Літературна студія 87

приветствую тебя  о мой палач
сегодня ты красив как никогда
твой томный взгляд испепелит меня
остановив чреду побед и неудач
позволено увидеть мне твое лицо
покрытое щетиной рыжей
и не могу не полюбить его
того кто моей смертью дышит
я не сужу тебя когда ты острый меч
заносишь над поникшей головою
и главное хоть чуточку успеть
или посметь заговорить с тобою
но голос не прорвется из немоты
и не посмею я поднять лица
моя любовь как рада я что ты
на век закроешь усталые мои глаза
ты так прекрасен так красив так чист
и на одеждах я совсем не вижу крови
при входе куришь и молчишь
а я не нахожу покоя
и сердце треплится не потому
что жить ему осталось очень мало
а потому что вынести я не могу
ту красоту и силу что скрывали
кулисы в театральном зале

Ми
Мокрі птахи
В коридорах безвиході.
Та не питай мене
Чи відчувала ті краплі.
Бо сама я мов той коридор –
Холодна.

Ми
Мокрі квіти
У полях повішені.
Та не питай мене.
Бо сама я немов та петля –
Порожня.
В просторі скошена.

У мене твоє обличчя.
Нас багато ціловано.
Тут коректність.
Повіки мов плити –
Пропахлі.

Поцілуй мене в душу.
Лиш не мовчи.
Мені ж бо набридло мовчати

Ми слухали час і аматорську музику траси,
Пересічних людей ,в різні боки ведучих вітрил
Й начхавши на всіх одягнули вульгарні гримаси,
Ті, яким не було ні означень яких, ні мірил.
У вимірі щасть величали брутальність як гасло
І жили, мов боги,не доклавши до цього зусиль,
Без мислі про те із чиєї платити нам каси
За гуляцтво,гріхи часто в образі хтивих й гординь.
Ми чхали на все:на Олімпи височні,Парнаси,
Покорялись чортам, вибивались, п*яніючи з сил,
Вплітали в життя аморальне і антипрекрасне
Те,чому не було ні означень яких ,ні мірил.
Лиш вийшовши з того скаженого ржавого трансу,
Збагнули, що марно вдягали вульгарні гримаси.

Столик для одного
І знову твої ресторани породжені дешевими кабаками
Так як світлі мрії спітнілими намірами
Безперервно спотворюють уяву
Створюючи ілюзію розкішної картини існування.
Ти хочеш вірити що маєш все
Хоча частопорожня  сира домівка
В котеджному містечку заангажованого непристойностями  мегаполісу
Своїми затхлими стінами класичного стилю
Так і викрикує педантичним тоном протилежне.
Ти зуміла задовільняти власне его
Переглядаючи колись нашкрябане у шкільному блокноті віршомазство
Порівнюючи його з незрівнянними взірцями Камю Рембо чи Вітмена
Проте це рівнозначне зазіханню на святе.
І після того як завжди в улюбленій «забігайлівці»
Де скупчуються всі псевдоінтелігенти міста
Замовляєш давнозвичну випивку
Щоб перед сном промити обсмоктані дурощами мізки
Яким невідомо що при відсутності  ендорфінів
В організмі
Люди стають залежними.

P.S: Задоволені життям замовляють столик для двох

Нанижу  я  намистом  день,
а  вечір  сховаю  в  кишеню.
Закрию  від  совісті  тінь,
щоб  не  стала  чужою  мішенню.

Маску  «Щастя»  купувати  не  буду,
бо  ж  не  справжнім  стане  кіно.
Про  аншлаг  з  сльозами  забуду
не  цікаве  для  мене  воно.

Чорно-біле  намисто,а  мрію  про  біле.
Чорно-біле  кіно,а  колір  знайду.
Завтра  буде  не  чорне,а  сіре.
Стане  білим,а  з  ним  до  Бога  прийду.

У кожного своя Голгофа,
а хрест несеш усе життя.
Та наче чорна птаха дрофа
штовхає в спину-йди в сміття.

Думки мої для мене хрест,
слова свинцеві каяття.
Я чую вереск-це протест
для мене Храм моє Життя!

фотографії наші не пожовкнуть.
як добре що тепер не усі вони чорно-білі -
я бачу колір твоїх зіниць.
розбуди мене. розділимо ранок на двох.
адже тіло твоє не бачило сонця з півроку.
лиш битий посуд.
чи чув ти вії мої. їх порух. (?)
я ж бачу тебе замкнутими очима. чи замкненими.
твої доторки. чи дотики. не гірші неба. чи кращі.
не час.
сплети мені жмут годин в зелений светр -
я торкатимусь його скронями.
насправді мій сміх спонтанний.
мов твоє запалення серця.

(розбуди мене. розділимо ранок на двох.)

Зчеплені-чеплі не з

Віками-миками,

та з ліктями-ми лік-тя

лік-и жабрині,-ні абри ні жабри,

ж вселюд-ссе в дюл долині обрами,

ж обрами.

Ні

Зчеплені ліктями,

Віка-ми жабрині,

Жабра долинні.

се.вселюд.

Я хочу чути від тебе лише банальні фрази,

разом балансувати на безмежній жердині буденності.

Банально сміятися, танцювати і читати банальні книжки,

які читають лише банальні люди.

Як в американських фільмах банально з тобою цілуватися,

кохатися, їсти, знущатися з людей, знову кохатися і ще раз цілуватися.

Дивитись в кінотеатрах банальні фільми, які знімають банальні кінорежисери, заради банальних грошей від банальних глядачів.

Хочу банально з тобою влитися в цей банально запрограмований світ,

щоб жодна банально зазомбована мавпочка,

НЕ ЗМОГЛА розкодувати наш власний світ.

Вже ти забрала її всю

Колишню славу. Не мою -

Мого народу. А моя

Мені не треба. Просто я

Все ще дитя. Скажи комусь,

Що я ще плачу, я сміюсь

Я ще боюся темноти,

Як кіт води. Мовчи. Бо ти

Не знаєш, що ось ця пітьма

Ховає все те, що вона

Мені казала. Як тоді,

Все, що я чую, – це ги-ги.

Мовчи, іди, стрибай, кричи

Пророч. О ні, не йди сюди!

Краще мовчати уночі.

Хоча провина це моя,

Бо все ось це все ж кажу я -

Вона мовчить. Ну, майже так.

А може каже? Може я

Так говорити не мастак,

І воля п’яна, як кабак.

Блукаю я, шукаю знак

У чудернацькій цій пітьмі

Я тільки знаю – ти така,

Як я придумав уві сні.