Літературна студія 87

Пригадую, того літа зосеніло швидко. То був кінець серпня, а листя вже опадало. Я сидів у тихому, на диво порожньому сквері, і лиш час від часу було чути скрегіт ворон. Сидячи на холодній лавці, я мовчки втупився поперед себе, і розмірковував над тим, що врешті я втомився. Я вичерпав себе, був ситим по горло роздумами і переосмисленням того, що трапилося зі мною протягом  року – року, коли я вперто чекав на диво, на її повернення.

Я запам’ятав її незвичайною, ексцентричною дівчиною, чи ба жінкою. В ній відчувалася якась фатальність, якась безповоротність. Як рибка, я вловився на крючок, і ніколи не переставав дивуватися чи то з її простоти, чи з наївності. Певно, її яскравість не залишилася б не побаченою сліпим, а дзвінкий голос не почутий глухим. Так я тоді думав.

Але часом вона була надто розсіяна. Навіть будучи з нею, я не завжди вловлював її присутність. Звісно, тепер я не можу без заздрості собі згадувати ті дні, коли ми були разом. А зараз, безсумнівно, її немає. Ні фізичної, ні астральної. Вони зникла кудись одного дня, несподівано, так, як буває лише в кримінальних і детективних історіях. Вона не вміла приходити непоміченою, але завжди вміла йти по-англійськи.

Відколи я її зустрів, вона мерещилася мені у кожному лиці, причувалася у кожному голосі, часто снилася. Вони завжди «була в моєму серці», як співається в якійсь пісні. Я не міг нічого з собою зробити, змусити себе про неї не думати. ЇЇ образ переслідувала мене, полохав і бентежив, не давав спокою. Я ще досі не знаю, чи кохав її по-справжньому. Хоча зараз це вже немало значення, адже вона була десь далеко. Але я мусів її знайти.

Я вже шукав. Шукав всюди. Я був у міліцейських відділках, обдзвонював лікарні. Я відвідував театри, кафе, бібліотеки, кіно –  всі заклади, в яких можна було її зустріти, в яких ми звикли перетинатися ще до наших стосунків. Я нишпорив по парках і маркетах, навіть знайшов адресу місцевого борделю – все було марно. Я хотів знайти її. Я їздив у інші міста, розпитував знайомих. Але ніхто її не бачив. Мені було дивно, адже вона була такою яскравою, так вміла привертати увагу!

Але того літнього, проте вже зосенілого дня, я зрозумів, що все має врешті закінчитися. Я відчув, що прийшов кінець моєму невдалому квесту з метою знайти цю дівчину.  Я вирішив зробити перерву у своїх думаннях, і поїхати в інше місто, де не було б нав’язливих асоціацій із нею. Зрештою, настав час подумати про майбутнє.

Довго не роздумуючи, я пішов на вокзал. На щастя, кілька хвилин залишилося до відправлення електрички, тому не було часу передумувати. Я заскочив у перший же вагон і одразу здивувався – він був наповнений, навіть переповнений людьми, різного віку, гарно зодягнених, так ніби вони всі одночасно вирушали на якесь свято, на карнавал з якоїсь нагоди. Хоч і для мене той день був свого раду святом – я радів з того, що звільнився від її чар.

Погода була пасмурною. В поїзді не було задухи, що значно полегшувало перебіг подорожі, навіть незважаючи на кількість людей, «різноманітність» і «різнобарвність» яких була просто вражаючою, разючою.  Я просто не міг не дивитися на них, і чим більше я спостерігав, тим більше мене це розважало. Для мене вони здавалася експонатами в музеї – для кожного я придумував його власну історію життя, історію на свій манер. Але всі, чомусь, мали би бути не зовсім щасливими за моєю версією.

Раптово я усвідомив, що дивлюся на одну привабливу дівчину, тим паче, дивлюся навіть більше, ніж секунди чи хвилину. Вона, у свою чергу, поглядала на мене. Раз, потім ще раз. Вона впізнала мене, і не знала, куди ж їй заховати очі. Я мимоволі посміхнувся.

Господи, та ж я уявляв цей момент сотні, тисячі разів! Я писав сценарії для нашої зустрічі, кожному давав слово, кожен спромагався на фразу, на гостру відповідь. Я ж мав би знати, як поводитися, я ж був репетирував, а сьогодні ж– прем’єра.

Я вирішив прямувати слідом за нею, навіть якщо це не місто, мені потрібне  – куди б вона не їхала. До того моменту я готовий був забути про неї назавжди. Але Фортуна ніби покепкувала з мене, вона послала мені ці кляту дівку.

Я не пригадую, як вів себе решту часу, я несвідомо чекав на ту зупинку, на якій їй слід було залишити потяг.

Вона випурхнула з поїзда. Мені вдалося вибратися швидше, тому я уже чекав. Маросив дощ. Я поглянув їй прямо у вічі. Все що я міг сказати: «Чому ти зникла і не повернулася?», – «Іншого виходу зробити це не було», виправдовуючись, чи спростовуючи все, говорила вона. «Зробити що?», – я здивувався. «Врятувати тебе від мене». Який пафос! Яка награна трагікомедія! «Але зараз я все трішки переосмислила…»

Я посміхнувся. Мабуть, я таки дійсно її любив. Любив цю «фатальну» жінку. Єдиний спосіб кохати її – кохати на самоті.

«Дякую за те, що таки чекав»,  - вона сказала. «Нема за що», – я зіронізував.

Ми помовчали з хвилину. Вона не мовила і слова, але потім починала була: «А що як…». Але, несподівано навіть самому собі, я розвернувся, закурив цигарку і рушив у протилежний бік – на зустріч падаючим краплям дощу і великим очікуванням.

Країна святкувала День незалежності. То було свято для всіх – і для мене в тому числі.

This entry was posted on субота, березня 13, 2010 at 20:02 and is filed under Проза. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.