Літературні мандрівки з Юрієм Завадським

Іван Бойчук з новою поетичною книгою «Сплінські стани»: «Певен вдумливий читач байдужим до неї не залишиться»

Біографічна довідка

Іван Бойчук – поет, прозаїк. Народився 19 жовтня 1974 року в селі Вербовець Косівського району Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (2001) та аспірантуру того ж навчального закладу (2007). Дипломант Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів “Гранослов-98” за поетичну збірку “Асиміляція дійсності” (1998), лауреат видавництва “Смолоскип” за поетичну збірку “THE WALL” (2001). З 1995 по 2002 рр. був учасником Всеукраїнських семінарів творчої молоді в м. Ірпені. В різний часовий період художні твори друкувалися в журналах “Україна”, “Дзвін”, “Перевал”, “Німчич”, “Український засів”, збірнику “Привітання життя”, антології молодої поезії “Початки”, альманахах “Форма[р]т”, “Прообраз”, “Алкос”, “Золота пектораль” та ін. Автор поетичних книг “THE WALL/СТІНА” (Київ, 2002), “СІВІЛ. Книга перша” (Косів, 2002), “Сплінські стани” (Косів, 2009). Редактор та ідеолог літературно-мистецького альманаху “АЛКОС” . Член НСПУ.

У Косові Івано-Франківської області, як завжди, чудова погода. І чудові, гостинні люди. Після довгої дороги з Тернополя до Косова ми вражені щирою посмішкою, якою нас привітав Іван Бойчук – один із найсамобутніших поетів молодшого літературного покоління Івано-Франківщини. Мешкає в Косові, працює в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, лауреат премії “Смолоскипа”, дипломант “Гранослова”, автор кількох книг. Минулого року він представляв у барі “Коза” свій журнал “Алкос”, а цього року завітає до Тернополя із новою поетичною книгою.

Юрій Завадський: Привіт, Іване! Кожного разу в Косові почуваюся поза часом, поза турботами. Що почуваєш Ти, мешкаючи в цьому затишному куточку України?

Іван Бойчук: Вітаю, Юрку. Косів містечко маленьке, і відчуття в Косові косів’янина, мабуть, таке, як у Тернополі тернополянина чи в Києві корінного киянина – різні щоденні турботи, справи тощо. Щоправда, мешкання, а то й життя (на мою думку, це два різних поняття) в Косові багато чим різниться від того ж таки в обласних центрах. Насамперед, це стосується розміреності ритму життя, і ще – в знайомствах, привітності людей, адже набагато комфортніше вирішувати справи з людьми, яких знаєш, аніж робити це наосліп. Я люблю Косів, почуваюся в ньому значно комфортніше, аніж, приміром, у Львові чи Києві. Просто там з’являється якесь справжнє відчуття, що людина людині не людина, а… сам знаєш хто. А коли такий “косівський” внутрішньо-зовнішній комфорт набридає і хочеться просто спокою, “втікаю” від світу в свою долину. Це дає змогу більш осмислено підійти не тільки до позиціонування себе в світі, а й позиціонування себе для себе, себе в собі і, як колись писав, “… є моментом психологічної адаптації до того ж таки світу ”.

Ю.З.: Письменники, які хоча б один раз відвідали Тернопіль, зізнаються, що особливий настрій нашого міста і приємні спогади про його мешканців надовго залишаються в їхній пам’яті. Що найважливішого залишилося у Твоїй пам’яті після візиту до Тернополя минулого року?

І. Б.: По приїзді до Тернополя чомусь в голові весь час крутилися слова групи “Братів Гадюкіних”, а ще – будь-яке місто в поїздках саме такого спрямування характерне не архітектурними чи історичними пам’ятками, які вбираєш у себе, а, щонайважливіше, людьми, спілкуванням з ними, інформацією, яку отримуєш і яка з часом трансформується в різні сфери твоєї свідомості, і певні елементи тої трансформованої інформації іноді часом, навіть, з’являються в текстах. Вже пізніші візити до Тернополя носили певною мірою відпочинковий характер. То ж цілком зрозуміло, що були, є (надіюсь, що і будуть) і приємні спогади, і особливий настрій…

Ю. 3.: Цього року Ти видав нову книгу. Я впевнений, що тернополянам буде цікаво познайомитися з нею. Можеш для інтриги розповісти про цю книгу? Як, до речі, вона називається? Яке видавництво її видало?

