///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

Хто шо не зрозумів, я не винуватий)

п.с.: в четвер о четвертій!!!

п.п.с.: Романович, а може ви зразу в Верховну Раду? Я і агідки безплатно пороздаю.)

“Українська державна культурна політика, я згоден, заслуговує на цілком слушні критичні зауваження, бо сучасна культура в Україні настільки розбалансована, що інколи пріоритети вибираються трохи сумнівні. Але, скажімо, молодіжні ініціативи творять паралельну модель української культури, від літературних фестивалів до різноманітних мистецьких акцій, обираючи для проведення не лише столиці, Київ чи Львів, і це для мене обнадійливий фактор.”

Вийде друком в п’ятницю в “20 хвилин”.

Іван Бойчук з новою поетичною книгою «Сплінські стани»: «Певен вдумливий читач байдужим до неї не залишиться»

Іван Бойчук. Сплінські стани

Біографічна довідка

У Косові Івано-Франківської області, як завжди, чудова погода. І чудові, гостинні люди. Після довгої дороги з Тернополя до Косова ми вражені щирою посмішкою, якою нас привітав Іван Бойчук – один із найсамобутніших поетів молодшого літературного покоління Івано-Франківщини. Мешкає в Косові, працює в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, лауреат премії “Смолоскипа”, дипломант “Гранослова”, автор кількох книг. Минулого року він представляв у барі “Коза” свій журнал “Алкос”, а цього року завітає до Тернополя із новою поетичною книгою.

Юрій Завадський: Привіт, Іване! Кожного разу в Косові почуваюся поза часом, поза турботами. Що почуваєш Ти, мешкаючи в цьому затишному куточку України?

Іван Бойчук: Вітаю, Юрку. Косів містечко маленьке, і відчуття в Косові косів’янина, мабуть, таке, як у Тернополі тернополянина чи в Києві корінного киянина – різні щоденні турботи, справи тощо. Щоправда, мешкання, а то й життя (на мою думку, це два різних поняття) в Косові багато чим різниться від того ж таки в обласних центрах. Насамперед, це стосується розміреності ритму життя, і ще – в знайомствах, привітності людей, адже набагато комфортніше вирішувати справи з людьми, яких знаєш, аніж робити це наосліп. Я люблю Косів, почуваюся в ньому значно комфортніше, аніж, приміром, у Львові чи Києві. Просто там з’являється якесь справжнє відчуття, що людина людині не людина, а… сам знаєш хто. А коли такий “косівський” внутрішньо-зовнішній комфорт набридає і хочеться просто спокою, “втікаю” від світу в свою долину. Це дає змогу більш осмислено підійти не тільки до позиціонування себе в світі, а й позиціонування себе для себе, себе в собі і, як колись писав, “… є моментом психологічної адаптації до того ж таки світу ”.

Ю.З.: Письменники, які хоча б один раз відвідали Тернопіль, зізнаються, що особливий настрій нашого міста і приємні спогади про його мешканців надовго залишаються в їхній пам’яті. Що найважливішого залишилося у Твоїй пам’яті після візиту до Тернополя минулого року?

І. Б.: По приїзді до Тернополя чомусь в голові весь час крутилися слова групи “Братів Гадюкіних”, а ще – будь-яке місто в поїздках саме такого спрямування характерне не архітектурними чи історичними пам’ятками, які вбираєш у себе, а, щонайважливіше, людьми, спілкуванням з ними, інформацією, яку отримуєш і яка з часом трансформується в різні сфери твоєї свідомості, і певні елементи тої трансформованої інформації іноді часом, навіть, з’являються в текстах. Вже пізніші візити до Тернополя носили певною мірою відпочинковий характер. То ж цілком зрозуміло, що були, є (надіюсь, що і будуть) і приємні спогади, і особливий настрій…

Іван Бойчук в Тернополі 2008 року.

Ю. 3.: Цього року Ти видав нову книгу. Я впевнений, що тернополянам буде цікаво познайомитися з нею. Можеш для інтриги розповісти про цю книгу? Як, до речі, вона називається? Яке видавництво її видало?

