Літературна студія 87

Мабуть, невипадково так сталося, що, за звичкою, підшукуючи дві книги для читання, цього разу вибір впав на «Кама Сутру» Юрія Покальчука та «Сьомгу» Софії Андрухович. І як добре, що, знову ж таки, ця моя звичка читати поперемінно, чергуючи першу книжку з другою, дозволила мені відкрити у двох, здавалось би, таких різних активістах СучУкрЛіту, разючу схожість, дивовижно однакову основу.
Гадаю, назва збірки творів Ю.Покальчука і так промовисто свідчить про свій вміст. Щоправда, моїх очікувань вона не виправдала. Кама Сутра – не тільки мистецтво кохання, але й техніка. Відверто кажучи, автор зосереджується найбільше якраз на другому елементі. Звісно, Юрій Покальчук порушує багато істотних питань щодо природи інстинктів, сутності сексуальних стосунків, їхньої ролі і місця в житті людей, однак вони набувають в його творах якогось гіпертрофованого значення. І як не крути, а власне еротики у повістях та оповіданнях, що увійшли до даного видання «еротичної прози» (як написано у анотації до книги), якраз й катастрофічно не вистачає.
Зате її в міру у вишуканій порції «Сьомги» Софії Андрухович. Під час читання у мене склалося враження, наче ті кілька історій мені розповідає сестра, – рідна, а тому така відверта, тому приділяючи стільки уваги милим деталям із дитячих років, теплим описам домашнього побуту; старша – а відтак й така розважлива й подекуди викликаючи нерозуміння або захоплення; трохи дивакувата – тому змушує триматися на відстані, але, тим не менше, співпереживати, проживати з нею знов і знов ті кусники життя, смакуючи їх і приємно ностальгуючи, і завжди прагнути, щоб усе склалося якнайкраще.
І у оповіданнях Софії Андрухович є збоченці та люди, якими керує лиш хтивість, сексуальні потяги яких визначають їхні вчинки та долю, завдаючи горя й негараздів, чи, навпаки, повертаючи життя в щасливе русло. Однак відверто порнографічні описи Покальчука, які з кожним наступним десятком сторінок уже здаються залояженими схемами, і нічого нового вже не очікуєш, зовсім не йдуть в порівняння із не такими динамічними, але більш чуттєвими зображеннями у авторки «Сьомги». Запах цієї риби, як й запах жінки, спонукає подекуди чоловіків на необачні вчинки.
Софія Андрухович пише трохи жорсткіше, ніж зазвичай, вона скрупульозно вивчає не тільки зовнішнє, а й, як рентген, бачить усе, що всередині, тому її твори виглядають всеохопними. Тут можна було б відволіктися на «чоловічу» vs «жіночу» прозу, стиль письма ті ін., та, гадаю, це буде доречно для окремого розгляду. Внутрішній світ, який виявляється в останньому її оповіданні купою органів та потоками крові, насправді, – це яскраве заперечення близорукості всякого роду і неусвідомленому жадібному прагненню проникати у суті речей, яких не дано осягнути, найпримітивнішими способами.
Тема обох книг – не любов. Мабуть, вже достатньо у світовій літературі творів про це. Дані книги про чи то еротику, чи то порнографію (все вже залежить від суб’єктивних поглядів), а відтак про тілесне, що, на жаль, тепер чи не основний рушій людської активності. І залишається якесь таке скорботно-тривожне відчуття вини. І залишається відчуття, наче після щойно переглянутої програми новин, де тільки й йшлося про чергових маніяків та збоченців, про проституток, наркоманів, безпритульних дітей і зеків, про простих чоловіків, незадоволених своїми дружинами і про дружин, спраглих любові, а натомість із чоловіками-пияками та безробіттям, про побутові сварки, насущі проблеми і водночас велетенське бажання жити й бути комусь потрібним.
І чи перемикнути канал і забути, а чи задуматись, осягнути всю жаску глибину і вкоріненість цього, – Ваш вибір.

Tags: рецензія

This entry was posted on понеділок, листопада 2, 2009 at 19:34 and is filed under Критика. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.