Літературна студія 87

Спеції мого серця
босими ногами
торкались холодної шкіри перону…
ступали обережно,
ненав’язливо,
злизуючи жовті болючі сльози.
Спеції мого серця
торкались прозорої невідомості
байдужого настрою твоїх думок.
Вибач.
ВИБАЧ, що таки не навчилась жити без тебе,
не змогла…
кінець-кінцем,
У НАС НЕМАЄ ПРИЧИН НЕ БУТИ.
Але ти далі соло.
практичне,
задумливе,
спокійне соло.
Ти – мої сльози…
Борсаюсь ночами в ліжку,
механічно шукаючи твого тіла,
проводжу колючою самотою
по своїй подушці…
Знаєш, за 10 років ти згадаєш мої слова.
Скажеш : О, ПРОЙШЛО ВЖЕ 10 РОКІВ,
ти була права…
…і буде як 10 років тому, але навпаки…
Я ходитиму пероном
жаліючи приправи ТВОГО серця….
твій біль…
… бо ліжко пропахлось не мною…

[Самотнє небо
Кислою півсферою
Гойдається, гойдається.
До мертвих, кволих,
Скупих на любов
Не вертаюсь я.

У мене психоз,
НОВИЙ психоз -
Не можу пробачити.
Любов - це війна,
Любов - це НЕВРОЗ,
Любові не знаєш ти...]

Електропоїзд
ЛЬВІВ-ТЕРНОПІЛЬ
Це вже велика причина
Знайти кохання життя.
Хай ти здається
Народився цілим
Все як має бути
2 ноги 2 руки
Зелені очі
Все у тебе присутнє
Та все ж твоя половинка
Зараз веде когось за руку
Читає книжки
Ходить містом
Цілує сонце
Любить ванільне морозиво
І мандаринки…
Просто знай
Електропоїзд
ЛЬВІВ-ТЕРНОПІЛЬ
- ВЕЛИКА МОЖЛИВІСТЬ ЇЇ ЗНАЙТИ.

Сидячи у долонях кімнати
На плечах підлоги
Дмухаючи у потилицю стінам
Малювала жовті хмари
диких кольорів вітру.
Зірвала зірку з неба.
Відіслала факсом. В простір.
П”яна ним вже вкотре.
Обсмоктувала сцени нового роману.
Що він приготує їй на завтра?
Вічність?
Що??
П”яна ним вже вкотре
розмальовувала думки
Жовтим Зеленим Червоним Синім (очі)
ОЧІ, Які у нього очі!
Не з”їхати б з глузду.
Безколірні. Та не ПРОЗОРІ.
Такого відтінку ще не придумали.
Не дібрали слова.
Сухі як завжди
Потріскані
Обвітрені губи
Кислий присмак
Що?
Забути?
Безхарактерна.
НЕ МОЖЕ.
Сидячи у неба в долоні
скутою не будеш.
Щирість – диво.
Таке не забудеш.
Скільки ж їх у неї було
тих щиростей ?
І не зліпити.
Не зважала.
Дихаючи в потилицю стінам
Просила не ображатись.
Постійне наступання на п”яти .
А хто таке любить??
Сидячи у долонях кімнати
На плечах підлоги
Жувала Рум”яну Радість приспівуючи
Жувала Сміялась
Танцювала з вітром
Перемотувала плівку вчорашнього дня
Пила ковтками ніжність
Ліпила простір
Марила небом
Воно ж вічність.
І не знати що простір готує на завтра
Яку сцену?
Сьогодні їй добре
Сьогодні їй тепло.
Фільтрує небо…

ТоПИТИ небо в ромашковім чаї…
(з)губити крила в липневій траві.
Прийдеш – не бійся, я все тепер знаю
(прийдеш – не бійся, я все тепер знаю)
прийдеш до мене в солодкім півсні…

ТоПИТИ серце лимонного неба,
Забути чари ванільні, живі,
Сивіє любов моя щедра до тебе,
А влітку горіла в шаленім огні.

МалиНОВИЙ вечір шукає рятунку,
Ромашкове небо шукає тебе,
Цілункам немає рахунку -
Любов вже як кішка шкребе.

