От тільки жодна жирна дупа досі не зрухалась і не повідомила мені жодного результату!

КОЛЛЛЛЛЛЛЛЛЛЛИИИИИИИИИИИИИИ???????????????

Отже. Звертаюсь до ваших лінивих задниць:

обговоріть, будьте такі ласкаві, мою пропозицію, що до виступу в моїй альмаматер.

Бажаючі можуть використовувати відеоінсталяції чи представити відеопоезію.

Хотілось би, щоб тут в коментах мені написали:

1) коли ви приїдете? (бажано будні дні)

2) що вам треба із тех забезпечення

3) список людей, які зголосилися

4) відмов від тих, кому доступне це повідомлення не приймаю!

5) люблю Вас!

Сергій Жадан

Власне культурна ініціатива в літературі Тернополя і не тільки  – студія 87.

А починалось все доволі просто і банально. Весняної пори 2008 року до студентів першого курсу філологічного факультету прийшов на лекцію молодий викладач, тоді ще сучасних інформаційних технологій, Юрій Романович Завадський. Лекції реально були досить цікавими, адже Романович(або ж ЮЗ, як його потім називатимуть) не давав «сухого матеріалу», а жваво і захоплено розповідав, розбавляючи тематику слайдами про постмодерну літературу. Пізніше вже стало ясно «першакам», що Завадський і сам поет-постмодерніст, який на той час вже видав кілька поетичних книг та мультимедійне видання «ZВІРШІ».Пройшло кілька занять і до ЮЗа почали підходити студенти з проханнями мовляв, «подивіться, що я тут пишу, а може щось порадите». І коли через деякий час таких «зацікавлених» стало більше, Оля Боднарчук (тоді ще – зараз змінила прізвище на Біла, через зміни у житті, про які читач вже давно здогадався=)) запропонувала зібратись в якійсь аудиторії і всім разом з Романовичем почитати кожен своє. І, якщо вірити Богдану Боденчуку, в якого в той день було день народження, вперше зібрались в аудиторії 87 у вівторок першого квітня, не по-приколу, звичайно. «Першими ластівками»(хлам, а не штамп) того часу були Оля Боднарчук, Богдан Боденчук, Юля Валах, Мар’яна Судова, Сашко  Бугаєнко, Світлана Андріїшин, Оленка Зимницька, Марта Томахів з ін’язу та студент інституту мистецтв Василь Колісник. Можливо я і не назвав багато кого, але забігаючи на перед скажу, що фішка студії полягала в тому, що ніколи ніхто не вів, як це логічно, ніякого обліку «був-небув» і т.д. Формат був простий: прийти і щось своє почитати, послухати інших, потравити нові анекдоти, поговорити про універ, бо як же без цього, – та разом з тим всі розуміли, що головною фігурою був Завадський – найперше це було почути схвальний відгук від нього, та загалом послухати щось нове від Романовича. Складалось таке враження, що він притягував до себе. Коли потепліло, частіше збирались на природі, прямо на зеленіючій траві біля пам’ятника Володимиру Гнатюку, чиє ім’я і носить наш педагогічний універ. До слова, аудиторія під № 87 є водночас музеєм В. Гнатюка, хоча якщо чесно, то почали збиратись там тому що умови дозволяли – зручні крісла і великий круглий стіл, а більш  нічого не треба.

Підсумком тієї студійної весни стали літературні читання в тоді ще недавно відкритому арт-барі «Коза» під назвою «Вільні поети», де кожен дебютував зі своїм доробком і вперше відчув той кайф представлення своєї творчості на широку публіку. На тому і розбіглися – ясно куди, на канікули.

Осінь обіцяла дуже багато. Зрозуміло, що і в Завадського очі горіли, захват поділяли і його так звані підопічні. Тому зважаючи на те, що в універі з’явився цілий потік нових філологинь, та подекуди філологів, що є явищем рідкісним, відразу у вересні по університету були розміщені оголошення про проведення відкритих читань літературної студії. Я цей час пам’ятаю дуже добре, адже сам був з того першокурсницького переляканого пішого м’яса, який прочитав дане оголошення і ясна річ пішов послухати(забігаючи на перед скажу, що як від першого разу «загорівся» так і досі «вишу»). Читання проводились в просторій 76 аудиторії з бюстом Тараса Григоровича біля дошки, що було досить гармонійно для представників майбутньої тернопільської ланки сучукрліту. Ясна річ, що не все було так ідеально, когось не було чути добре, хтось ще затинався, дехто підіграючи на гітарі явно «не попадав в ноти», але сам факт того, що перед філфаком читали свої тексти рівноцінно такі ж самі студенти, що слухають в аудиторії, і що головне, навіть на той час, читають «нормально, про своє, те що відчуваємо» аудиторією зустрілось «на ура». Після цього такі читання перед першим курсом на початку осені вже стали традицією, аби показати, що ми такі є і запросити тих кого то зацікавить.

