Літературна студія 87

Мар’яна Судова

Ріо-де-Жанейро вкотре підтвердив свою репутацію найнебезпечнішого міста планети. В Тернополі ж із цим все спокійно, бо літературна студія «87», набравши повні кишені поетичних гранат, їздила атакувати Національний університет «Острозька академія».

Одразу скажу, що зустрічали нас дуже тепло, показали все, чим гордяться (а гордитись є чим), а на наші літературні читання виділили цілу потокову аудиторію. Головний корпус здався нам дуже маленьким, якщо враховувати ще й те, що певну частину будівлі займає православний студентсько-викладацький храм преподобного Федора Острозького. Дух науки скрізь: про це навіть на подвір’ї  нагадують скульптури античних мислителів. Одразу при вході нас привітала з портрета надзвичайно приваблива Гальшка Острозька – засновниця закладу. Йдучи коридорами автоматично сповільнювали крок, бо стіни рясніли картинами сучасного українського живопису. Та тут ми довго не забарились – проворна екскурсовод одразу ж повела до храму. Як особливим гостям, нам показали колекцію іконопису XVIII-XIX ст., зачинену за металевими решітчастими дверима. Найбільше всіх вразила ікона, утворена накладенням одне на одне двох зображень. Перетерпівши і стрілянину, і численні зачищання, на іконі початку XVIII ст. Святий Стефан закриває рот Ісусу Христу, хоча за всіма науковими законами, рука святого мала б проявитись на задньому плані. Через захищені сигналізацією двері пройшли ми і в кімнату з колекцією книг. Лише приблизно третина зібраного паперового багатства – муляжі, решта ж – рукописні та друковані книги, польською, латинською та старослов’янською мовами, прикрашені навіть кольоровими ілюстраціями, хоча фарб, як таких, в час створення цих книг, не було. Спускались і в підземелля університету, яке є насправді підземеллям Троїцького монастиря капуцинів XVIII ст., який був раніше на цьому місці. Кожен міг постояти в ямі, викопаній монахами, і повірити в те, що вона звільняє від найстрашніших гріхів. Або ж поспілкуватись емпірично з самими монахами – кажуть, вони незримо присутні в цих підземеллях, інколи вимикають світло, а доторкнутись до їхніх решток, які стоять в підземних кімнатках – здійснити свої задумані бажання.

Подивитись на поетичні вибухи «87», зайнявши всю аудиторію, прийшло неочікувано багато студентства, викладачі та навіть проректор. Він подарував кожному з літстудійців збірки віршів та на всіх кілька книг Уласа Самчука, видані в університетській друкарні. Імпровізоване журі, яке створив одразу ж на місці з місцевих поетів Юхима Дишканта, Романа Романюка та викладача української літератури, він зобов’язав визначити найкращого поета і найкращу поетесу, які у підтвердження свого таланту мали отримати в подарунок відповідно футболку та квіти. Забігаючи наперед, скажу, що футболка дісталась Юрію Завадському, а букет троянд поділили між собою всі дівчатка студії «87».

Хаотично визначивши порядок учасників, модератор дійства Юрій Завадський першою «запустив в атаку» мене. Закохав дівочу половину залу не тільки своєю поезією, а й специфічною розмовною манерою, Юрій Матевощук. В паузах між віршами він повідомляв, що ось це він написав колишній дівчині, а ось це – йдучи додому попри цвинтар. Юля Валах представляла жіночу поезію з закоханими, часом навіть і феміністичними нотками. Одного моменту вона розповідала в інфінітиві про те, що «…так було, є і буде: любила, люблю, любитиму», а вже за мить «… знаєш, любий, я підвела підрахунки – завтра тебе викину в сміття». Літстудійний «молодняк» представляли (Яна Боднар, Галина Горба, Олеся Тенюх, Тетяна Питак). Вони показали свою готовність атакувати не лише поезією, а й прозою, та не лише коханням, але й соціальними мотивами.

З «ветеранів» літстудії, мабуть, нікого байдужим не залишила Марта Томахів. Її ліричні поезії зачіпали несподіваними строфами: «замовлю пісню молодому трубачу: хай заспіває нас, хай заспіває нами», а в її руках крутилась Його планета. До жіночого дискурсу приєдналася і Світлана Андріїшина. Чоловічу поезію представляв і Богдан Боденчук. Одразу заінтригував публіку: «Я звичайний хлопець в джинсах і кедах. Інше про мене нехай скажуть мої вірші», і підтвердив звання найромантичнішого поета «87». Спочатку присутні подорожували з ним в старій електричці до Львова і дрімали на його мужньому плечі, потім співчували ліричному герою, який падає і б’є коліна, бо в житті його вже зима, а на завершення здригались від неочікуваного повороту історії про дівчину, яка викидає в річку пакет з кошенятами.

«Прокричав» до всіх і головнокомандуючий студії Юрій Завадський, зачитавши поезію з нової ще не виданої книги «Крик». Зал слухав дуже напружено і майже не рухався, ніби вражений однією віршовою кулею. Та, мабуть, найбільше оплесків, але разом із тим, шокових станів присутніх, зірвав Сашко Бугаєнко. Спочатку громовитим голосом він декламував футуристичну поезію: «В четвертім трамвайнім депо ядерного енергоблоку текла ріка Лімпопо зі смаком вишневого соку». Потім – дещо з циклу присвят, а наостанок – поставив масну крапку присвятою у формі амебічного вірша (!), майже як з під пера Михайля Семенка: «Я лю, тя лю, Юлю. І вде не їм, і в ні – не спю. Не зна ця лю жалю, Юлю!»

Поаплодувавши разом з усіма присутніми, та прийнявши запрошення приїхати до нас в Тернопіль, Юхим і Роман продовжили теплий прийом. Вони провели невелику екскурсію містом. Разом з ними ми обійшли Острозький замок. Потім за їх же порадою уважно приглядались до острозького іконопису. Його відмінністю є те, що з ікон на вас дивиться не суворе обличчя того чи іншого святого, що ніби спонукає зараз же йти і замолювати гріхи, а навпаки, світле, рожевощоке й добродушне. Бачили ми й саму Острозьку Біблію, довго сперечаючись, чи це факсимільне видання, чи все таки оригінал. Навіть найвищі дивились знизу вгору на кам’яних ченців, вирізьблених ще в далеких 17-18 століттях. Потім – грілись біля вогнища, слухаючи вірші місцевих поетів, з якими познайомились ближче, а коли настала пора прощатись – обіймались з кожним. І жалкували, що не кинули десь монетки – щоб повернутися ще!

Технічна нотатка: Мені вдалося побороти цей хостинг, і воно вже завантажує фотки та інші речі. Цікаво, що воно скаже на МРЗ. Лишень пам’ятайте: не варто мучити систему, завантажуючи файли, названі кирилицею (напр. Обезображение 1.jpg абощо) – воно такого не любить. Ура!

This entry was posted on понеділок, листопада 9, 2009 at 19:22 and is filed under Події. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.