои обьятья.
небытье очерчает невинность.
птичьи стаи улетают. в быту остаются зимы.
сколько тебя просить останься?

я слабая девочка. чуток сломанна
изгибами пальцев рисую картинки из холода
иду по корточках. вырощу волосы ниже пояса
пойду навстречу тебе, по голосу
сарнами быстрыми, сквозь камни, без компаса.

я бушевала волнами. я танцевала бликами.
сколько дней я рвалась к тебе птицами дикими?
горе. сложное но мое.
я приду. может подставишь свое плече.

На пероні забутого міста
Там, де небо торкнулось повік,
Стоять ті, хто немає що їсти
І стоїть там один чоловік.
Йому треба лише допомога,
Бо у нього відтята нога,
Не в людей він просить, а в Бога,-
Щоб ще друга стояти змогла.
Його мрії літають так низько,
Його щастя живе на землі,
Він не хоче грошей, бо це низько
Зберігає багатство в душі.
Часто зводить він погляд до неба
І тримаючи скрипку в руках,
Грає щось для усіх і для себе.
Знов ховаючи тугу в очах.
Його доля завела в безвихідь,
Потім рідні зреклися усі,
Він самотньо цим світом бродить,-
На одній пораненій нозі.
Кожен ранок приходить нізвідки,
Кожен вечір іде в нікуди.
Ніби жде він щасливої звістки
І торкається ніжно струни.
Скрипка знову сьогодні заплаче,
Разом з сірим холодним дощем,
Поряд безліч людей, а неначе
Він один на цім світі, зовсім сам…
Мов бродячий собака він гнаний,
І на цій величезній землі.
Той, що в серці такий безневинний
Не знаходить себе у собі.
Ось і потяг прибув на платформу,
Люди вийшли з вагонів своїх
І крокують вони по перону,
Поспішаючи в рідний барліг.
А жебрак тільки дивиться в небо,
Кровоточить у нього душа,
Бо для щастя багато не треба –
Лиш шматочок людського тепла.
Знову сипляться гроші. монети
І від цього ще більше болить.
Справжнє щастя – не можна купити,
Його можна лише заслужить.
Знову мокрий асвальт, перехожі
З благородності чи від пихи,
Подають йому нібито гроші,
Відкупляючи власні гріхи.
Так ідуть собі люди, як люди,
Жебрак бачить холодні серця,
Він подивиться тільки на руки
І змалювує риси лиця.
Раз проходили мимо дівчата,
Кожна з них йому гроші дала,
А в одної небуло що дати –
Вона міцно його обняла…
І було це для нього за щастя,
Та маленька частинка тепла,
Обняла його, начебто батька
Зовсім юна дівоча душа.
Все завмерло, і світ лиш для них
Він все ж виграв вже програну битву.
Бо ніколи не прагнув скарбів земних,
Не про це шепотів він молитву.
Скипка стихла, почулися люди.
Що проходили мимо тоді,
Знову насмішки і пересуди,
Знову в спину встромляють ножі.
А жебрак тільки очі підвів
І побачив її таку гарну,-
Він пішов й на всі гроші купив
Найніжнішу червону троянду.
Вже не плакала скрипка, не боліла душа
Навіть очі хотіли сміятись.
Вона взяла троянду і тихо пішла,
Щоб вже більше сюди не вертатись.
Він провів її поглядом вдаль,
Та очима із нею прощавсь.
А на небі дівоча печаль
Разом з смутком його обнялась.
Знову взяв він скрипку у руки,
І був схожий на дивака.
Хоч почулись знайомі звуки,
Та вже усміхненого жебрака.
На пероні забутого міста,
Там, де небо торкнулось повік,
стоять ті,хто немає що їсти
І щасливий стоїть чоловік…

Моя перша гітарна мантра,
шестиструнний унісон.
Легке коливання пальців,
невідчутний камертон.
Моя перша гітарна мантра,
гіркоплинна поезія снів.
Й мої перші кроки визнання,
зібрані в моїй квартирі.
Моя перша гітарна мантра,
ковток новизни в буденності.
Катарсис мого минулого,
й наступний крок незалежності.
Моя перша гітарна мантра,
це початок,що не мине.
Це те,що буде зі мною,
і змінюватиме мене.

Поїзди.
Машини.
Автобуси.
Квитки.
Білети.
Посвідчення.
Північ чи південь?
Байдуже.
Головне позбутися відчаю.
Села.
Міста.
Околиці.
Будинки.
Вокзали.
Приміщення.
Ти далеко?!
Тебе нема поруч.
Мій спокій нарешті став вічністю.

Ти. в епіцентрі свого власного шторму. шкода, що до мене долітають лише далекі поодинокі хвилі. Ти. не боїшся глибини, а я можу тільки обережно рухатися у твій бік. я бачу лише твою тонку постать там. далеко. за 500 кілометрів. іноді. Ти. здаєшся мені прозорим міражем, у сяйві сліпучого сонця. іноді. я так боюся, що Ти і є міраж. боюся, що Ти зникнеш за горизонтом, розтанеш у рожевих променях моїх мрій. я не знаю чи ти здатен навчити мене побороти той страх. відірви мене від буденної мілини. я хочу, щоб цей шторм був нашим.
зможеш?

навіть під зливою, мене обпікає та висушує те почуття. його не можна назвати жодним існуючим словом, бо для мене просто не існує слів. мабуть, Ти тут ні до чого. усе в моїй голові. свідомо живу. підсвідомо. очікую? коли ти з пристрастю схопив мене за волосся. прижав до тієї вологої, обшарпаної стіни. я чекала нестерпного болю. але все безслідно зникло. вибухнуло полум”ям. згоріло миттєво. я так і не побачила твого обличчя. я кохаю тебе. але хто Ти?