І.Б.: “Сплінські стани” – це збірка вибраних віршів 2002-2007 рр., хоча в ній і є поезії, котрі були написані вкінці 90-х рр. ХХ століття, але за задумом ввійшли саме до цієї книги і в жодній із власних книг не друкувалися. Під час відбору текстів я послуговувався не класичним хронологічним принципом, а відбирав ті, які для мене особисто багато важать. Що ж до формотворчої структури “… станів”, то вони певним чином подібні на “Стіну”, тобто можна прослідкувати сюжетну лінію, а три крапки перед та після вірша дають змогу розглядати як єдине ціле не тільки саму збірку, а й кожну поезію, бо що таке поетичний текст, – як не вривок нашої сутності, певний стан, певна алюзія на наш часопростір. В той же момент це є вривок і в мистецькій творчості, повністю він складеться в таку собі мозаїку аж після нашої смерті і в жодному разі не раніше. Окрім цього, структурування книги робилося й у класичному штибі – певним чином намагання показати еволюцію власного творчого письма, бо ті тексти, які я пишу зараз, абсолютно інші, ніж ті, що в “Сплінських станах”. Відмінною і несхожою від інших книг (і не тільки своїх) є також традиційні після- чи передмови, в яких, зазвичай, якийсь статечний дядечко говорить про всі поетичні (і не тільки) принади збірки. Останнім часом такі …мови мене починають дратувати. Через те “Наша остання подорож” Олега Солов’я є абсолютно вмотивованою. В ній немає жодної цитати з моїх текстів, жодного натяку на мене, як автора і в той же момент – це є більше ніж післямова, бо Олег Соловей зміг передати сутність не тільки поетичного тексту, а й сутність самого митця у всіх його іпостасях під час написання того ж таки поетичного тексту. Можу також зазначити, що більше половини текстів із “Сплінських станів” були свого часу апробовані на шпальтах українських літературно-мистецьких журналів чи альманахів. Що ж до самої назви збірки, то в даному випадку вона є не випадковою. І справа тут не в алюзіях щодо назв як однойменної музичної групи, чи книги основоположника французького символізму Шарля Бодлера “Паризький сплін” або ж його циклу “Сплін і ідеал”, а, насамперед, у самопереконанні і відчутті того, що будь-яка поезія є станом. Досить рідко цей стан – стан написання тексту – є справжньо-радісним. Здебільшого – це навіть не хандра, депресія – це швидше помежовий культуропростір, який відділяє тебе як митця, від того, що ти пишеш, і тебе як читача, від того, що ти читаєш, чи… тебе, як аналітика, критика, літературознавця, від того, що ти читаєш і пишеш не тільки загалом, а й у кожному конкретному прикладі, поезії, строфі, рядку, слові. Якщо це синтезувати, то вийдуть – “Сплінські стани” – збірка кастових текстів, бо література насамперед є кастою митців і митців, а вже потім… для всіх інших.

Ю. 3.: Чим є для Тебе ця книга? Вона – приємність? Чи вона – біль? Це розвага? Чи обов’язковість?

І. Б.: Років з десять тому вона була приємністю. Пізніше – певною обов’язковістю, намаганням щось залишити по собі. Згодом – певним болем – відчуттям, що те, що ти робиш, нікому не потрібне. Зараз – просто книга – один з елементів власного самовдосконалення, – бажання поділитися своїм досвідом з іншими і ще… відповідальність як автора за написане. Єдине, чого ніколи не було – це сприйняття книги як готового продукту, як розваги.

Ю. 3.: Іване, Ти плануєш відвідати Тернопіль. Ти не вперше навідаєшся до файного міста, і не вперше будеш репрезентувати свої видання. Минулого року Ти привіз до нас черговий випуск літературно-мистецького журналу “Алкос”. Чим живе тепер Твоє видання?

І. Б.: Як і кожне видання – поетичними, прозовими текстами, рецензіями, літературними та образотворчо-мистецькими дослідженнями, перекладами тощо.