І.Б.: “Сплінські стани” – це збірка вибраних віршів 2002-2007 рр., хоча в ній і є поезії, котрі були написані вкінці 90-х рр. ХХ століття, але за задумом ввійшли саме до цієї книги і в жодній із власних книг не друкувалися. Під час відбору текстів я послуговувався не класичним хронологічним принципом, а відбирав ті, які для мене особисто багато важать. Що ж до формотворчої структури “… станів”, то вони певним чином подібні на “Стіну”, тобто можна прослідкувати сюжетну лінію, а три крапки перед та після вірша дають змогу розглядати як єдине ціле не тільки саму збірку, а й кожну поезію, бо що таке поетичний текст, – як не вривок нашої сутності, певний стан, певна алюзія на наш часопростір. В той же момент це є вривок і в мистецькій творчості, повністю він складеться в таку собі мозаїку аж після нашої смерті і в жодному разі не раніше. Окрім цього, структурування книги робилося й у класичному штибі – певним чином намагання показати еволюцію власного творчого письма, бо ті тексти, які я пишу зараз, абсолютно інші, ніж ті, що в “Сплінських станах”. Відмінною і несхожою від інших книг (і не тільки своїх) є також традиційні після- чи передмови, в яких, зазвичай, якийсь статечний дядечко говорить про всі поетичні (і не тільки) принади збірки. Останнім часом такі …мови мене починають дратувати. Через те “Наша остання подорож” Олега Солов’я є абсолютно вмотивованою. В ній немає жодної цитати з моїх текстів, жодного натяку на мене, як автора і в той же момент – це є більше ніж післямова, бо Олег Соловей зміг передати сутність не тільки поетичного тексту, а й сутність самого митця у всіх його іпостасях під час написання того ж таки поетичного тексту. Можу також зазначити, що більше половини текстів із “Сплінських станів” були свого часу апробовані на шпальтах українських літературно-мистецьких журналів чи альманахів. Що ж до самої назви збірки, то в даному випадку вона є не випадковою. І справа тут не в алюзіях щодо назв як однойменної музичної групи, чи книги основоположника французького символізму Шарля Бодлера “Паризький сплін” або ж його циклу “Сплін і ідеал”, а, насамперед, у самопереконанні і відчутті того, що будь-яка поезія є станом. Досить рідко цей стан – стан написання тексту – є справжньо-радісним. Здебільшого – це навіть не хандра, депресія – це швидше помежовий культуропростір, який відділяє тебе як митця, від того, що ти пишеш, і тебе як читача, від того, що ти читаєш, чи… тебе, як аналітика, критика, літературознавця, від того, що ти читаєш і пишеш не тільки загалом, а й у кожному конкретному прикладі, поезії, строфі, рядку, слові. Якщо це синтезувати, то вийдуть – “Сплінські стани” – збірка кастових текстів, бо література насамперед є кастою митців і митців, а вже потім… для всіх інших.

Ю. 3.: Чим є для Тебе ця книга? Вона – приємність? Чи вона – біль? Це розвага? Чи обов’язковість?

І. Б.: Років з десять тому вона була приємністю. Пізніше – певною обов’язковістю, намаганням щось залишити по собі. Згодом – певним болем – відчуттям, що те, що ти робиш, нікому не потрібне. Зараз – просто книга – один з елементів власного самовдосконалення, – бажання поділитися своїм досвідом з іншими і ще… відповідальність як автора за написане. Єдине, чого ніколи не було – це сприйняття книги як готового продукту, як розваги.

Ю. 3.: Іване, Ти плануєш відвідати Тернопіль. Ти не вперше навідаєшся до файного міста, і не вперше будеш репрезентувати свої видання. Минулого року Ти привіз до нас черговий випуск літературно-мистецького журналу “Алкос”. Чим живе тепер Твоє видання?

І. Б.: Як і кожне видання – поетичними, прозовими текстами, рецензіями, літературними та образотворчо-мистецькими дослідженнями, перекладами тощо.

Ю. 3.: Твій журнал дає прихисток не лише письменникам. Він є важливим для Косівщини виданням, яке відгукується на культурне життя всієї Гуцульщини. Яким був шлях до цього часопису? Які перешкоди потрібно було подолати? І які важливі відкриття Ти для себе зробив, розпочавши роботу над виданням?

І. Б.: Назва “Алкосу” походить від абревіатури Асоціації літераторів Косівщини (була така мистецька організація наприкінці 90-х рр. ХХ століття на теренах Косівського району, яка згодом стала існувати лише на формальному рівні). Фактично і з того часу виходить цей літературно-мистецький альманах. За майже десять років у ньому багато чого змінилося, багато чого довелося пережити, але то рутина. Єдине, що я з цього для себе виніс і виношу й зараз, роблячи “Алкос” (і не тільки) в Косові, це – якщо хочеш щось зробити – зроби сам і, щонайголовніше, – зроби це на відповідному рівні.

Ю.З.: Ти працюєш зі студентством, з молодими митцями. Наскільки ця робота Тебе надихає?

І.Б.: В більшості настільки, наскільки надихає Тебе робота за комп’ютером. Це – робота. Це як казати кожного дня разів по сто-двісті “Доброго дня” чи “До побачення”. Важливо не те, що ти робиш, а те що ти вкладаєш в свою роботу, які емоції, сили, знання… Іноді воно виснажує, і тоді відпочиваю або займаюся фізичною працею (теж один з видів відпочинку), іноді кайфую від зробленого і ходжу піднесений.

Ю. 3.: І, врешті, які слова Ти хотів би передати тернополянам перед Твоїм візитом? Чого нам варто чекати від Твоєї книги? До чого приготуватися?

І. Б.: І сам не знаю до чого тернополянам варто приготуватися, а тим паче перед моїм візитом. Та, мабуть, ні до чого – життя ж триває!!! А воно ж така чудова річ. Що ж стосується власної репрезентованої книги – певен вдумливий читач байдужим до неї не залишиться. Що ж стосується самої презентації – думаю, буде цікаво, хоча й все залежатиме не тільки від мене одного. Я ж, намагатимусь зробити все якнайкраще. То ж – до зустрічі!

Ю.З.: Щиро дякую за зустріч і цікаву розмову!

Розмову вів Юрій Завадський

This entry was posted on середа, листопада 25, 2009 at 10:15 and is filed under Інтерв'ю, Новини. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.