Літературна студія 87

Квартирник.

Гомін підвіконня.

Палюче Сонце

і студений чай.

Немов в скаженому танку з просоння,

кружляють павутинки літніх чар.
Рука в руці,

мов в мареві сплелися,

і погляди завмерли лиш на мить.

Відбитки наших душ,

у шибки забрелися,

і полишили нас на самоті.
Я тут чужа,

і зовсім невідома.

Я не своя.

І місто не моє.

Усе не знане й досі невідоме,

але я знаю, що воно твоє.

В мені вирує страх незнання.

Бажання утекти- найвищий скарб.

Ти змінюєш усі ці сподівання.

І спроби ці відлинюють у даль.
15 днів – наповнених тобою.

17 діб – безсилих сподівань.

Ця осінь не захоплена тобою,

а лиш відлунням : ” нам буде що згадать”.

Понура тиша.

Присмерковий морок.

Я сам не в собі.

Щось в мені не те.

Пекельний ворог рве в мені

кайдани плоті.

І просить ВОЛІ він понад усе.

Я сил не маю стримувать напругу.

Я відпускаю своє Я.

ВОНО вже не бажає

бути моїм другом,

ВОНО бажає смакувать ЖИТТЯ.

Втішатись в колах пань чудових,

поміж іскристих давніх вин,

будить алеї вечорові,

і жити так як я не жив.

Я думав, як його вернути,

з”єднати ціле, що було.

Пройшов крізь дні, години й роки,

але це все не помогло.

Біленькі стіни.

Тиша і кімната.

Примарні монстри,

вбрані у халати.

Пігулки.

Пацієнти.

Ти і Я.

На жаль, нас не з”єднали до життя.

В старій порепаній лікарні,

В палаті слинявої марлі

Приймають пацієнтів тих,

У кого серце мертво спить.

Комусь ладують і латають,

А моє все ж таки

чекає,

на свою чергу,

на

АБОРТ.

Боїться бідне,

І не знає,

що гірше чього

тільки СМЕРТЬ.

Благає мене схаменутись,

і краще глузду вже позбутись,

ніж тих моментів,що були
і місце в серці віднайшли.

Ну все

вже пізно повертати,

ТІ почуття,

Шо танювали із

листям райдужно в душі,

І сни і знаки

і думки,

які мене щодня вражали,

і спогади про кращі дні.

УСЕ.

НАРКОЗ.

Я в снах кружляю,

і бачу погляд твій сумний,

мене до себе пригортаєш,

і просиш нікуди не йти.

ПРобач,

я мушу так вчинити,

хоч все було як в кращім СНІ,

Тебе я мушу полишити,

Й прокинутись.

В Новім ЖИТТІ.

Душевний хаос,

Чай,

Весна холодна,

і мертва кішка

в органах суцвіть,

Мене не кликали у карнавальну ніжність,

а замикали в просторі століть.

Стара гітара

струнами тріпоче,

концертний постер

зажурився на стіні,

і ті слова, які які почути хочу,

Давно поховані

В душі…

В мені…

Ти розійшовся із самотністю учора,

Бо у життя твоє ввірвалися шмарклі,

Мені приніс її у торбі чорній,

Сказав: “Роби що хочеш, це тобі”.

Така бліда у чорній сукні, вся тиха

й перелякана була.

ЇЇ я взяла жить до себе,

і місце їй звільнила, де змогла.

Вона спочатку вила усі ночі,

ревіла наче матір за дитям,

вірші тобі писала і палила,

і все питала: “Ну чому все так?”

Та часу вже пройшло чимало,

Забула вже вона твоє їм”я,

Тепер мене любити стала,

і ми вже з нею як одна сім”я.

Разом у Львові в пошуках ми щастя,

Малюєм слоників на вітражах машин,

Ти уяви, вона вже вміє посміхатись,

А цього ти її не вчив.

Тому в нас кожен день як щось нове,

Щасливі ми,

Дзінькую,

Ось і все.

На першій струні усе починалось,

а на останній взяло й обірвалось…

Я не твоя , і нічия!!!

Сама по собі в світ крокую!

Іди, не лізь в моє життя!

Сміюсь ,кричу, чи сни малюю

Це вибір мій!Я вільна від думок!

Від вашого суб’єктивізму .

На гру та тиск ставлю замок!

я хочу більше реалізму!!!

Діста вже банальна гра в любов…

і рамки,що стискають душу!

Нав’язуєш себе ти знов і знов..

Повторюю-нічого я тобі не мушу!

Стій краще ти на відстані руки!

Я маю право на свій власний простір!

Тримай при собі всі свої думки!!

Підійдеш ще-почуєш гучний постріл!!!

“Ялинка” (О.Олесь)
Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.

Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик – плиг!
Став ялинку віднімати.

Я-сюди, а він – туди…
„Не віддам, – кричить, – нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!

Не пущу, і не проси!
І цяцьками можно гратись:
Порубаєте ліси –
Ніде буде і сховатись.

А у лісі срізь вовки,
І ведміді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці”.

Страшно стало… „Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, -
Я не буду більш ніколи!”

Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку…
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.

Коли нас з тобою не стане – хто з наших пошт і акаунтів висилатиме спами?

сунуть п’яно вечорові плити
тягнуть в пам’ять спомини про них,
те насправді, що не зміг не витер,
те, що потай приховав. не встиг.
п’ять цигарок й кава. близько перша,
там на дворі сніг замів сліди,
так немовби замітав по серці,
тільки шрами досі не зійшли.
що ж стоїш ти над змарнілим тілом,
дивишся у очі, повні скла,
в них любові зла альтернатива
тому, що колись соромлячись знайшла.
те, що вічність змусило тремтіти,
обертати в неміч всі земні замути,
знаєш, я б усе віддав за те чарівне літо,
хоч єдиний вечір, хоч би раз вернутись.
та не будем. тільки час як ватра
все горить, і від життя не пре.
я не знаю, чи прокинусь завтра,
я не знаю з ким ти зараз й де…
і рука не зможе знову щось писати,
як завжди, не треба у деталі.
вже нема чорнил. не варті всі присвяти.
телефон мовчить мов ехо у провалля.
і здавалося б, немає досі сили.
відведу свій погляд, давить тихо в скронях
та любов, котрої ти навчила,
власне, ти, нажаль, взяла з собою.