Ю. 3.: Твій журнал дає прихисток не лише письменникам. Він є важливим для Косівщини виданням, яке відгукується на культурне життя всієї Гуцульщини. Яким був шлях до цього часопису? Які перешкоди потрібно було подолати? І які важливі відкриття Ти для себе зробив, розпочавши роботу над виданням?

І. Б.: Назва “Алкосу” походить від абревіатури Асоціації літераторів Косівщини (була така мистецька організація наприкінці 90-х рр. ХХ століття на теренах Косівського району, яка згодом стала існувати лише на формальному рівні). Фактично і з того часу виходить цей літературно-мистецький альманах. За майже десять років у ньому багато чого змінилося, багато чого довелося пережити, але то рутина. Єдине, що я з цього для себе виніс і виношу й зараз, роблячи “Алкос” (і не тільки) в Косові, це – якщо хочеш щось зробити – зроби сам і, щонайголовніше, – зроби це на відповідному рівні.

Ю.З.: Ти працюєш зі студентством, з молодими митцями. Наскільки ця робота Тебе надихає?

І.Б.: В більшості настільки, наскільки надихає Тебе робота за комп’ютером. Це – робота. Це як казати кожного дня разів по сто-двісті “Доброго дня” чи “До побачення”. Важливо не те, що ти робиш, а те що ти вкладаєш в свою роботу, які емоції, сили, знання… Іноді воно виснажує, і тоді відпочиваю або займаюся фізичною працею (теж один з видів відпочинку), іноді кайфую від зробленого і ходжу піднесений.

Ю. 3.: І, врешті, які слова Ти хотів би передати тернополянам перед Твоїм візитом? Чого нам варто чекати від Твоєї книги? До чого приготуватися?

І. Б.: І сам не знаю до чого тернополянам варто приготуватися, а тим паче перед моїм візитом. Та, мабуть, ні до чого – життя ж триває!!! А воно ж така чудова річ. Що ж стосується власної репрезентованої книги – певен вдумливий читач байдужим до неї не залишиться. Що ж стосується самої презентації – думаю, буде цікаво, хоча й все залежатиме не тільки від мене одного. Я ж, намагатимусь зробити все якнайкраще. То ж – до зустрічі!

Ю.З.: Щиро дякую за зустріч і цікаву розмову!

Розмову вів Юрій Завадський

Все почалось не з кохання

- Вперше до Тернополя десять років тому Вас запросив Василь Махно. Чи запрошує тепер до себе в Америку?
Ні, зараз не запрошує, але я його востаннє бачив, коли був у Нью-Йорку в 2005 році. Ми робили виставу в театрі «Ля мама» на Мангетені. Я приходив до нього в гості на роботу, мабуть так це можна назвати. Але ми мало спілкуємось, хоча я з інтересом слідкую за тим, що він пише.

- За кордоном знають наших письменників?
Деяких знають. Скажімо, в Польщі в літературних колах кілька українських письменників доволі таки відомі: Юрко Андрухович, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко. В Німеччині знають ще Куркова, Любка Дереша. Знають когось в Австрії, Росії. Очевидно, що на вулицях не пізнають, бо і в нас на вулицях наших письменників не знають. Це не ті письменники, котрі працюють у жанрі масової літератури: вони не пишуть дамські романи, детективи чи фентезі. Тому й не дивно, що в електричках не читають романи Іздрика. Щоправда, останні десятиріччя ситуація змінюється на краще. Наприкінці 90-х-на початку 2000-х рр., на Заході виданий був лише Андрій Курков. Нещодавно в Москві, де був книжковий ярмарок, в межах якого презентувалось відразу кілька новинок: книги Євгенії Кононенко, Тараса Прохаська та моя спільно з Андрієм Поляковим та Ігорем Сідом книга. Стосунки налагоджуються і росіяни не ставляться вже до української літератури як до незрозумілого явища, яке не має причин для існування.