Тоді ж я і прийшов на наступне зібрання у 87-му. Цей час згадується з великим піднесенням. Якраз до студії долучились Наталя Голодюк, Юля Бабак, Міша Года, який навчався взагалі в економічному університеті, Марічка Юрчак, яка цього року стала кращою студенткою області, та ще багато тих, пам’ять котрих вловити вже не годна. Якраз цей кінець 2008/початок 2009 був позначений суто зустрічами у 87-ій та поодинокими виступами деінде, чи то в універі, чи то в «Козі». Пам’ятається, що особливо, в той період і вже потім щорічно, ми виступали кожного початку зими в рамках акції «Миколай про тебе не забуде» (зазвичай в тій же «Козі», або в «Шинку»). Цей рік символізував так зване затишшя, розбавлене теплими зібраннями та зустрічами студії, часто навіть не з приводу читань, а просто так, бо було в «кайф». Безумовно, приходило багато нових людей, і варто сказати, що більшість з них з часом «забивала» на це, вважаючи, що то не їхнє коло і не їхня «тусовка». Цікаво, що хто приходив вперше і після «ТАКОГО враження» і легкої критики насмілювався приходити й вдруге, той зазвичай залишався і назавжди, просто ставав своїм. Цікавий той факт, що найменувалася студія 87 не відразу, а якраз приблизно в той час, коли ми сиділинічогонероблячи і хтось запропонував нарешті придумати назву того збіговиська яким ми тоді були. Те, що Юрій Романович називав «літературна студія» все ж повинно було мати якесь логічне продовження. Було досить пропозицій, хтось з цієї  ситуації просто кепкував, приколюючись, мовляв, назвемось банально якимись «На крилах поезій». Та враз подивившись на двері, когось «осінило» ляпнути: «Давайте просто назвемось «87»». Всі підтримали, додаючи неформально «Сніговик-самогубець». Від того моменту ми і стали «Літературна студія 87».

Та, вважаю, що конкретно літстудія «стартанула» в наступному році. Тоді ж прийшли Олеся Тенюх, Марічка Мастикаш, Галя Горба, Марина Тимощук, Яна Боднар, Іра Розвадовська, Наталя Даціків, Віктор Мачальський та інші. В «гості» інколи заходили Руслан Боднарук, Оксана Максимлюк, театрали з інституту мистецтв Вова Процюк та Назар Кавулич, який захоплював своєю подачею віршів про медсестричку. Того ж року ми вже частіше почали брати участь в різних слемах, літчитаннях, більш менш виходячи «в люди», знаходячи нових знайомих та друзів. Рух – це було найголовніше, і нема значення в якому напрямку ти рухаєшся, головне своїм курсом, а не інертно за всіма. І часто так буває, коли ти так рухаєшся, то інертно починають декотрі рухатись за тобою. Нас почали чути значно більше вух. Про нас говорили. Тієї ж осені, відбулась знакова подія, адже ми поїхали представляти свої «відкриті читання» в Острозьку академію. Запросив нас тоді такий же «писака і колєга по ручці» Юхим Дишкант, разом з Романом Романюком, Євгеном Лущековим та іншими такими ж амбітними учасниками вже їхнього острозького літоб’єднання – союзу «Плита». Помітно було відразу, що в Острозі цінять сучукрліт і літ. загалом, а джерелом підтримки того всього є проректор та водночас письменник і публіцист Петро Кралюк. Без усякого перебільшення скажу, що все було на найвищому рівні. Це був якраз той випадок, коли дійсно отримуєш задоволення від того чим ти займаєшся, а що головне отримуєш від слухацької авдиторії певну віддачу під час читань, а завершував це дійство, як профі, своєю жирною крапкою, а точніше сказати, знаком оклику ЮЗ. Так ми почали контактувати з острожанами, приїжджаючи на читання до них і водночас зустрічаючи їх в наших теенпеушних авдиторіях. Їжаку ясно, що зазвичай літературні читання проводяться перед студентами дотичних спеціальностей – філфаку чи то пак літературної творчості, але часто приходять не запрошеними офіційно ті, кому то «ну просто цікаво».

