Яна Боднар

Кожного разу, коли ти приходиш, дощить.

Шум монотонності грається в сірих тонах.

Ти, мов ілюзія, фотозагадка на мить,

Я ж тебе хочу втримати в своїх руках.

Холодом вулиць, руки просочені небом,

Можеш зігрітись, я з серця здобуду тепло

Тільки, будь ласка, не йди, не зникай так, не треба

Не розбивай мого всесвіту змарене скло.

Знов усміхаєшся так по-дитинному щиро:

«Все буде добре, – шепочеш, – життя пройде з тузом!»

Всесвітом моїм, благаю, будь моїм миром,

Лиш не зникай, лиш побудь ще зі мною, МУЗО.

This entry was posted on п`ятниця, липня 9, 2010 at 22:54 and is filed under Інше. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.

Балачок аж 2 щодо “”

  1. Наталя Голодюк:
    липня 10, 2010 at 10:47

    а чому тег “інше”?
    “поезія”!

    “руки, просочені небом” – красота!!

  2. Юрій Матевощук:
    липня 13, 2010 at 11:01

    нічо собі, козирно!!)) мені сподобалось! лірика-лярика-шаріки=))

    було б прикольно, якби в житті випадали одні джокери…, але шістки як завжди на крайняк)

Балачки

Залоґуйся, аби балакати.