Літературна студія 87 » Критика

у ЧЕтвер о ЧЕтвертій

Юрій Матевощук — Wed, 07 Dec 2011 09:11:57 +0000

Шановні реціпієнти і просто зацікавлені. Мені нічого не гребе, але завтра у 87 о 16:00 маєте всі бути як штики. Є дууууууууууууууууууууууууууууууууууже багато причин для споткання всім разом всьо конкретно розкажу. ЖДУ.

(=78

Юрій Матевощук — Sat, 16 Apr 2011 15:25:51 +0000

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

Homo liber = Людина вільна. Антолоґія молодої поезії Тернопільщини / Укладачі Микола Шпаковський, Юрій Завадський

Юрій Завадський — Mon, 15 Nov 2010 04:24:48 +0000

Шановні друзі!

Ми з Миколом Шпаковським пропонуємо Вам приєднатися до створення антолоґії молодої поезії Тернопільщини “Homo liber”. Для сего надсилайте мені тексти обсягом до десяти сторінок, інформацію про себе та фотку (dryuryzavadsky@gmail.com). Ми порадимося та оберемо найкращих. Робота над антолоґією включає видання книги, гастролі на батьківщину кожного з її учасників, виступи деінде, а також виступ на Міжнародному літературному фестивалі у Львові у вересня 2011 року. Літературна студія “87″ поряд з іншими спільнотами будеть співорганізатором цієї антолоґії.

Чекаємо.

стиль “87″!

Юрій Матевощук — Tue, 19 Oct 2010 20:16:35 +0000

Дорогі, любі, шановні реціпієнти(ото мать його за ногу, слово…), (тут де-хто-ми подумали і, карьочє), радий повідомити всіх учасників ЛС( а не лсд) і усіх зацікавлених і не дуже, що у вівторок (або не у вівторок) 26(двуджєстего шустего жовтого з осені) у аудиторії 76(або не 76) відбудуться відкриті читання ЛС 87(не присвячені марафону “час читати” і т. д.) у (вжевикористовуваному) “стилі 87″(світлиця, минулий рік) - тобто, (о, Василю Колісник зебест,…. вибачєй) народ, скидайте на це мило(chygajster@gmail.com) по 2(тире без крапочки)-3 роботИ(а не рОботи, тобто вірші), а там буде всьо чотко.

Хто шо не зрозумів, я не винуватий)

п.с.: в четвер о четвертій!!!

п.п.с.: Романович, а може ви зразу в Верховну Раду? Я і агідки безплатно пороздаю.)

Сучасний герой у суч. укр. літ.