Та осінь 2009-ого була для нас дійсно знаковою. Ми розуміли, що рухаємось в правильному напрямку і це не могло не радувати. Часто до нас на читання у вівторок о четвертій, а пізніше у ЧЕтвер о Четвертій приходили все нові люди, а подекуди письменники й викладачі, як наприклад, Петро Сорока. Безумовно, в кожного було життя і поза студією, був універ, навчання, інші зацікавлення, інші тусовки, ба навіть і в літературі, де кожен поодиноко навіть видавався і публікував свої твори. Та ми розуміли, що читання-читаннями, а видавати треба було і щось своє. Спочатку почали із студентської літературної газетки 87, наклад якої, здається був 100 чи 200 штук. Виглядало це видання досить амбітно: чотири сторінки, де були представленні статті, про студію(тут, вже наші «журналісти» приклались), критика, проза(яка «не йшла» чи не підходила на відкриті читання») поезія. Та нажаль, не маючи належного фінансування(його взагалі ніколи не було, – все робилось «своїми силами») чи можливо просто через банальну лінь перший номер «87» так і залишився першим і останнім до цього часу.

Та можливо, причина була в іншому, адже приблизно в той самий час ми «замахнулися» на видання антологій – точніше сказати, що генератором ідей був все ж Юрій Романович, а ми вже «підхоплювали» і всіляко підтримували. Згодилися скинути на пошту ЮЗу тексти, а він вже все верстав і видавав. Було погоджено, що томи кожної антології будемо видавати поступово, що семестру, виділяючи на кожного автора відповідну кількість сторінок, доповнюючи критичними статтями, зважаючи на те, що завтовшки антологія була около 100 с., таким же числом і наклад. В першому томі були представленні твори Наталі Голодюк, Юлі Валах, Василя Колісника, Юрки Матевощука, доповнені критичними статтями про Андрія Любку та Юхима Дишканта Завадським, та своєю порцією критики про Сергія Жадана та Юрка Покальчука від Михайла Годи. Кожен тримаючи цей том в руках, відчував себе на останньому поверсі щастя найвищої багатоповерхівки Тернополя, настільки переповнювали позитивом наші емоції. Це був початок і разом з тим відкриття наполеонівських планів, якими тоді жив кожен.

Зимові канікули, а з ними святкові п’янки наближались все швидше(а в нас в універі канікули тривають рівно місяць зимою), і тоді ж на одній з останніх здибанок, незважаючи на соцмережі, хтось запропонував створити власний сайт. Не пройшло так багато часу, коли вже на канікулах кожному з студійців на пошту прийшов меседж від Завадського, мовляв, «чуваки, всьо чотко», маєм сайт, де спишемось і будемо скидати кожен щось своє новенаписане, адреса 87.te.ua. До слова, відтоді ми маєм інтернет-здибанку, яка діє і до сьогодні. Ясно, що тоді краще за Романовича в розробці інтернет сайтів ніхто «не шарив» і він знову все зробив сам. Та разом з тим ми всі розуміли, що якось одні без одних, без тих настроїв і позитивів не можемо. Якось у 87-ій ЮЗ обмовився: «Я сам отримую задоволення від студії, я тут відпочиваю».

Так ми зустріли 2010-ий, а з ним новий шквал емоцій, переживань і планів. Безумовно, було і більше подій, і ясна річ про всі не встигнеш розповісти. Символічно те, що якось ми студією пішли у нашу теенпеушну світлицю, де часто відбувались всілякі дійства: від творчих вечорів і дня першокурсника до дискотек і виступів музичних груп. Якраз тоді на вечір німецької мови і літератури(не пам’ятаю як точно він називався), який проводили вчителі іноземної мови 17-ої тернопільської школи,  нас запросили в між програмі виступити. Чесно кажучи, ми не дуже «впиралися» в ту ж саму програму, де діти старших класів читали Гьоте в оригіналі. Але все як завше пройшло під знаком доброї енергетики. І одна з вчителів запропонувала нам виступити із своїми текстами в їхній школі самобутньо. Від того моменту і розпочалися наші «гастроліякласковиймай»(цитата ЮЗ) школами, училищами, інститутами та універами Тернополя і тернопільської області. Звичайно, найбільш запам’ятався перший виступ у 17 школі. Тоді за ініціативи і допомоги Васі Колісника ми прийшли не самі, а з інструментами і їх віртуозними власниками з інституту мистецтв Віктором Максимлюком, який робив здавалось неймовірні штуки на баяні, граючи між читаннями та Назаром Каспруком і Сергієм Порадою, які підігравали нам за допомогою гітар під час самих читань та виконували власні композиції поміж. Забігаючи на перед скажу, що вони ж потім стали і «основною складовою» кожного наступного нашого виступу, адже читання текстів у музичному супроводі звучало набагато краще і доповнювало одне одного. Словом, вийшов нормальний самобутній цілісний виступ. Головне, що це подобалось старшокласникам і всім присутнім. До слова, тоді зіркою читань став Василь Колісник, який вперше виконав вже зараз його знамениту ним же написану пісню «Дівчинка Дмитро», яка просто «порвала» зал. Після цих читань до нас почали приходити учні вже згаданої школи, зокрема Оксана Семчишин, а пізніше і всіх інших шкіл.

