Літературна студія 87

Я пам’ятаю, як тоді
Так заламалися твої
У гніві брови
Все ж, зате
Нарешті бачив я тебе
У гніві. Це видовище
Було настільки вайлуватим,
Сказав би хтось
А я сказав,
Що був простим,
Прости мені.
Ми існувати навчимось.
Ти відвернулася, я зблід
Лише дивився тобі вслід
Лише стояв. А поряд страх
Я за тобою по слідах
Таємно йшов.
Твій аромат
Зривав мій дах.
Все ж, на очах
цвіла ти вже у далині.
А ми – ніхто, ми – вороги.
І ці сліди, що на землі
Місцями начебто співають
Твої сусіди – солов’ї

Вони зі степового раю.

(продовження…)

Розстрілюють стрілки
нервово тишу.
Вгинає стіни
погляд дикої кішки.
Ріжуть темряву
навпіл очі.
Рішуче, як постріл,
як скальпель,
як зранений звір.
Розриваючи
часу тенета,
як нитку тонку.
Розтинаючи криком
серця різким
брудний чорно-синій
вельвет невідомості
й пітьми.
В мільйонах
крапок і тире крапель
читають долоні простір
за холодним склом.
Довго сканують пальці
штрих-код дощу
на сірій коробці вікна.
Крутять думки кіно -
чорно-білий фільм нервів.
Неспокою
чорні карлики
викреслюють
страхом і болем
у чорнім квадраті ночі
світлу знайому постать -
твоє маленьке
гаряче сонце
у сірій галактиці суму…
Нарешті ти прийшов.

Вона лежала на ліжку гола, мокра і п’янка…Як троянда восени, як перший зірваний листок абрикоса – такий же духмяний і запашний як дощ у п’ятницю тринадцятого. Так, саме цього пекельного дня вона зустріла його не кладовищі, він був у чорному, та вона не боялася, їхні губи зустрілися, як дві крижинки у відлигу і зімкнулись, як кігті у руках таракана..
Того дня вони ночували під мостом, під тим трухлявим, дубовим. Вони гуляли по кладовищах і смітниках, часто зупиняючись на 10 хвилин. Люди їх не розуміли. Вони спопеляли їх зневажливими поглядами і казали: « Ці двоє не знають що таке кохання!». Та вони знали, вони знаходили його на роздоріжжях, під мостами і під деревами. Воно жило у шпаринках між гробами і скелетами, бони носили його у долонях, як квітку, як перший промінь весни.
Вони танцювали до опівночі біля старого склепу,як кінозірки на червоній доріжці, як зимова паморозь і їм не було боляче, бо вони кохали!

Передозування самотністю.
Я вирішила закінчити життя самогубством…. Щоб вся червона рідина повільно, крапля за краплею витекла на килим. Щоб душа звільнилась і полетіла у космос. Щоб мої нейрони не скорочувались, а тіло не мліло від нестачі кисню. Щоб твоє вчорашнє стало моїм завжди. Щоб мої очі з кришталевою самотністю задивились у пусту вічність. Щоб мої губи назавжди затихли, як старий годинник на стіні.
Твоя амнезія мене не врятуює, у мене виростають крила і я вже не тут. Я гублюся у просторі твоєї кави без цукру, а в навушниках дограє остання мелодія. Мої молекули із сейсмічною швидкість долітають до твого обличчя і ніжно обіймають його. Ми вже не тут. Я на пів мертва, а ти на пів мій. Нам бути поруч лише до завтра, доки не приїдуть санітари і не заберуть мій труп у це похмуре місце. Я лежатиму там на своєму металевому ліжку, де температура завжди мінусова і розчинятимусь у повітрі злітаючи над містом самотніх ліхтарів. Над вокзалом пустих поїздів і загубленим носовичком у метро.
Ще кілька метрів і мене не буде. Я гладитиму безпритульних собак, даруючи їм свій холод і мертву ласку ,і вони помиратимуть швидше. Я стану повелителем нікому непотрібних тварин і лякатиму ними пішоходів на вулицях, а в морозяні вечори я літатиму над твоїм будинком. Заглядатиму у твої вікна, на твою самотність. Я згадаю тобі все, розсипані чіпси у кінотеатрі, загублений носовичок у метро і, те як ти дав мені померти від передозування самотністю. Та ти мене не побачиш, лиш вітер дуситеме твою свідомість, а мороз забиратиме твоє життя по міліметру квадратному. Ти помреш. Всі ми помремо. Тільки червяків колись не буде, бо я звелю себе кремувати, а попіл висипати тобі у каву.