Богдан Боденчук — Mon, 15 Mar 2010 17:14:39 +0000

У розмовах, присвячених сучасній українській літературі, часто критики закидають письменникам надмірність ненормативної лексики розбещеності образу негативного героя із цигаркою в зубах і пляшкою пива у руці.
Можливо? це дійсно так, але треба врахувати і той факт, що двотисячники – діти важкої епохи, реформ, змін президентів, революції. Багато з них народилися навіть не в цій країні, а в УРСР.
Ненормативна лексика – це вираження емоцій, чи, все таки, «хвороблива потреба в піарі»?Спробуємо у цьому розібратись.
Чим наразі можуть шокувати двотисячники? Матюками? Ненормативна лексика давно посіла почесне місце в арсеналі художніх засобів багатьох їхніх попередників, у тому числі й останніх поетів минулого тисячоліття – вісімдесятників, навіть декого з класиків української літератури.
Візьмемо збірку С. Жадана «Ефіопія». Відкриваючи цю книгу, зразу зустрічаємо негативні персонажі і вище згадану лексику та жаргони: «Євросоюзом керує сволота »(ст. 5), « Фігачить по облому/ переборюючи втому»(ст.3)та інші. Головні герої побиті, зламані ХХ століттям, вони «діти робітників,котрі живуть на спальних районах/ сходяться на пустирях за чорними теплотрасами/ і кожного вечора грають від оборони,/витоптуючи траву китайськими адідасами »(ст. 23). Невід’ємним атрибутом героїв є цигарки, трава, сестри проститутки і «бухло ». Їм тільки що і залишається робити, – так це «Сидіти й пити своє вино./Дивлячись смерті в просте лице»(ст.20), «вивчають печальні дівочі обличчя/ і курять справжній дорослий табак.»(ст. 25), ніби намагаючись стати дорослішими, «Без зміни одягу й паспортів,/ червоне вино допиваючи з фляги» (ст.30). Вони «юні обірвані королі/ борделів і пивняків » (ст. 39). Можливо в алкоголі вони шукають спасіння змогу забутись, позбавитись від всіх проблем, що нависли над ними. Іван Столярчук в статті «У пошуках землі обітованої» писав: «Героїв своїх творів Сергій Жадан, порівнює із чорношкірими африканцями, які, згідно з растафаріанською релігією, чекають на пришестя бога Джа, який поведе їх в рай на землі в омріяну Ефіопію. Щоправда герої книги Жадана свій рай шукають самі. І в наркокур’єрів, і в нелегальних емігрантів, колишніх в’язнів, і в молодих поетів, і в досвідчених повій. Своя Ефіопія. Сергій Жадан розповідає про неї по-різному, але однаково без байдужості стороннього спостерігача. Провокативно обравши темою своїх віршів пригоди довкола наркотичної речовини, письменник ніби випробовує сучасний світ». Можливо і так, ця сіра маса, давно втративши надію, не добивається кращого життя, а просто чекає спасіння і того, хто поведе їх до світлого майбутнього із цього бруду. Або, для них свобода і відвертість -це і є їх щастя?
Яскравим образ негативного героя постає в поезії Андрія Любки, молодого,без сумніву, талановитого поета, в його збірці «Тероризм».Часто Любку дорікають у вживанні ненормативної лексики, аморальності. Сам А. Любка у статті «Життя має бути коротким і сліпучим, як кокаїнова доріжка» говорить про ненормативну лексику: « – Зрештою, я не так вже й багато вживаю тих лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд, виправдано. Наприклад, не можу собі уявити, якими словами можна виразити почуття людини, котрій на ногу впав камінь чи якій продали галіму траву? Мова – одна, в ній нема жодного поділу, треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати в ній якісь теоретичні поділи. Мова дає можливість писати про все, вона дає всі варіанти, в цьому її фішка» З однієї точки зору він правий, в суч. українській літературі повинно бути присутнє все і секс, і алкоголь, і навіть « лайлива лексика». Бо в такому світі ми живемо зараз! Але, де ж мораль, етика, чи потрібна вона сучасній людині? Його персонаж збірки «Тероризм», у вірші «Тичина з Рильським», зізнається про себе сам: «Я голосно матюкаюся, докурюю недопалки…»(ст.3), « Павло з Максимом розпочинають нову пляшку, курва, у мене/ Завтра екзамен, я також нестерпно хочу випити.»(ст.3).Але, разом з тим, його герой ліричний, з своїми думками, поглядом на цей світ. У вірші «В’язкий туман, затяжний дощ» герой прокидається зранку і виходить на балкон курити
« Мальборо », просто думаючи «…про цей в’язкий туман, про перші ранкові/ Маршрутки, про чергову тріщину в / стосунках.». Його герой викликає у читача до себе певною мірою просто жалість,співчуття . Як зазначив Юрій Завадський, «Андрій Любка грішить участю в поетичних слемах », а чим ще можна заінтригувати слухача, як не ненормативною лексикою. Сам персонаж Любки називає українську поезію «сучою». Його вірші більше спрямовані на усне читання і тому на меті, в першу чергу, є ціль шокувати слухача. Олег Коцарев в статті «Поезія підліткового суспільства», що була надрукована в журналі «Дніпро», назвав поезію Любки «потужним піар – наївом ». Чи дійсно це так, напевне, ні. Андрій правий, його ненормативна лексика є засобом вираження емоцій, страждань, переживань. Хоч в деяких своїх віршах він і зловживає нею. Андрія Любку називають «генералом західного фронту», його твори цікаві молоді, бо в них відображене справжнє життя у всіх своїх аспектах і проявах, а не видумане, красиве. Все таки, «Краще гірка правда, ніж прекрасна брехня ». Але, як зазначив Юрій Завадський, «Насторожує нас в стосунку до творчості А.Любки та його ровесників, – яким чином талановитому поетові не стати зіркою-одноденкою в українському літературному процесі?». І справді, скільки їх молодих двотисячників, які самі соромляться себе так називати, поглинули у цей світ гіркої правди. Цього факту з літератури не викинеш, а отже, їхня література, яка порушує всі канони моралі і етики має, право на життя.
автор Богдан Боденчук

$87

Вікторія Маньовська — Mon, 23 Nov 2009 11:16:54 +0000

§87

1.1. Історія створення

Літературна студія 87 імені Юрія Завадського – молоде вино розливу 2008 року. «Підсолоджує» його засновник і куратор, цей же Юрій Романович, що об’єднав під своїм крилом студентів-любителів літератури. 87 – цифра не проста для цих «літературних маніяків» – це основне місце локації цього «літпідрозділу» – аудиторія 87, що в головному корпусі славного Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка, до речі, це ще і музей Гнатюка.

Наш відомий збирач фольклору таки далеко не останню роль відіграє у бурхливому студентському літмудруванні – саме біля пам’ятника В. Гнатюку відбулось перше зібрання 87-мівців: то було 1 квітня 2008 року (дата теж вибрана з гумором). Через місяць після «першого побачення» вільних літераторів народився їхній друкований орган – студійна газета «87». Проте, плани видавати її щомісяця залишаються дещо ефемерними, вочевидь, через світову економічну кризу, що спаралізувала всі сфери нашого життя, і, видно, хотіла зламати золоте перо наших літстудійців. Та це їй не вдалось, адже, як і до кризи (й до свинячого грипу), ревні шанувальники поезії і прози, та самого Юрія Завадського(:-)), продовжують збиратись щовівторка.