Такі виступи поступово ставали закономірністю. Ми виступали у гімназії ім. Івана Франка, школах № 4, 5, 8,  9, 16, 24, у 87-ій львівській ЗОШ в рамках акцій львівського форуму видавців(ох, ці незабутні поїздки сполучення Львова і Тернополя електричками=)) , 2-ому технічному училищі Тернополя та інших, котрих не так вже зараз просто згадати, адже чесно кажучи якби не світлини нашого Сашка Бугаєнка з багатьох виступів, пам’ять потрібно було б напружувати дуже сильно. Також робили вояж в Ланівці та с. Борсуки лановецького району, де за один день дали три виступи: в центральній лановецькій бібліотеці, школі № 2 та Борсуківецькій ЗОШ. Не забували ми також з кожними проявами теплої погоди весною та восени збиратись і поза межами 87-ої на «єлєсях» біля тернопільського озера, в парку «Топільче», на Козацькому острові в тому ж парку, в «Козі» та деінде. Цікавий факт, що той же Сашко Бугаєнко на читання завжди приходив з ЛСД – літературознавчим словником-довідником, і коли бували якісь суперечності щодо літератури, завжди показово відкривав словник і доводив свою правоту. Пізніше він на сайті описав напрям, в якому творить літстудія – неоімажизм, спираючись на творчість французьких імажистів та імажиністів, котрі головним критерієм у творах вбачали образ та образність. Пізніше виник напрям, який теж можна вважати виключно заслугою студії, а точніше Василя Колісника – «стиль 87», який ми вперше демонстрували у нашій світлиці. Його смислом було те, що кожен автор студії скидав Василеві на електронну пошту відповідну кількість текстів(один-два), він їх усі (як актор з чималим студентським і не тільки досвідом) групував в одну стилістичну і тематичну цілісність, один літературний твір, щось схоже до п’єси. Пізніше кожен автор отримував на руки текст і читав лише свої виокремленні рядки з твору перед аудиторією. За постановку «на сцені» теж завжди відповідав Колісник. Так і виник «стиль 87», який ми проводили використовуючи як свої змішані тексти, так і тексти одного автора, власне Васі Колісника, Юрія Завадського та Юлі Бабак.

Пізніше з «новим напливом» до нас долучилися Ірина Вихрущ, Роман Воробйов, Тетяна Колесник, Юрко Вітяк, Олена Рожко,  Віктор Фінковський. Ми продовжували брати участь в усьому, що організовували і долучались до всіляких мистецьких заходів, де нас запрошували. До того часу ми вже встигли зазнайомитись з багатьма «творчими індивідуальностями» з усієї України і з-за кордону, почали співпрацювати з схожими угрупуваннями: вже згадуваним союзом «Плита» з Острога, «Свій-танок» з Києва, «Арт-Андеграунд» з Чорткова,  Літклубом «Маруся» з Києва, з літстудією «Кома» з Одеси, яка заснована в ПНПУ ім. Ушинського, де нас тепло зустрічали під час наших літературних читань(взагалі, в нас найприємніші спогади від відвідин Одеси) «Дзеркало» з рідного Тернополя, з учасниками якого зробили досить пристойний як на мене перформенс «Voice without faces» в бункермузі – ще одній культурній місцині у Тернополі. На решті також вдало співпрацюємо із Львівським літературним форумом, в рамках якого вже представляли свою творчість 2 роки поспіль. Контактуємо з різного роду мас-медіа від тернопільського радіо до телеканалів ТТБ та TV-4(завдяки оператору цього каналу Вові Луцишину зняли відео з літературних читань «The sun behind the clouds», які проводились о 06:00 ранку на даху тернопільської багатоповерхівки) та зокрема газети «Вільне життя», журналісти якої радо допомагали при проведенні власних дійств та запрошували долучитись до їхніх. За той час з нами почали акомпанувати зі своїми гітарами під час читань Андрій Чупік та Святослав Стадничук.

