В кімнату увійшла вона.
Він встав.
Вона представилася, тож
я встав також.
Мабуть тому запам’ятала -
ненавмисно.
Коли ми залишилися, казав,
що все загине.
На що сказала: “Звісно.
Це неминучий наслідок.
.
Другого закону термодинаміки.”
Нецензурно вилаялася вкінці.
Заварюєш каву, міцну і гірку із запахом впертого диму,
Нічна прохолода вдирається злодієм в твоє вікно
Розкурюєш БОНД, нова пачка і нова жарина
Прокручуєш плівку старого кіно.
Не спиться вже вкотре під небом гарячого літа
Самотність як пустка – горище захламлене совістю
З жалем усвідомлюєш, все вже було, а тепер – знову пізно
Снувати романи, шукати героїв для повістей.
Вдивляєшся в стіни - німі і байдужі барєри,
Цеглини, жельбет – так ховають колишніх людей…
Вже досить іронії, кидаєш стомлено кпини
Як реп’яхи, кольки до самої тверді костей.
Самотність як пустка – ковтаєш вчорашні захоплення
Вони ще пульсують словами, розмішуй їх кавою,
Такі недоречні, смішні і невдало так схоплені
За свої маленькі отруйні невидимі жала.
Вимкнуте світло – міняються кадри і звуки
Події бурхливі і сльози – на те й мелодрами,
Закутуєш в плед похололі від ночі ще руки,
Безпомічні свідки твоєї безглуздої драми.
Я щастя ловлю за руку,
Щоб більше не відпустити,
Щоби спопелить розлуку,
І тільки в любові жити.
Я зорі ловлю із неба,
Щоб шлях собі освітити,
Який приведе до тебе,
Щоб вічно тебе любити.
Я вітер ловлю думками,
Щоби лишень не спізнитись,
Щоби пролетіть світами,
І в серці твоїм спинитись!
Скінчився бій із долею жорстокою
Та не останнім, мабуть, був цей бій.
І знов вертаюсь з відчаю глибокого,
Щоб тихо вгору хрест донести свій.
Хоч шлях можливо вистелений тернями
Та не лякаюсь, було й не таке.
Посіяне добро зародить зернами,
Що в віхолу живитимуть мене.
А тут весна всміхається вже проліском
Втихають рани після диких холодів,
А я встаю хоч важко ще і болісно.
Та йду вперед під натиском вітрів.
“Молитва для Харона” (Лілія Рахманова)
Присвячується Павлюк Ірині Вікторівні
Вона допила свій апельсиновий сік,кинула прозорий блиск для губ до сумочки, вскочила у туфлі і вибігла з квартири. Не спускалася сходами – летіла. Вибігла з під`їзду і кинулась в обійми дещо спантеличеного молодого чоловіка. Він ніжно поцілував її в губи і відчув присмак прозорого блиску для губ, про себе вилаявся. Вони разом пішли затишною вулицею. Вона хотіла взяти його за руку та він відштовхнув її. Жінка допитливо поглянула в його очі, та окрім затемненого скала нічого не побачила.
-Що з тобою?
Він мовчки взяв її руки у свої і так, наче востаннє прощається, поцілував їх. ЇЇ руки пахли польовою ромашкою і свіжим повітрям.
-Я вбив людину. – Холодно і просто мовив він. Та відчувалась тривожність в його голосі.
-Ти ж і раніше… – Глибоко вдихнувши, почала вона. –Теж вбивав… – Ледве мовила і разом з видихуваним повітрям покотилася важка кам`яна брила.
-Цього разу я вбив ЛЮДИНУ.
Вітер підхопив ті страшні слова і поніс навкруги, вони звучали збожеволілим оркестром в її голові.
-І що тепер? – Невпевнено спитала жінка. Потім зняла його окуляри і поглянула прямо в очі. При освітленні ліхтарів вони здавалися червоно-жовтими, наче в дикого кота. Та було в тих очах щось чисте, наївне, щось безгріховне. І безодня… Безодня пустоти та болю, прадавнього болю.
-Богдан!Мій Богдан! – Вона палко цілувала його губи, як ще ніколи не цілувала. Відчувала запах його шкіри, вона пахла зеленим інжиром, мускусом та гарячим свинцем.
Рушили далі, до дитячого майданчику. Жінка присіла на гойдалку,а він легко та невимушено, ледве торкаючись правою рукою цієї споруди, розгойдував її. Лівою тримав сигарету. Волосся дами,як і шовкова сукня, розвівалися на вітрі – геть чисто янгол. Його янгол. Вони –два янголи, що втрапили до пут мирського життя, там і загрузли. Вогненний вітер обпалив крила,щоденні турботи позбавили змоги літати, рутина забрала у них майбутнє, та ніщо не могло примусити їх припинити мріяти!
Богдан знав що це їхня остання зустріч в цьому житті.
