Літературна студія 87

Якби існував прямий зв’язок з Богом, він би здійснювався за допомогою теплих коричневих конвертів з платівками польського року, переконує нас ліричний герой Сергія Жадана. Сам же письменник – атеїст, не грається в боротьбу проти чогось і не проти повернутись у минуле…

Все почалось не з кохання

- Вперше до Тернополя десять років тому Вас запросив Василь Махно. Чи запрошує тепер до себе в Америку?
Ні, зараз не запрошує, але я його востаннє бачив, коли був у Нью-Йорку в 2005 році. Ми робили виставу в театрі «Ля мама» на Мангетені. Я приходив до нього в гості на роботу, мабуть так це можна назвати. Але ми мало спілкуємось, хоча я з інтересом слідкую за тим, що він пише.

- За кордоном знають наших письменників?
Деяких знають. Скажімо, в Польщі в літературних колах кілька українських письменників доволі таки відомі: Юрко Андрухович, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко. В Німеччині знають ще Куркова, Любка Дереша. Знають когось в Австрії, Росії. Очевидно, що на вулицях не пізнають, бо і в нас на вулицях наших письменників не знають. Це не ті письменники, котрі працюють у жанрі масової літератури: вони не пишуть дамські романи, детективи чи фентезі. Тому й не дивно, що в електричках не читають романи Іздрика. Щоправда, останні десятиріччя ситуація змінюється на краще. Наприкінці 90-х-на початку 2000-х рр., на Заході виданий був лише Андрій Курков. Нещодавно в Москві, де був книжковий ярмарок, в межах якого презентувалось відразу кілька новинок: книги Євгенії Кононенко, Тараса Прохаська та моя спільно з Андрієм Поляковим та Ігорем Сідом книга. Стосунки налагоджуються і росіяни не ставляться вже до української літератури як до незрозумілого явища, яке не має причин для існування.

- Поети, які відійшли в небуття: ким вони були для Вас?
По-різному. Скажімо, з Василем Кожелянко ми менше спілкувалися, хоча знайомі ще з 90-х років, і для мене це важлива людина в літературі. З Покальчуком нас поєднували теплі дружні стосунки, він був для мене дуже близькою людиною. Це стосується і Ігора Римарука, і Назара Гончара, який нещодавно загинув. Його смерть була шоком, я ще взимку постійно запрошував його до Харкова, говорили про його виступ. Я все відкладав, щось не виходило…

- Говорять, що поезія починається з кохання. З чого вона почалася в Вас?
Не з кохання, напевно… Яке кохання в 12 років? Поезія почалася з любові до поезії. Думаю, це в більшості випадків так: коли ти любиш літературу – виникає ідея зробити щось краще, написати те, чого ти не знаходиш в літературі, або те, що знаходиш, але по-своєму. Пам’ятаю, в мої старші шкільні роки, наприкінці 80-х, почали друкувати велику кількість забороненої української літератури. І для мене це справді було відкриття, я в цьому виростав і починав писати. Думаю, людина в стані закоханості не може щось писати, їй і так добре, вона закохана.

- Ваш син проявляє любов до поезії, починає щось писати?
Не знаю наскільки це серйозно, але він час від часу щось римує. Ще вагається, чи бути йому в майбутньому письменником чи музикантом. Я на нього не тисну, кажу, що, зрештою, музикантом теж бути добре, можна зібрати свій гурт і стати рок-зіркою. На мене він не схожий, в нього зовсім інший характер.

- Ви суворий тато?
Доволі таки ліберальний… Є, звичайно, якісь заборони, проте, вони не мають бути якимись аж надто виявленими. Тобто, система принципів «щось можна-щось не можна» ні до чого доброго не приводить. Головне – спонтанність, внутрішня свобода. Я вважаю, що дитина, яка виростає в атмосфері свободи, відсутності заборон, завжди зробить правильні висновки і все сама зрозуміє.

- На досвіді Вашої співпраці з музикантами варто повчитись. Як все починалось?
Це почалось давно, ще в 90-х, коли ми з друзями робили акції, на які намагались запрошувати музикантів. Завжди хотілось робити якісь тематичні проекти і не обмежуватись тільки літературою. Це цікаво з художньої точки зору, а з іншого боку значно розширює межі публіки. І от, власне, так з’явились перші концерти з музикантами. Я пам’ятаю, що перший такий концерт був у 1994 році, ми тоді робили виступи з харківським панк-гуртом «Смердюки» (перша харківська україномовна група). А далі пішло: наприкінці 90-х я познайомився з гуртом «Калєкція», з ними робили різні проекти, зокрема, я читав вірші, а вони грали. Потім познайомився з гуртом «Люк». Ось це і до сьогодні триває (гурт використовує вірші С.Ж. в якості текстів деяких пісень. – Прим.авт.) Ось недавно з гуртом «Собаки в космосі» записали альбом «СКА», на осінь заплановано турне. Зовсім інший проект готуємо з гуртом «Ойра», які грають етніку з електронними елементами, час від часу співпрацюємо з «Вертепом».

