руда

Наталя Голодюк

залишаєш це місто
де автівки викидаються на узбіччя
немов морські леопарди
їх потім загорнуть у целофанові пакети
а ті узбіччя знову будуть такими ж охайними і непримітними
так наче ніхто й не бив по них металевим хвостом

доля квітне білими рисками на нігтях
хоча це може просто нестача кальцію
калію класифікації чи хоч якоїсь контрацепції
тобі кажуть що робота – як хлопець
перестарілий потенційний директор каже що робота як хлопець як чоловік
з яким треба спати без резинки
віддаватися цілком і повністю
вкладати давати присвячувати

цей день ці слова теж вирізьблюються вигадливими квітунками
хоч їх і так не видно з-під невиклично нафарбованих нігтів

над містом тонни неба
автівки теж задихаються
чмихають в обличчя і так нерозважливо забуваєш відвернутися
їдеш з міста
з міста
де
твоє волосся можуть переплавити на тридцять мідяків
не спитавши згоди
не підписавши контракту
де люди з голосами побутової техніки
розповідають усі казки світу.

This entry was posted on п`ятниця, березня 12, 2010 at 14:08 and is filed under Поезія. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.

Балачок аж 5 щодо “руда”

  1. Тетяна Кафтан:
    березня 17, 2010 at 13:24

    Ну чому ж, твої вірші коментують, ними захоплюються. Бачиш, Наталю, в нас з тобою різні стилі – майже всі тут пишуть ближче до реалізму. Такий вік пішов. Я ж ще “залишилась в класиці”, мій стиль вже не в моді. А ти молодець – твори!

  2. Наталя Голодюк:
    березня 17, 2010 at 16:33

    Надворі знову туман.
    То небо на землю хоче.
    Ти любиш туман. Обман
    підтримував, дивлячись в очі.
    Я майже забула про це. Але,
    коли надворі сиво,
    вдивляюсь у натовп сірих облич,
    просто чекаю на диво.
    А раптом на вулиці в цій сіряві я постать твою побачу!
    Туман розбурхує уяву мою, сумую і нишком плачу.
    Волого і гидко, як мені на душі, а ти його полюбляєш.
    Він для тебе загадка, зваба, мана. І навіть мене не згадаєш.
    Та цього й не треба мені, аж ніяк, я просто самотня трішки.
    Хвилює мене туман-дивак, стирає з обличчя усмішку.

    отаке я писала ще не так давно. та що там – таких віршів у мене хоч греблю гати. і зі свого досвіду хотіла підказати вам на що варто орієнтуватися.
    писати треба як пишеться, але теми туману, дощу, весни, зими і т.д. надто загальні. тому треба або додавати якихось оригінальних мовних поворотів, малювати під своїм неповторним кутом зору, уникаючи типових для даної теми тропів.

    пардон, якщо заговорилася) я критикувати не вмію))

  3. Марта Томахів:
    березня 18, 2010 at 19:39

    як я його пропустила :)?

  4. krytykan:
    березня 18, 2010 at 20:04

    Тетянко, а чому ти так песимістично про себе пишеш?
    Ти яскрава, ніжна і неповторна.Те що “модньо” сьогодні, через рік можуть забути. А вічною залишиться щирість. Хтось тут дуже хоче бути неповторним, уникати загальності? А для чого? Щоб видати свою книжечку і тішити своє коротконоге самолюбство? Навіщо це все? Навіщо?

    Якщо Тетяні близька тема природи, а не целофану-контрацепції-побутової техніки, то не давіть в ній бажання культивувати натуроодію (захоплення світом).
    Можливо вона знайде себе саме в цьому. Згідний, що треба вдосконалюватись. Але її шлях- це її шлях. Можливо, вона гідна наслідувачка Єсеніна в сучукрліт.

    Моя повага.

  5. dream:
    березня 24, 2010 at 10:49

    вже давно засинаю з літстудіївською антологією)))
    "що для тебе щастя?" це для мене просто супер!!!! кожного разу сприймається по-іншому, цікаво і просто, молодець
    P.S взагаліто я такий письменник що не маю права  тебе критикувати, але то просто мої враження)

Балачки

Залоґуйся, аби балакати.