Незворушність таки впіймала мене за руку
і тягне на дно тихої, як китайські квіти, кімнати.
Моя ніжність хворіє на пневмонію.
Блакитність солоних сліз верзе маячню :
“…- коханий. – коханий? ?? – “коханий”…”

Хмільний, барбарисовий відтінок аромату
теплих, пряних днів життя
того липня, що приніс тебе,
спить у моїх долонях,
спить і бачить рожеві сни.
Я буду про це писати восени і взимку,
Лише восени
І лише взимку,
бо моя весна спить
бо моя весна цнотлива.

Молочні ночі солодко щемлять
де ти колись ходив спекотним літом,
а я тоді співала, наповнювалась світом,
де ти колись ходив – дороги там тремтять…

Щасливі, п’яні, сонні, знеможені до дна,
збирали срібний попіл, туманами блукали,
живі, ранкові хмари у чашку налива,
що хмари ті – це ртуть, тоді ми ще не знали…

“Якого кольору сонце?? яскраво-зелене??? голубе?? чи може.. чи може рожеве???” – хоча вона навіть не знала що це за колір..вона просто йшла і думала…колір…. кольори.. відтінки… “Червоний…жовтий..синій… які вони??” – дівчина не знала….чула, що очі її чорні…їй навіть казали шо в них можна викидати сміття, такі вони темні і глибокі..  Волосся її коліру скошеного сіна…”А яке воно те сіно??”..тіло як пелюстки ніжно-білої троянди….”Яка ж вона??”… дівчина ніяк не могла зрозуміти, чого кажуть, щл грунт чорний, якщо він мякий?!..чому сніг більй – коли він холодний і пухнастий?!?чому її одяг синьо-червоно-фіолетово-червоний, якщо він просто зручний і теплий?? чому лампочка світить, коли вона гаряча!?
Часто задавалася одним питанням..одним..і дуже важливим…
“Якого кольору СВІТ??!!?” вона бачила його лише чорним…ба, навіть, ні…вона його НЕ бачила! вона лише відчувала… Відчувала квіти….знала запах кожної із них, і як не дивно – ніколи не помилялася!..”бачила” вона дерева…бачила так, як ніхто…ніхто цього не вміє і не може….малювала в уяві кожен листочок..кожну гілочку… чула птахів..які ж вони гарні!!! від почутого співу малювала образ кожної..описувала словами…схоже! дуже схоже!
Дівча, в свої 16 років навчилося “бачити” крізь темні штори пітьми, які повисли над нею…і нажаль – ніхто не в змозі їх відкрити..ні підняти…ні просто порвати….штори на віки…але ті штори просто уявна перегородка для кольорів….які змішуючись – давали один – темний – колір світу, який вона так добре могла відрузнити і запамятати.. “Невже колір життя – темна каламуть з проблисками пітьми і туману??”…так..так!!..він такий…КОЛЬОРОВИЙ!

Іронічна фантазія долі…У меланхолійному світлі її думок зародився темноколірний задум супер-помсти..собі!!!
Сонне місто…Вогні численних задушливих багатоповерхівок. Холодна осінь. Кволо та неохоче просувається стомлений вечір.
Не шелестить листя, воно опало,
Любов не гріє, її так мало!..
Пуста кімната. Незворушна, мертва тиша… і солона вологість її збайдужілих очей. У сірій туманності сигаретного диму пропливають далекі спогади її близького минулого.
Пустопорожні, нудні розмови… Дискретнісь штучно-любовних есемесок… Завищенна зрозумілість непристойних натяків… Деспотичні наміри. Антигуманні вчинки. Сухі емоції. Підлабузницько-лукаве “Вибач”… ЇЇ істеричний сміх. Його кілька нецензурних зворотів… Мовчання в слухавку…Пі-пі-пі…
Келих за келихом заливала вона свою блискавично-неочікувану зневіру в “КОХАНОМУ”. Жадібно та нервово наповнювала свою опустілу криницю безжально засміченої любові. Наполегливо та невтомно втамовувала жагу своєї безперестанної необхідності бути потрібною.Трепетно та наївно берегла в долонях світло примарної любові. В знекровленій, самотній душі шаленим полум”ям розгорталась впевненісь у безперечній перемозі всезагальної апатії до неї. Одну за одною зі смаком ковтала невідомі білі пігулки…
… Реанімація. Два ангели боролися за її душу. Згодом життя дало їй зрозуміти, що вона неспростовно чудово може зіграти його вагому роль для ІНШОГО!