Новим виявом в сучасній культурі стала аудіо і відеопоезії. І вже є досить аудіо-текстів Василя Колісника, Юлі Бабак, відеовіршів Наталі Голодюк та Мар’яни Судової. До речі, відеопоезія Мар’яни «Щось» у шорт-листі Міжнародного конкурсу відеопоезії «CYCLOP-2011» зайняла третє місце, що є предметом гордості усієї студії «87».

Тісною стала співпраця з видавництвом «Крок», до якого найбільшою мірою причетний Юрій Завадський,

котрий і заснував серію видання книг «Покоління 87». Зрозуміло, що для кожного автора настає такий момент, коли його текстам стає надто тісно в чорновиках та принтернороздрукованих листках, навіть не зважаючи на читання тих же творів на широку аудиторію чи поодинокі друкування в газетах, журналах і т.д. Практично кожен автор задається метою видати свою власну книгу. Символічно, що видавництво носить назву «Крок». Декілька авторів студії зробили цей крок, і більшість з-посеред них переросли рівень студії аби вийти у «вільне плавання». На сьогодні в рамках серії «Покоління 87» видано 5 поетичних книг: Наталі Голодюк «Шовк. Варіації матерії», Марти Томахів «*», Василя Колісника «21», Юрія Матевощука «Прототип» та Юлії Бабак «Озії». Проводились презентації, робились світлини, писались рецензії, чулись схвальні відгуки. На черзі в планах видання книг ще декількох авторів. Безумовно, цей рух(за розрахунками сталості часу та усіх літературних проявів, надіємось вдалий) свідчить про позитивні зрушення в нашому культурному середовищі. Власне, після видання першого тому антології, наступний, другий, буде більш, як ми надіємось, ґрунтовнішим та успішнішим. А нам, власне, не залишається нічого іншого, як констатувати: Літературна студія 87 – культурна спільнота, яку одного разу, наче корабель, запустив у відкриту путь її координатор Юрій Завадський, і який продовжує рухатись завдяки вітру нашого часу, хвилям життєвих перепитій та з допомогою його екіпажу. Літературна студія 87 досі збирається у 87-ій авдиторії, досі проводить відкриті читання і має купу планів на майбутнє аби потім не жалкувати, що чогось не встигли у минулому!

Юрій Матевощук

Друзі! Є ряд питань, котрі треба вирішити:

По-перше: Антологія: Рівно через два тижні лавочка “шось поміняти” закриється і ми її відправимо в друк. Тому зараз, хто ше шось хоче докинути/змінити осьо мило і вперед mateo12@ukr.net  . Ромко Воробйов, велике прохання скинути ілюстрації.

По-друге: Ранок поезії 8 жовтня на даху одного з тернопільських високих будинків. є два варіанти, конкретніше в афіші, якої ше нема(шоб бодай якась випадкова падла завчасно мєнтів не викликала:-))

По-третє: Літстудія нікуди не тікала і збирається завжди в четвер о четвертій у 87 ауд. Роздупляйтеся ті, хто не приходив.

По-четверте: Скидайте на мило Василя Колісника свої вірші аби він зробив стиль. chygajster@gmail.com

По-п’яте: Літстудія виступатиме 11 жовтня в ауд. 178 на 5 парі.Програма: “Стиль87″, Відеопоезія, Читання авторських текстів з музичним супроводом.

По-шосте: Десь після виступу в універі на тому ж тижні слідує виступ у 5 школі. Читання авторських текстів з музичним супроводом. (Можливо + “Стиль87″)

По-сьоме: стовідсотковошось забув тому уважно читаємо і свої нарікання та пропозиції дописуємо в комент.

По-восьме: згадав: готуємось до вечора чорної поезії в бункермузі “tekst in black”. Дата покищо не відома.

По-дев’яте: тепера покищо точно все, до першої репліки.