1.2.Перспективи розвитку

Хто – хто, а студенти вміють будувати плани, тож, повірте, про цей молодняк ми ще почуємо. Зараз вони активно роз’їжджають університетами, натхненно декламуючи свої поетичні заклинання та прозові надбання. Сам Юрій Романович неабиякий організатор, ініціатор і містифікатор разом узятий, до його 87-мівських планів входить задум хай-тек: читання віршів з екранів мобільних телефонів у повній темряві. Це я лише один секрет розкрила… Зараз пан Юрій працює над виданням збірника творчих доробків своїх підопічних. А їх, до слова, стає все більше – окрім тих, що вже мають «прописку» на 87 «квадратних метрах» і яким належаться кімнатні тапочки і пульт від телевізора, охоче заманюють у літературні нетрі всіх, хто рухається студентськими коридорами ТНПУ.

Тернопільські андруховичі, дереші, жадани, роздобудьки (але здебільшого їхні поетичні двійники) чатують на вашу укрлітсвідомість на сайті: 87.te.ua

Якщо вам не страшно, то відкрийте ці двері в аудиторію №87…

Вікторія МАНЬОВСЬКА

Про еротичну рибу та інші сумнівні ознаки любові

Наталя Голодюк — Mon, 02 Nov 2009 17:34:13 +0000

Мабуть, невипадково так сталося, що, за звичкою, підшукуючи дві книги для читання, цього разу вибір впав на «Кама Сутру» Юрія Покальчука та «Сьомгу» Софії Андрухович. І як добре, що, знову ж таки, ця моя звичка читати поперемінно, чергуючи першу книжку з другою, дозволила мені відкрити у двох, здавалось би, таких різних активістах СучУкрЛіту, разючу схожість, дивовижно однакову основу.
Гадаю, назва збірки творів Ю.Покальчука і так промовисто свідчить про свій вміст. Щоправда, моїх очікувань вона не виправдала. Кама Сутра – не тільки мистецтво кохання, але й техніка. Відверто кажучи, автор зосереджується найбільше якраз на другому елементі. Звісно, Юрій Покальчук порушує багато істотних питань щодо природи інстинктів, сутності сексуальних стосунків, їхньої ролі і місця в житті людей, однак вони набувають в його творах якогось гіпертрофованого значення. І як не крути, а власне еротики у повістях та оповіданнях, що увійшли до даного видання «еротичної прози» (як написано у анотації до книги), якраз й катастрофічно не вистачає.
Зате її в міру у вишуканій порції «Сьомги» Софії Андрухович. Під час читання у мене склалося враження, наче ті кілька історій мені розповідає сестра, – рідна, а тому така відверта, тому приділяючи стільки уваги милим деталям із дитячих років, теплим описам домашнього побуту; старша – а відтак й така розважлива й подекуди викликаючи нерозуміння або захоплення; трохи дивакувата – тому змушує триматися на відстані, але, тим не менше, співпереживати, проживати з нею знов і знов ті кусники життя, смакуючи їх і приємно ностальгуючи, і завжди прагнути, щоб усе склалося якнайкраще.
І у оповіданнях Софії Андрухович є збоченці та люди, якими керує лиш хтивість, сексуальні потяги яких визначають їхні вчинки та долю, завдаючи горя й негараздів, чи, навпаки, повертаючи життя в щасливе русло. Однак відверто порнографічні описи Покальчука, які з кожним наступним десятком сторінок уже здаються залояженими схемами, і нічого нового вже не очікуєш, зовсім не йдуть в порівняння із не такими динамічними, але більш чуттєвими зображеннями у авторки «Сьомги». Запах цієї риби, як й запах жінки, спонукає подекуди чоловіків на необачні вчинки.
Софія Андрухович пише трохи жорсткіше, ніж зазвичай, вона скрупульозно вивчає не тільки зовнішнє, а й, як рентген, бачить усе, що всередині, тому її твори виглядають всеохопними. Тут можна було б відволіктися на «чоловічу» vs «жіночу» прозу, стиль письма ті ін., та, гадаю, це буде доречно для окремого розгляду. Внутрішній світ, який виявляється в останньому її оповіданні купою органів та потоками крові, насправді, – це яскраве заперечення близорукості всякого роду і неусвідомленому жадібному прагненню проникати у суті речей, яких не дано осягнути, найпримітивнішими способами.
Тема обох книг – не любов. Мабуть, вже достатньо у світовій літературі творів про це. Дані книги про чи то еротику, чи то порнографію (все вже залежить від суб’єктивних поглядів), а відтак про тілесне, що, на жаль, тепер чи не основний рушій людської активності. І залишається якесь таке скорботно-тривожне відчуття вини. І залишається відчуття, наче після щойно переглянутої програми новин, де тільки й йшлося про чергових маніяків та збоченців, про проституток, наркоманів, безпритульних дітей і зеків, про простих чоловіків, незадоволених своїми дружинами і про дружин, спраглих любові, а натомість із чоловіками-пияками та безробіттям, про побутові сварки, насущі проблеми і водночас велетенське бажання жити й бути комусь потрібним.
І чи перемикнути канал і забути, а чи задуматись, осягнути всю жаску глибину і вкоріненість цього, – Ваш вибір.