Скільки минуло часу – не слідкували, лиш обоє помітили що вже сіріло.
-Треба йти.
Вона несказала нічого, підвелася,обійняла, потім нагнула його голову до себе і поцілувала в лоба.
Він пішов. А жінка, повернувшись, відчинила вікна, щоб ранок вдихнув трохи життя в її похмуру оселю. Взяла до рук скрипку і полилася повільна сумна молитва. Та скорботна музика змушувала завмирати серце у всього живого і навіть вітер стих, зачаровано слухаючи мелодію.
А він чув відголоски тієї печальної молитви, знав – так мало бути. Вони –два янголи. І це остання їхня зустріч в цьому житті.
Того ж ранку молодого чоловіка,Богдана Донченка, відомого кілера, найманого вбивцю на прізвисько Харон, булознайдено повішеним на Дарницькому мосту.
26.03.2011.
холодильник готувався до зльоту,
від чого ставало повно у вухах..
брудний запах мерзлої тиші вкотре
нагадував про нашу несуцільність..
зібратися б якось в однім місці
і розсмішити гнилу пуповину
отого забутого некремезного
дідівського містечка, що вже давно
скидалося на фініш вічності..
і хтось би довго пояснював мені,
чому крилатий малий на плечі
щоразу схрещую пальченята,
коли перебігаю дорогу..
а я нічого йому не винна..
анічогісінько..
так і перекажи..
отак все і було..
хіба що передай від мене
молочну карамельку, бо ж, хто зна..
може, у янголів немає карієсу..
З ініціативи Київської міської організації Спілки Української Молоді в Україні проводиться збір книг для військово-морського ліцею в м. Севастополі в рамках акції «Подаруй книгу українському гардемарину!».
Мета акції – сформувати бібліотеку у першому в Україні військово-морському ліцеї, що відкрився 1 вересня 2009 року в Севастополі.
Нагадаємо – під час роботи у Міністерстві оборони України, Юрій Єхануров ініціював створення у Севастополі військово-морського ліцею для юнаків, що закінчили 9 класів загальноосвітньої середньої школи. У ліцеї навчаються 97 юнаків з усіх регіонів країни. З них 10 ліцеїстів — діти-сироти та діти, позбавлені батьківської опіки. 39 навчаються на загальних підставах, 8 — з багатодітних сімей, 24 — з неповних, 9 — з малозабезпечених, 6 — із сімей військовослужбовців, 1 — з сім’ї ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
Попри те, що в навчальному закладі багато дітей із проблемних родин, ця обставина не позначається на їхній успішності та старанності. У ліцеї панує дух змагання. Підтримувати його на високому рівні допомагають досвідчені офіцери і педагоги.
Зараз ліцеїсти забезпечені житлом, меблями, військовою формою та всім необхідним, але потребують допомоги у комплектуванні бібліотеки.
Ми закликаємо всіх охочих подарувати книги для бібліотеки Українського військово-морського ліцею. Це можуть бути видання на історичну, військову тематику, а також пригодницькі чи наукові книги – на Ваш розсуд. Пам’ятаймо – йдеться про духовний розвиток наступних поколінь Українських моряків, майбутнього Українського Флоту.
Перший етап – збір книг на книжковій виставці Медвін 7-10 квітня – уже відбувся. Ми назбирали пів сотні книг, але це тільки початок.
Потрібні волонтери на час проведення акції (квітень-травень). Допомога – у розклеюванні афіш, носінні книг, розповсюдженні інформації.
Контактна особа Іванна Голуб’юк 097 6479864.
Годинник йде, нема нікого
І тихий вітер в тім вікні,
Чогось нема, чогось такого
Що не побачиш ти в імлі.
Живу я ніч’ю не боюся
Бо всі зірки і місяць мій,
в темну кімнату я дивлюся,
я бачу стільки різних мрій.
Задумливо сиджу, без слів, яких не знаю
Я ностальгією живу і щастя я тримаю.
Всміхаюсь я, ніхто не бачить
І тільки чутно як шумить
Той вітер милий, не пробачить
Як моє серце стукотить.
Глубока ніч і місяць в небі
і запах свіжого муската,
Сиджу одна і очі неба
Це все моя- темна кімната.
Дощі ідуть немає їм кінця,
Мов сльози із очей у миті болю.
Куди не глянь буденна суєта,
А щастя прагне вирватись на волю.
Дороги даль мене кудись несе,
А ти лишаєшся позаду у тумані.
О, як набридло бачити все те,
Що розум віртуальністю дурманить.
Та прийде мить і сонце розцвіте,
На видноколі, в долі на долоні.
Та чи побачу я в цей час тебе,
Чи може зникнеш у розлук полоні.
Дощі, дощі я вдячний вам за те,
Що я радів, коли ридало небо.
Дощі, дощі ви сумно ідете,
Туди, куди коханню йти не треба.
Завантаження ...