ЛУНА
Я так часто меняю жизни, одеваю чужие роли
Засыпаю в пропахших потом накрохмаленных простынях
А в шкафах-коридорах  полных ветра и моли
Просыпается кем-то давно позабытий страх.

Там ведь люди-герои, там на улицах, слышишь? Тонут
Сквозь туман тянут руки в потертой коже
Я смещу свою ось, чтоб не слышать противние стоны
Нацеплю слепоту на убитую ложью рожу.

Гениально все просто а я вне историй,
ради славы слова, забываюсь вином.
Кто мне дал право первой тратить гордость на золото…
Отомстите пожалуйста мне за правду добром.

Кроме света и тени есть романи и розы
В тишине коридорной вновь считаю шаги,
Удержать свой баланс, не сорваться, увы не  так просто
Стой на месте, луна, подожди.

Відверто
Іду засмучений. Та не плачу: «Мужчини не плачуть» . Знаю, трохи сумний, але все таки ще закоханий. Холодно, але мені не потрібна куртка, не відчуваю холоду, лише образу. Я не такий вже як колись. Не ношу джинсів, окулярів і не вірю всім твоїм словом. Тепер я трохи філософ : дивний і мудрий, намагаюсь усе згадати, а дещо забути. Яким я був і що пережив.
Я шалено закохався у тебе, з першого погляду , середи, 12 липня. Осліплений красою та шармом, пішов би за тобою хоч на край світу. Я дивився на світ через тонкі скельця рожевих окулярів і нікого не бачив, крім тебе. Я потопав у твоїх очах і розчинявся у обіймах. Не існувало часу не було й мене. Були тільки ми і вічність.
Так було доти, доки не з’явився ВІН. І тонкі скельця моїх окулярів розбилось об гостре каміння жорстокої реальності. «Ти мене зрадила!» Захотілось кричати – мовчав. Захотілось бігти – застиг. До останнього не вірив. Переконував себе у протилежному. Та даремно… Зрозумів : «Ти вже не моя». Втратив. Назавжди. Але чому? Чи не любив тебе більше за життя? Чи приділяв тобі замало уваги?
Мовчиш…Ти мовчиш. Звісно, тобі ж нічого сказати. Адже ти ідеш, ідеш від мене, ідеш назавжди. Розбила серце. Розкидала осколки. Відпустив. Та ти не пішла. Він встиг тебе розлюбити і прогнати, мені ж варто тебе прийняти знову. Куди? У зруйнований тобою простір моїх думок, у потрощене серце. Це важко. Чи я простив? Та, мабуть, і вже вкотре.
Лише не плач, прошу. І не дивися так благально та беззвучно на ті мости, які сама спалила. Я ще люблю тебе. Давно, назавжди і досі. І хоч до спогадів я більш лояльний, та підсвідомо я постійно згадую тебе. Я пам’ятаю все: твої слова, дотики, усмішки і «наші дні». Всі, крім одного, того що поділив моє життя на «з тобою» та «без тебе». Тай чи життя це тепер? Швидше за все потерта кіноплівка, яку я прокручую в голові знову та знову. Це епізоди з нашого життя.
Чому ж так сталося? Не знаю. Може, наші планети зійшли із орбіт. І тепер ми живемо у різних галактиках. Та я не викреслюю тебе зі свого життя, бо це б означало перекреслити саме життя. Моя найдорожча, найрідніша, мій ангеле. Я не знатиму без тебе спокою, бо колись з тобою його загубив.
Що ти робиш тепер? Як ти там без мене? Мабуть, плачеш у подушу, як в кіно. А ще видаляєш усі есемески, крім моїх, як ти це робила завжди. Жалієш… Моє сонечко, о , як би я хотів тебе обняти і заспокоїти. Але ні, якщо любиш, то ти мусиш сама зрозуміти, що вчинила неправильно.
Знаєш що, відкоркуй собі пляшку вина, пий до дна і загадуй бажання. Я роблю так, коли мені важко. А потім засинаю із своїм болем і на ранок він зникає. Зроби так теж. А я чекатиму тебе зранку з квітами біля «нашого» каштана. Тільки, прошу не запізнюйся, бо осінь зовсім холодна.
P.S. Зустрінемось у снах.

