Літературна студія 87

Була середа.
Падав дощ.

Не хотілось виходити із автобуса

їхав уже третє коло маршруту.

Густий дощ — думав квітень.

“Стиль 87” – це не ординарна подача авторських текстів (віршів) які за допомогою хаотичного розчленування певної кількості віршів різних (або одного) авторів подаються слухачам як один цілісний текст. Який не несе ніякої сюжетності. Все що викликає у слухача емоції або певні проблиски діалогів є насправді різноманітність і голос, біль і бажання доказати свою позицію свій стиль цілого “покоління 87”.

літературна студія 87 за час свого існування доносила до публіки три різних “стилі”. Різних по тій причині що кожен раз “розчленовувались” до слова або строфи вірші різних учасників студії що і надавало різноплановості і стилістичного забарвлення виступам. Третій по рахунку стиль був написаний по віршах книги під назвою “крик” юрія завадського до дня його народження. Цей стиль відрізняється від двох попередніх тим що це було виокремлення одного автора з його різноманітними поглядами на ті чи інші речі які в “тексті стилю 87” звучать як бородьба внутрішніх і соціальних амбіцій. Стиль написаний по деяких текстах із книги “крик” мав у своїй структурі і меті безпосередню участь самого юрія завадського який піддається “обстрілу” своїми ж творіннями і сам же дає їм відповіді чи змушує до мовчання.

Автором такої подачі тексту що згодом був названий “стилем 87” був у 2010 році учасник літературної “студії 87” Василь Колісник. Він же кожен раз бере на себе відповідальність “крамсання” віршів і безпосереднє перетворення їх у “стиль 87”.

Про читання стилю або інших новин студії відвідуйте сайт 87.te.ua

(розділові знаки відсутні по причині необізнаності автора публікації) :-)

я зараз не хочу вникати у ваше не бажання брати у цьому участь а й у те що тільки  двійко людей скинули свої тексти для стилю…

тому офіційно оголошую стиль ver 3.0 закритим та певний період.
а ще і тому що він потребує додаткової апаратури.

завжди ваш
В.К.

Пообіцяй собі в понеділок що коли закінчиться цей тиждень

ти уже будеш вільний від усього.
Від недуг
від поганих думок

від залежностей

і від віршів.
Немає різниці чиї вони.

Пообіцяй собі бути вічливим із близькими і незнайомцями

із перехожими і каліками що милостиню просять
бо сьогодні ти взутий у туфлі за 1300 а завтра можеш бути на їхньому місці.
Також пообіцяй собі говорити українською, старатись по менше вживати русизми і діалекти всякі бо ти є носій державності…

бо у цій країні мова як герпес.
Не забудь також що у вівторок ти погасиш усі свої борги
від грошових до духовних,

особливо духовних.
І ось у середу зранку ти збираючись на роботу не маєш такого тягара за душею

ти навіть прокинувся на годину швидше

щоб не забути помолитися

і чекання сповнює тебе тривожністю як перед чимось не відомим
як перед цим днем що живе ще тільки но на сході.

Та й ти зовсім таки вже не юний/юна з відчуття самоповаги

і водночас “самомізерності” покинеш дім свій як після того

моменту коли сам без супроводу пішов вперше до школи через усе місто

з пересадками і тролейбусним пилом на манжеті сорочки.

Памятаєш який ти був дорослий у батьківських очах коли повернувся додому?

Сидів на білій табуретці чолом торкаючись стола,

а здавалось стеля за низька
і стіни за вузькі

і що в маленькій кухні задушно від твоєї дорослої самоповаги.

Памятай що твій маленький привід порадіти своїм перемогам

це вчасно кинути палити чи вживати.

І ось четвер прийшов так несподівано що здавалось це ніби то ще середа
а там п’ятниця

і в кінці тижня ти збагнеш свою важність у цьому світі

свою потрібність і свою мізерність

бо ти проживаєш в Україні
та різні режими і владні конфлікти не забороняють бути тобі людиною
чи не так?!

