Літературна студія 87

Ми плоть від плоті. Ребрами впритик
Талуєм глину, де постали б люди.
Наш грішний погляд – злодіяльний крик
Очима воскресить і знов погубить.
Із попелу зведе ще сто Содом,
а ти біжи, не як дружина Лота;
І хай ніякий більше перелом
За крок до щастя не зімкне ворота.
Не рви тих яблук, бо скарає Бог,
Той самий, Хто створив тебе дбайливо,
Хоча, мабуть, мій зайвий монолог,
Бо в кожній жінці домінує Єва.
Ота, що треться ребрами впритик,
Талує глину, де постали б люди.
В ній запал грішний не помер, не зник,
Він був і є, і , певно, далі буде.

Привіт, мій ліс заквітчаний бергштрихами твоїх губ,

здається ти загубила свої ноги поміж моєї голови;

п’янко пахне вогким морем і сподіваюсь,

що ця пора року, що знищує осінь і зиму -

літо

Я ковтаю кожну горизонталь із-під твоїх очей

я бачу як незабаром за цим літом знову прийде холодна

норвезька  зима й знову падатиме лапатий сніг;

здається авіарейс перенесли на триста тридцять три дні вперед

і ми встигнемо накохатися досхочу

надихатися  шкірою північних тварин

розрізаючи кволі фінікові пальми моїх вен.

Дивно. Намагаєшся віднайти свою білизну?

Ти забула її в цих Норвезьких лісах,

а подалі від тебе праворуч Арктичні дощі

віднесли її в темінь Антарктиди;

ще пізніше прибережні чайки Каспійського моря

віднайшли твої панчохи

різнокольорові та миролюбиві,

наче гіпівські переконання.

Ти залишилась в спідній білизні.

Така сексуальна,

серед лункої тиші.

Я привітавсь з тобою

і ми помандрували геть.

Та геть не наважуючись я хотів би тебе запитати :

„Коли ми дізнаємось один про одного щось більш конкретне

як імена та прописки-старі телефонні номери.

Коли?

Невже лишень тоді, коли

авіаконструктор передаватиме досьє

облізлої шкіри серед мексиканських нагір’їв

де Де-ельмундо чи Дель-Пако продаватимуть

золото й густу чорну нафту?

Обіцяю я кохатиму твої стегна й

тебе ще триста тридцять три дні

до поки знову  не побачу барельєф мого лісу

заквітчаного твоїми губами.

Крок за кроком
крапля за краплею
Ти умиваєшся природним соком
рясним дощовим потоком

У навушниках улюблений рок
Під ногою мокрий листок
В кишені грошенят чуток
Зіжмаканий автобусний квиток

На дорогу світять ліхтарі
та вивіски в барі
а ти йдеш далі по тротуарі
наче купаєшся в ніагарі

Нарешті завертаєш за куток
Домофонний дзвінок
довгий гудок
приємний голосок
до зустрічі один лиш крок…

Шкодувати пізно за любов’ю

Коли зрада знищила її.

Коли серце притупилось жовчю

Й ночі стали довшими за дні.

І вертати вже назад не треба,

Те що було в спомин відійшло.

Завтра знову світлим буде небо,

Сонце лиш на мить одну зайшло.

Ти забудеш все  і будеш рада.

Юність понесе вперед  життя.

Я у гордості знайду розраду,

І розчавлю нею каяття!

Чути дзвінок телефону.

- Ало,

- Валентин Петрович?

- Так

- Це я, Іван. Ви знаєте, нічого не допомагає!

- Який Іван?

- Іван, якого кинула Ірина, пам’ятаєте?

- Ні, щось не пригадую….

- Уявляєте, вона заявила, що я набрид їй зі своїм куривом! Димлю, як паровоз, і від мене смердить за верству! Що вона не хоче прочадіти в диму, їй гидко мене цілувати і вкінець, вона не хоче народжувати дітей з патологічними вадами!!!! Коза!

- Так і сказала?

- Хоча донедавна цілувала і все було нормально! Ви думаєте у неї з’явився інший?

- Ну, … Важко сказати….

- Скажіть, що мені робити? Останнім часом я так нервую, аж руки почали тремтіти (кашляє)

- Знаєте, я …

- А вчора мене звільнили з роботи. Власник сказав, що я більше часу трачу на перекур ніж працюю! Уявляєте, яка свинота, не мав більше до чого причепитися! Тут криза на дворі, а я без роботи.

- Та криза і мені вже в горлі сидить.