- Не хотіли б заспівати з «Люком»?
Ні-ні-ні… В мене немає жодних амбіцій як в співака, бо нема ні слуху ні голосу. Те, що я роблю, як правило, декламація під музику. Співати – ні, я реально і тверезо оцінюю свої можливості. Тим більше – у Люків фантастична вокаліста Оля, для чого їм усе псувати?

Дивні ігри в боротьбу проти чогось

- В Ваших книгах багато натяків на растафаріанство. Брали колись участь в Маршах свободи і як ставитесь до алкоголю і тютюну?
До Маршу свободи ставлюсь негативно, як і до будь-яких інших маршів, заяв, декларацій. Будь-яка декларативність вбиває саму ідею, з’являється бюрократичність. Мене запрошували до участі в такому марші, але я відмовився. Мені здається, що це профанація: з одного боку вони виступають проти криміналізації сектора, пов’язаного з розповсюдженням марихуани, а з іншого боку вони виступають проти легалізації марихуани як такої. Це дивні ігри в боротьбу проти чогось.

- Що для Вас зараз є визначником курсу життя?
В мене немає якогось кредо, я не носій ідей. Очевидно це бажання робити все, що хочеться і не робити того, чого не хочеться: зберігати власний вільний простір, свою вільну територію, внутрішню свободу, не зазіхаючи при цьому на свободу інших. Головне – бути відповідальним за те, що робиш. Для мене це дуже важливо і здається, що українському сьогоднішньому суспільству (українському мистецтву зокрема) цього дуже бракує.

- Якби була можливість побачити своє майбутнє, Ви б нею скористались?
Ні. Для чого?..

- А повернутись в минуле?
Оцим би скористався. Багато є речей, за які незручно. Вони, як правило, не якісь глобальні, але були випадки, коли доводилось чинити не дуже гарно по відношенню до інших. Не завжди зумисне, переважно не зовсім продумано і спонтанно. Але оскільки це неможливо, то я не сумую з цього приводу, а намагаюсь в майбутньому якось коригувати свої вчинки. Дуже важливо вчитись на своїх помилках. Мені в житті щастило на вчителів, і тому багато чого навчився в них, за що їм безмежно вдячний.

- Чому Ви настільки проти вивчення Ваших віршів в школі?
Мені доводилось викладати і в школі, і в університеті, тому вважаю що сучасну літературу взагалі не потрібно вносити в обов’язкову програму. Це не дуже добре, по-перше, тому, що вчителі доволі специфічно все це викладають, не вистачає, можливо, кваліфікованості, щоб це адекватно і неупереджено подати школярам. Я боюсь викривлення своїх слів. Сучасну літературу краще вивчати факультативно, а в обов’язковій програмі – літературу класичну. А ще для мене важливо, наприклад, як укладаються програми, адже міністерство освіти бере твори без жодного попередження чи дозволу автора.

- Прокоментуйте думку про те, що митець має жити на благо свого народу.
Як можна жити на благо народу?! Це порожні слова, за якими нічого не стоїть. Єдине, що письменник мусить і має вважати обов’язком – це якісно робити свою роботу. Пишеш – пиши добре! А будь-який вплив написаного на суспільство неможливо насправді спрогнозувати. Дуже наївно сподіватися, що можеш керувати чиїмись умами, чиїмись душами, що можеш бути поводирем для когось. Я розумію, що є велика спокуса письменнику так думати, отаке ставання в позу пророка, який ніби знаходиться над сірою масою, керує нею. Вплив літератури неможливо передбачити, я навіть не знаю як впливає те, що я пишу на читача, і чи взагалі впливає… Значно важливішим є, наприклад, те, коли підходять люди і дякують за те, що я пишу. Такі речі справді діють, бо контакт відбувається безпосередньо.

- Чи справджувались речі, описані в творах?
Постійно. Більшість речей, про які писав, я потім зустрічав у житті. Навіть іноді в мені прокидається внутрішній цензор, який зупиняє, коли пишу на тему, яку б не хотілось потім зустріти в житті. В романі «Депеш Мод» описані музиканти, які грають духовну музику на богослужіннях в протестантській церкві. Це я написав з голови, але минуло чотири роки, я познайомився з «Собаками в космосі» і виявилось, що дехто з них грає в отаких оркестрах. І в них справді є проповідники, схожі на Джонсона&Джонсона, і те, що я писав 4 роки тому насправді так і виглядає.

Крапка
«Лишайтесь вільними і незалежними у своїх діях, зберігайте власну свободу, якої нас постійно намагаються позбавити. Не впадайте в гординю і намагайтесь прислухатись та придивлятись до всього, що робиться. Життя цікаве в усіх своїх виявах, і велике вміння й радість полягає в тому, аби навчитись відчувати задоволення від життя, не ставитись до нього як до збігу негативних ситуацій. Дуже важливо знайти точку, де б життєві негаразди урівноважувались із життєвим позитивом. Коли цю точку знаходиш, життя здається прекрасним, безкінечним і фантастичним»

Маряна Судова

газета “Місто”

This entry was posted on п`ятниця, листопада 6, 2009 at 15:53 and is filed under Інтерв'ю. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. Both comments and pings are currently closed.