сама відсутність стабільності змушує до якогось не впевненого проживання

боязні того що ворони на голих осінніх деревах то гнилі чорні груші

не зірвані восени задиркуватими дітьми.

А я так любив повертатись до дому пізно

відчуваючи втому від солодких грушок.

не тепло.
Вийшов на вулицю покурити
а там як на диво сніг
вирішив гірку ногам підкорити

і з їхав сракою
по

ній
білий все сипав і сипав

із неба з покрівель сусідніх домів

у мене у грудях літали метелики

як стада дурних

кабанів

сніг був на стільки чистий і білий
як кокаїн і в гарячці Я
та я не втримався щоб не на стяти
на ньому
твоє
імя

а потім ще довго і весело

блукав я ще від кімнати і до кімнати

і тут

о диво

о лишенько

я прізвище твоє забув ще насрати

Христині

а б в г ґ д ж з е… и… бля треба було краще вчитися в школі.

Колись я прокинуся посеред ночі

і знатиму вже на певне що тебе немає поряд.
Бо ліжко насправді таке велике коли ти в ньому один
бо кімнати подовжуються немов захворіли сухотами

і віконниці.. ці прокляті віконниці що стають ешафотом.
Мав би біль то тримав би її у коморі не пускав би на вулицю

геть її звідси.
Мав би страх так сховав би його у підвалі аби вив він нечутно для всіх.
Мав би злість керував би цим світом поволі
був би страх мов собака ручна та натомість лиш зірка у оці
від вікна де колись ти поїла вазони чаєм… так чаєм.
Що тепер? Тільки ніч. Тільки вікна пре мруженні/сонні/ і голі

хто тепер закриває долонею очі так поволі що чути крізь стіни.

І від злости від лютої люті тавтологій подавлених в скринях

загризаю свій сон прямо в шию та й поволі його засинаю.

Все вже мертве ілюзії білі… цвітом вицвілим обгоріли

але ж як ти тепер??

та годі…

кулі маршем пройшлись по скроні.

короткі як постріли речення

а може не ти це? чи я?

я…

чий я?

Чи я — ти?

О хто ми з тобою
о хто?

Той хто – я/ не я – буде твоїм

а та що не ти — моя

ось так паперовою

білою

неначе долоня твоя

бо той хто не я буде кригою

і кригою ти і я

покриті немов би замети

я знаю не ти не ти

а тільки

військові намети

мети мене ти мети

о Боже як це нестерпно

болюче і навіть гірчіше

бо вітром мене ти мене ти

а я тебе я тебе більше

короткі як постріли речення

мені ти мені ти мені

говориш про само зречення

а речення це не мені

пророче неначе пробачення

пробачення не пороч

планетами напророчено

коротке як вибух життя.

вірші починаються із матюків

так як війни із за курв і стаканів

блять я не можу писати вірші

розумієш в мене виникають запитання

знаки запитання суцільні знаки

Чому? Навіщо? Для чого?

Для чого цим дебілам плюндрувати мою мову?

Чому народ так довго мовчить?

Для чого?

Щоб вибухнути сильніше?

Я вас прошу кому в сраку треба вже патріотизм

йдем на мінтинг

а скільки платять?

Ні хуя то на вільних засадах

я манав обійдуться без мене

блять я вже не можу щоб не матюкатись

чому в мені померло все те що колись писало вірші?

Знову запитання ти напевне помітив(ла) що в мене багато запитань.

Для чого стріляти в людину в притул?

Щоб бачити її очі? Щоб не спати?

В дитинстві я не стріляв по пташках

а по цих блять придуках стріляв би в притул і по два рази

все пропав спокій

немає ні країни

ні мови ні мене

ти читаєш це і тебе вже нема

залишуться тільки йобані вигнуті знаки запитання

у заборонених підручниках з історії України

- ?