- Уявіть пішов сигарети купляти, жах просто, хоч бери самокурки крути! Ви й не уявляєте, як то нині все в ціні зросло!( знов заходиться сухим кашлем)

- У вас такий важкий кашель, може б якось….

- Ааа, то вже давно, то від туберкульозу. В мене батько від того вмер.

- І теж курив?

- Як чорт порохами! Мій старий викурював по дві пачки в день! Але я скоро його рекорд поб’ю!

- Може не варто?

- Ви, як моя мама.

- Та ні, я просто подумав…

- Ви не думайте, то не від того, що я курю, то спадкове. Отак то нам в житті нічого не складається, що батько мій, що я …

- Ви не розчаровуйтесь, все владнається і дівчата будуть і робота.

- Та будуть, але не така. Ви минулого разу правду сказали, у мене від того всього страшна депресія.

- А ви спробуйте….

- Та ж кажу не виходить!

- Що не виходить?

- Ви казали спортом зайнятися. Не можу. У мене задишка. Бігти не можу, вимучуюсь, як би ото мною поле орали. А ще той кашель душить. Я в басейн ходив, але після нього почуваюся, як та риба, котру викинули на берег. Руки за папіросою тягнуться, вибачте, я закурю ..(чиркає запальничкою. Пауза, кашляє)

- Ну, як легше стало?(співчутливо)

- Та якось воно тільки частково, а потім ніби і гірше стає. Серце вискакує з грудей і шлунок часом хапає. Ото певне не поїм нормально, а курити хочеться…

- Видно ті папіроси таки шкодять…

- А я знаю? Та певне і шкодять, тільки як їх кинути, тут стажу куріння вже ген років назбиралося.

- Я вам адресу однієї лікарні дам.

- А я хіба не в лікарню дзвоню? Ви хіба не дохтор?

- Нажаль ні, я намагався вам сказати, що ви помилилися номером.

- Тьфу ти! (Кинув трубку, гудки)

Дівчина: – Коханий, хто то дзвонив?

­ Помилилися номером.

­ - Але ж ти так довго розмовляв!

­ – Оксанко, у того чоловіка така історія, що нехотячи пошкодуєш. Він втратив дівчину, роботу, здоров`я, спокій, волю, а все через ті гидкі сигарети (жбурляє пачку)

­ - Ого! Не вірю своїм очам! Ти викинув цілу пачку папірос? І що той чоловік тобі розказав?

­ - Та нічого такого, чого б я сам не знав.

­ - Ти такий замислений, Щось трапилось?

­ - Знаєш, від сьогодні, з цієї хвилі, я більше не куритиму.

­ - Ти мені це вже сотню раз обіцяв!

­ - Ні, цього разу я обіцяю кинути курити самому собі!

В рамках програми і³ надаватимуться гранти на здійснення творчих проектів інституціям та індивідуальним авторам, і це останнє є помітною інновацією в сфері української культури. Досі українські фахівці культури практично не мали можливості отримувати індивідуальні гранти, котрі надаються конкретній особі, а не організації. Гранти ж індивідуальним фахівцям значно полегшують процес отримання фінансування на проект незалежними авторами, оскільки дозволяють надавати гранти навіть тим митцям, котрі не належать до тих чи інших організацій, а працюють самостійно. Крім цього, в рамках і³ надаватимуться гранти авторам на професійні подорожі закордон (наприклад, на фестивалі, літературні читання, виставки тощо). детальніше за посиланням: http://i3grants.org/uk/orders#readmorelink приклади проектів (які перемогли) http://i3grants.org/uk/projects Юрку, основна частина моєї надії на Тебе (якшо в надії (чи Надії) може бути частина)))))

В пітьмі світанків в полум’ї ночей
Я заховаю все, чого не бачу
В густім тумані неживих очей
Немає сліз, тому я і не плачу.

Втопилось сонце, море зашипіло
Ногами чую, що вода тепліє
Ступаю в звичній темряві сміливо
Мене те сонце вже давно не гріє.

Я чую дотиком, що дощ іде
Хапаю звуки крапель серед грому
Вдихаю запах мокрої землі
Але не бачу… І іду додому.

Не бійся темряви, а бійся самоти –
Вона страшніша від усього лиха
Не бійся болю – бійся сліпоти –
То не життя, то смерть, позаду, тиха…

Ностальгія у моїх віршах.
Ностальгія у них і печаль.
Але це ще не є найгірше,
Бо пишу і топлю у них жаль!

Я в міжрядді шукаю розраду,
А в рядках задаю серцю тон.
Пробачаю брехню в них і зраду.
Віддаюся весь римам в полон.

