Небо – невипрана постіль

Лілія Введенська

Їй 28 років,
вона неакуратна і незібрана.
Розтерзана зачіска лютим вітром,
почуття неотесані докупи зібгані -
залишені в спокої -

що ті невдахи…
Собі не зізнається – соромно -
допоки млосним сповиті мороком
і цигарковим притрушені попелом
замерзлі дахи.

Зляться перехожі на ожеледиці,
кавової гущі у місті вдосталь,
небо – її невипрана постіль…

Весно, схаменися, бо
ти вже стаєш схожа на осінь!

Tags:

This entry was posted on вівторок, листопада 3, 2009 at 17:29 and is filed under Поезія. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.

Балачок аж 3 щодо “Небо – невипрана постіль”

  1. Марта Томахів:
    листопада 3, 2009 at 19:08

    цікавий фінал. про постіль у Наталі якось також було. “цигарковим притрушені попелом
    замерзлі дахи.” – оце мені сподобалося.

  2. Юрій Матевощук:
    листопада 4, 2009 at 16:45

    “Цигарковим притрушені попелом…” – мене це теж досить зачепило, особливо тепер, коли від нерозуміння сомого себе хочеться посипати попелом власну голову.

  3. Лілія Введенська:
    листопада 4, 2009 at 19:40

    Мене хвилює “це”. За розуміння і певне співчуття дякую Вам!

Балачки

Залоґуйся, аби балакати.