- Поети, які відійшли в небуття: ким вони були для Вас?
По-різному. Скажімо, з Василем Кожелянко ми менше спілкувалися, хоча знайомі ще з 90-х років, і для мене це важлива людина в літературі. З Покальчуком нас поєднували теплі дружні стосунки, він був для мене дуже близькою людиною. Це стосується і Ігора Римарука, і Назара Гончара, який нещодавно загинув. Його смерть була шоком, я ще взимку постійно запрошував його до Харкова, говорили про його виступ. Я все відкладав, щось не виходило…

- Говорять, що поезія починається з кохання. З чого вона почалася в Вас?
Не з кохання, напевно… Яке кохання в 12 років? Поезія почалася з любові до поезії. Думаю, це в більшості випадків так: коли ти любиш літературу – виникає ідея зробити щось краще, написати те, чого ти не знаходиш в літературі, або те, що знаходиш, але по-своєму. Пам’ятаю, в мої старші шкільні роки, наприкінці 80-х, почали друкувати велику кількість забороненої української літератури. І для мене це справді було відкриття, я в цьому виростав і починав писати. Думаю, людина в стані закоханості не може щось писати, їй і так добре, вона закохана.

- Ваш син проявляє любов до поезії, починає щось писати?
Не знаю наскільки це серйозно, але він час від часу щось римує. Ще вагається, чи бути йому в майбутньому письменником чи музикантом. Я на нього не тисну, кажу, що, зрештою, музикантом теж бути добре, можна зібрати свій гурт і стати рок-зіркою. На мене він не схожий, в нього зовсім інший характер.

- Ви суворий тато?
Доволі таки ліберальний… Є, звичайно, якісь заборони, проте, вони не мають бути якимись аж надто виявленими. Тобто, система принципів «щось можна-щось не можна» ні до чого доброго не приводить. Головне – спонтанність, внутрішня свобода. Я вважаю, що дитина, яка виростає в атмосфері свободи, відсутності заборон, завжди зробить правильні висновки і все сама зрозуміє.

- На досвіді Вашої співпраці з музикантами варто повчитись. Як все починалось?
Це почалось давно, ще в 90-х, коли ми з друзями робили акції, на які намагались запрошувати музикантів. Завжди хотілось робити якісь тематичні проекти і не обмежуватись тільки літературою. Це цікаво з художньої точки зору, а з іншого боку значно розширює межі публіки. І от, власне, так з’явились перші концерти з музикантами. Я пам’ятаю, що перший такий концерт був у 1994 році, ми тоді робили виступи з харківським панк-гуртом «Смердюки» (перша харківська україномовна група). А далі пішло: наприкінці 90-х я познайомився з гуртом «Калєкція», з ними робили різні проекти, зокрема, я читав вірші, а вони грали. Потім познайомився з гуртом «Люк». Ось це і до сьогодні триває (гурт використовує вірші С.Ж. в якості текстів деяких пісень. – Прим.авт.) Ось недавно з гуртом «Собаки в космосі» записали альбом «СКА», на осінь заплановано турне. Зовсім інший проект готуємо з гуртом «Ойра», які грають етніку з електронними елементами, час від часу співпрацюємо з «Вертепом».

- Не хотіли б заспівати з «Люком»?
Ні-ні-ні… В мене немає жодних амбіцій як в співака, бо нема ні слуху ні голосу. Те, що я роблю, як правило, декламація під музику. Співати – ні, я реально і тверезо оцінюю свої можливості. Тим більше – у Люків фантастична вокаліста Оля, для чого їм усе псувати?

Дивні ігри в боротьбу проти чогось

- В Ваших книгах багато натяків на растафаріанство. Брали колись участь в Маршах свободи і як ставитесь до алкоголю і тютюну?
До Маршу свободи ставлюсь негативно, як і до будь-яких інших маршів, заяв, декларацій. Будь-яка декларативність вбиває саму ідею, з’являється бюрократичність. Мене запрошували до участі в такому марші, але я відмовився. Мені здається, що це профанація: з одного боку вони виступають проти криміналізації сектора, пов’язаного з розповсюдженням марихуани, а з іншого боку вони виступають проти легалізації марихуани як такої. Це дивні ігри в боротьбу проти чогось.