О, як добре, що можу писати
Про любов, про життя, про все.
І хоча б у віршах притупляти
Дикий біль, що бентежить мене.

А як болю не буде більше
Й запанує радість в душі,
Я напишу веселі вірші,
А у споминах лишу сумні.

Раз в тиждень, а то й у місяць ми з подругою любимо погостювати одне в одного. Того разу мені довелось проводити її додому. Ми йшли через старий обшарпаний міст, я розповідала усякі небилиці, як то часом умію. Довкола дихало осінню і ще теплим сонечком, що зазирало з під опущених хмар-повік. Я час від часу переморгувалась з небом поглядом, примружуючи очі від яскравого сяйва теплої розмови. Душі було так добре…

З долин гнали череду корів, поштурхуючи худобі боки палицями, ті мляво перебирали ратицями, начебто хотіли ще трохи поніжитися під вересневим сонцем. Ми так і застигли на мосту зазираючи то у даль степів, то у бистру воду, що сріблилась під ногами, то на пастухів, що вже ген обминули нас і прямували до села. Говорили щось про особисте, про те що бентежило душу, як то дівчата, трохи перемовились про кавалерів, трохи про життя, а вже потому замислились, вбираючи у серце небесні барви, ще зелені левади, і прохолоду річки, що поривалась втекти куди далі і далі. Десь ген на долинах я й не одразу помітила сіру постать. Аж ось вона завиднілась з близька, суха, згорблена, зболена, посіріла постать дідуся і в усій тій поставі читалось щось жалібне. Нещаснішої людини годі було знайти. Хіба можна таким бродити по цій зеленій теплій леваді? Здавалось, чого б то хнюпитися  в такий погожий день, коли небо ще гріє душу, а всі проблеми випалює з голови сонячний промінь? Але сіра постать бродила левадою, мов причина. Здавалось, несла на плечах схований від людського ока величезний тягар, величезну втрату. О так, старий щось шукав! То вдивлявся в далечінь, туди де ген-ген тонкою стрічкою стелилось безмежя, наче намагався розгледіти там вчорашнього дня, то знову потуплював погляд під ноги. Повертався з глибокою журбою додому, так і не знайшовши втраченого. Що він шукав у тому полі? Втраченого життя? Ні, хто про таке роздумує, і чи може бути життя втраченим? Його втрата мала б бути якоюсь неймовірно більшою.

- Шкода старого.  – Мовила колежанка. Бач, і її зачепило оте незрозуміле бродіння. – Як довго шукає… – чи то подивувалась, чи то поспівчувала, здавалось вона знала відповідь. Важко зітхнула та залишила мене без пояснень, як голодного без хліба. – Ходімо вже.

- А що він шукає? – не втерпіла я, озираючись на старого.

- Корову.

- Яку?

- Та свою. Молодим корова не потрібна. Коло неї наробитись треба. А хто з них до роботи? Скільки сіна на зиму запасти лиш треба. Вони і пасти не хочуть, не те що косити, а тут ще доїти, мити, гної викидати. Таки біля корови треба наробитися. А старий вже не годен сам то всьо тягнути. Взяли і продали.

- Як продали?

Старий звісно б не продав. Тільки натякни невістка, що може б досить їм корову тримати, то одразу на цілу вулицю кричав: «нероби, лежебоки, а мене продати не хочете? Та б продали, як би хто гроші давав!»

- Погнали пасти і не привели. Сказали, що пропала. Втекла.

Погода враз зіпсувалася, як і мій настрій, хмара що так і норовила вкрасти з очей сонечко, нарешті заслонила пів  неба, вітер одразу став пронизливим, холодним.

- І як довго він ото шукає?

- Та весь минулий тиждень в дощ шукав, то аж нині сонечко порадувало, ніби пошкодувало бідолаху.

- А дітям його не жаль? Невже нітрохи не жаль? Піду скажу йому, хай не шукає. -  я раптом набрала такої рішучості, що подрузі довелось хапати мене за руку.

- Облиш, воно тобі треба? Хто зна, як краще. Ну дійсно, діти ті ще .. – Вона промовчала, аби не сказати борони боже поганого слова, а через хвилю вже спокійніше додала – важко йому було з коровою, літа вже не ті. Розкажеш, то ще й на рідних образиться, і яка втрата стане більшою? – Її сірі очі були наповнені світлом  і мудрістю.

«Усе вжитті відносно». Подумала я і провела журливо темну постать постарілого за тиждень змученого чоловіка. Він йшов додому, де на нього чекали діти, внуки, навіщо йому та корова?