Вода
Падає дощ,прозорий ніжний теплий!Він стоїть на вулиці перед будинком 63б і дощ омиває його чорне волосся!Стоїть як манекен у магазині неначе він не живий неначе нема у нього серця справді воно відсутнє,світ до цього долучився а головну роль зіграла вона,та яку він безмежно любив.
Падає сніг.Він стоїть біля тих самих воріт,немає нічого нікого,навіть імені,сам один відмовився від всього від світу від тих які дарували кілька хвилин блаженства,для чого?для того щоб постояти під її воротами,востаннє подивитись на її прекрасне лице,на своє серце яке вона стискає в руках!він усе відчуває…одна мить і він розуміє що це сон…

///

В понеділок о четвертій у 87!

В четвер…

буде… шо поговорити).

Так от: Є дві фішки, які мене хвилюють і з якими я хочу поділитись:

по-перше: цього семестру не спимо так, як минулого. Я розумію, що літстудійців цього тижня не збереш, а от наступного велкам в понеділок о 4, і в че- че. І давайте, вже збираємось по-людськи. Адже, першочергово потрібно видати антологію, тому (ох, йолки-палки) надсилайте, досилайте і мене нічо не гребе. Місце посилання, не три букви, а ls87.ukr.net. Видаємо антологію і робимо ну просто шикарний і голосний виступ в універі з антологією в руках само собою.

по-друге: 6 лютого о 18:00 нас запрошують до Львова. Я лиш вчора взнав, тобто мені повідомили. Там заплановано якийсь мистецький вечір. Точно, де я ще не знаю, але потрібно вирішити перш за все, хто зможе поїхати. Особисто мені не виходить, бо буде щось схоже 6 лютого об 11:00 в Ланівцях, так що можете і до мене приїхати. Та стосовно Львова  – це не повинна бути вся літстудія, декілька чоловік. Тому зголошуйтеся, а вже як буде народ, я більшу контактну інфу напишу, коли проб’ю.

Що не все, то дописуємо власні ідеї.

№1 КОНВЕНЦИЯ 87. Конвенция о свободе объединений. и защите права объединяться в профсоюзы 1. Генеральная Конференция Международной Организации Труда

http://www.ilo.org/ilolex/russian/docs/conv087.htm

- стосовно другого тому антології 87: Висилийте свої творіння-роботи і всяке інше текстоломство на адресу: ls87@ukr.net
Бажано все надсилати одним файлом з розширенням .doc , в котрому повинна бути: а) коротка біографія(дуууже коротка, але повинна включати в себе все важливе); б) ваша фотографія(фотки “на паспорт не приймаються!=)); в) власне ваші тексти(якщо це поезія, то до 8 віршів, також надсилайте прозу(до 2 max.), та критику(скільки завгодно, всеодно її багато не буде). Після цього ми все це склепаєм, і подивимось, шо з тим добром робити). Тексти приймаються до 31.12.10.(на новий рік вже не шліть, бо який вар’ят зі стопкою в руках буде їх читати і збирати).

- далі. прошу також на вищезгадане мило надсилати, якщо такі є(а я ж то знаю, шо є, журналісти хелоу) репортажі чи огляди стосовно останніх наших перформенсів. Також надсилайте фотки, бо є задум зробити з початку тижня козирну стінгазету, най си читают. Конкретно поговоримо в понеділок о четвертій, тобто явка всіх як завжди обов’язкова.

всьо. якшо шось забув, ну то колись допишу, але першочергово пережуйте і схавайте вищеоповідну інформацію.

“… – п’ю з королівського кубка
- дурню, то не королівський кубок, а нічний горшок!
- а шо, з нього тільки вночі можна пити.
- нє, то король в нього с…ав і с…яв!!!
- брешеш!
- Кривоніс ніколи не бреше!..”

Henryk Sienkiewicz “Ogniem i mieczem”.

Ми з Миколом Шпаковським пропонуємо Вам приєднатися до створення антолоґії молодої поезії Тернопільщини “Homo liber”. Для сего надсилайте мені тексти обсягом до десяти сторінок, інформацію про себе та фотку (dryuryzavadsky@gmail.com). Ми порадимося та оберемо найкращих. Робота над антолоґією включає видання книги, гастролі на батьківщину кожного з її учасників, виступи деінде, а також виступ на Міжнародному літературному фестивалі у Львові у вересня 2011 року. Літературна студія “87″ поряд з іншими спільнотами будеть співорганізатором цієї антолоґії.

Чекаємо.