- Що для Вас зараз є визначником курсу життя?
В мене немає якогось кредо, я не носій ідей. Очевидно це бажання робити все, що хочеться і не робити того, чого не хочеться: зберігати власний вільний простір, свою вільну територію, внутрішню свободу, не зазіхаючи при цьому на свободу інших. Головне – бути відповідальним за те, що робиш. Для мене це дуже важливо і здається, що українському сьогоднішньому суспільству (українському мистецтву зокрема) цього дуже бракує.

- Якби була можливість побачити своє майбутнє, Ви б нею скористались?
Ні. Для чого?..

- А повернутись в минуле?
Оцим би скористався. Багато є речей, за які незручно. Вони, як правило, не якісь глобальні, але були випадки, коли доводилось чинити не дуже гарно по відношенню до інших. Не завжди зумисне, переважно не зовсім продумано і спонтанно. Але оскільки це неможливо, то я не сумую з цього приводу, а намагаюсь в майбутньому якось коригувати свої вчинки. Дуже важливо вчитись на своїх помилках. Мені в житті щастило на вчителів, і тому багато чого навчився в них, за що їм безмежно вдячний.

- Чому Ви настільки проти вивчення Ваших віршів в школі?
Мені доводилось викладати і в школі, і в університеті, тому вважаю що сучасну літературу взагалі не потрібно вносити в обов’язкову програму. Це не дуже добре, по-перше, тому, що вчителі доволі специфічно все це викладають, не вистачає, можливо, кваліфікованості, щоб це адекватно і неупереджено подати школярам. Я боюсь викривлення своїх слів. Сучасну літературу краще вивчати факультативно, а в обов’язковій програмі – літературу класичну. А ще для мене важливо, наприклад, як укладаються програми, адже міністерство освіти бере твори без жодного попередження чи дозволу автора.

- Прокоментуйте думку про те, що митець має жити на благо свого народу.
Як можна жити на благо народу?! Це порожні слова, за якими нічого не стоїть. Єдине, що письменник мусить і має вважати обов’язком – це якісно робити свою роботу. Пишеш – пиши добре! А будь-який вплив написаного на суспільство неможливо насправді спрогнозувати. Дуже наївно сподіватися, що можеш керувати чиїмись умами, чиїмись душами, що можеш бути поводирем для когось. Я розумію, що є велика спокуса письменнику так думати, отаке ставання в позу пророка, який ніби знаходиться над сірою масою, керує нею. Вплив літератури неможливо передбачити, я навіть не знаю як впливає те, що я пишу на читача, і чи взагалі впливає… Значно важливішим є, наприклад, те, коли підходять люди і дякують за те, що я пишу. Такі речі справді діють, бо контакт відбувається безпосередньо.

- Чи справджувались речі, описані в творах?
Постійно. Більшість речей, про які писав, я потім зустрічав у житті. Навіть іноді в мені прокидається внутрішній цензор, який зупиняє, коли пишу на тему, яку б не хотілось потім зустріти в житті. В романі «Депеш Мод» описані музиканти, які грають духовну музику на богослужіннях в протестантській церкві. Це я написав з голови, але минуло чотири роки, я познайомився з «Собаками в космосі» і виявилось, що дехто з них грає в отаких оркестрах. І в них справді є проповідники, схожі на Джонсона&Джонсона, і те, що я писав 4 роки тому насправді так і виглядає.

Крапка
«Лишайтесь вільними і незалежними у своїх діях, зберігайте власну свободу, якої нас постійно намагаються позбавити. Не впадайте в гординю і намагайтесь прислухатись та придивлятись до всього, що робиться. Життя цікаве в усіх своїх виявах, і велике вміння й радість полягає в тому, аби навчитись відчувати задоволення від життя, не ставитись до нього як до збігу негативних ситуацій. Дуже важливо знайти точку, де б життєві негаразди урівноважувались із життєвим позитивом. Коли цю точку знаходиш, життя здається прекрасним, безкінечним і фантастичним»

Маряна Судова

газета “Місто”

@ http://www.zaxid.net/article/51776/