Тепер я знаю як стають алкоголіками. Ними стають через таких як ти. Такі як я. І не просто так.
Вчора я дізналася надзвичайно приємну новину: ти розійшовся зі своєю дівчиною. Я почувала себе так , наче літаю. Або смакую молочний шоколад із горішками. А в серці лунає улюблена мелодія. Або усе разом. Це було відчуття радості, ейфорії. Проте я сприйняла цю новину із гідністю. Ні найменшим порухом не видавши свого задоволення. А потім вирішила це відсвяткувати. Адже таку подію неодмінно потрібно було відсвяткувати. Червоним міцним вином, настояним і давнім, як моє кохання до тебе.
Пила не сама. Хоча ні, я ніколи не п’ю, а дегустую, та все ж не одна. Зі мною були чотири стіни моєї кімнати в гуртожитку. Із обоями персикового кольору , які ще й досі пам’ятають короткі, але проникливі погляди твоїх очей, кольору стиглих зерен какао.
На жаль, я не пам’ятаю по порядку за що коли п’ють, отож на всяк випадок, першу чарку випила за тебе. Другу – за себе. А третю за любов, як і годиться. За любов щиру, вічну і безкорисливу. За ту, що занесена до Червоної книги. За таку, якої досі не зустрічала. Бо для чого ж пити за невзаємну, якщо вона і без того непогано себе почуває. А при погіршенні справ, регулярно підживляється п’ючи мої сльози.
За що ж випити четверту чарку? А четверту, я вип’ю за твою дівчину. Нарешті колишню. Вп’яте, я вип’ю уже за нас. За нас тих , поки що є тільки в моїх мріях..Шостий келих піднімаю саме за мрії. Ті що мене окрилюють і зігрівають коли поруч немає навіть курточки. Без них я б, мабуть, не вижила.Сьома порція вина нехай буде за дійсність. Але не за ту що маю, а за майбутню, та що настане, коли реалізуються мої мрії.
Восьма склянка за …квіти, квіти надії, що розквітли зимою в моєму серці, коли я почула таку чудову новину. Не стопчи їх, прошу, вони дуже тендітні і рідкісні, як і кохання з тієї книги, що Червона.А девята-девята-девята… За бажання. Загадай його сам і воно обов’язково збудеться. Бо я…я вже зовсім п’яна від вина і від кохання, до тебе. Як у пісні. Яка ж я щаслива,що ви розійшлися. Неймовірно, як дитина, наївна…
Сьогодні я дізналася жахливу новину: у тебе нова дівчина. Я почуваюсь так ніби падаю у безодню. Ніби давлюся тими клятими горішками. А круг серця венеться гадюка. Почуваю себе нещасною: пригніченою, подавленою, зрадженою і самотньою. Хоча ні, у мене є ще десь пляшка вина. Червоного як кров, і міцного, до гіркоти і болю , як моя образа на тебе. Сьогодні я не буду дегустувати, а нап’юся. Без тостів і всяких там банальностей, до знемоги і забуття.
Знаю, згодом алкоголь вивітриться і я знову буду тебе любити. Безнадійно, марно і вже три роки. Тепер ти знаєш, алкоголіками стають не просто так. Ними стають такі як я. Через таких як ти.

Шановні реціпієнти, збираємось перший раз в 12-ому як завжди у ЧЕтвер о ЧЕтвертій в аудиторії 87 ТНПУ!