Прекрасне далеке
Блимає жовта плямка за вікном. Злегка яскравиться. Вона так близько і так далеко. Хочеться простягнути руку, щоб досягти її. А вона – недосяжна… Розчарування.
Блукаю бульварами необдуманих думок, самотою розтікаюсь вулицями свого зруйнованого серця. Злегка торкаюсь розжарілих болем тротуарів, а все ж іду. Іду, щоб зловити заповідну жовту плямку.
Чи взагалі вона існує? Чи, можливо, це плід моєї приспаної фантазії?
Заплющую злегка віки…Темно, тихо, сумно, що аж моторошно здригається внутрішній голос. Я не хочу цієї безодні!
А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Плямка проявляється серед мороку думок, броунівським рухом зчавлюючи межі моєї депресії. Важко дихаючи мені у вухо, злостиво скреготить зубами: «Не зловиш! Мало кашки з’їла!»
Ні, я сильна, ні, я зможу!..
Ось-ось… Я вже дістаю, ще трішки.
Зникла жовта плямка в моїх зранених веселими днями руках. Зловила. Мала б радіти, мала б плямка мене зігріти,зцілити те, що ще залишилось. Зліпити з мого пластилінового клумочка ідеальне серденько, витончене, обрамлене золотом. Вона мала стати ювеліром мого нового я. Але …чому це не стається? Чому?
Плямка зовсім тендітна, легенька. В моїх руках втратила свій колір, стала льодяно-біла. Вона не потрібна мені така. Вона так манила мене, але вона більш не чарує, не спонукає до безумних вчинків.
Нічого, себе нову зліплю сама. Ось лише вставлю цю льодинку замість серденька, і все… Тримайтесь. Я живу!
13.03.10.
Завантаження ...